Добре відомо, що сучасне українське суспільство вкрай політизоване. Значною мірою цьому сприяє різне ставлення до окремих історичних сюжетів. Дві проблеми минулого є найбільш актуальними сьогодні й почасти роз’єднують українців: ставлення до Голодомору та до збройної боротьби ОУН та УПА. Ці події розділені в часі й просторі. Здавалося б, історія УПА не має прямого зв’язку з Голодомором. Однак є одна риса, що їх об’єднує: в обох випадках саме «українських націоналістів» Кремль проголошував основним ворогом та винуватцем всіляких негараздів. Як і чому саме у рік Великого Голоду Кремль зробив «українських націоналістів» цапами-відбувайлами за всі свої гріхи та який вплив це мало на свідомість українців? Для розуміння суті проблеми варто проаналізувати ставлення більшовиків до України не лише у 1933 році, а й в попередній період.
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ БІЛЬШОВИКІВ ДО 1933 РОКУ
Демонстративна лояльність до національно-визвольного руху в 1917 — 1920 роках та створення національної за формою УСРР дало змогу Кремлю опанувати Україну. Однак формального визнання права українців на власну державність виявилося недостатньо: корінне населення України у перші роки більшовицького панування було мало представлене в органах влади, переважна частина населення не вважала радянську владу «своєю». Щоб здобути прихильність в очах неросійського населення та залучити до органів управління місцевий люд, у квітні 1923 року більшовицьке керівництво проголосило так звану політику коренізації, що в Україні переважно мала форми «українізації». Необхідність коренізації Кремлю «допоміг» усвідомити спротив українського селянства, повстанські загони якого завадили більшовикам під гаслом «світової революції» у 1919—1920 роках захопити владу в ряді європейських країн. «Пролетарські» вожді зрозуміли, що перед наступним «визвольним походом» варто зачистити український тил.
Жорстку централізацію управління більшовицькі керманичі вважали єдино можливим варіантом розвитку підвладної їм держави. Вони ототожнювали соціалізм (комунізм) із централізацією. Ще наприкінці 1920 року керівник уряду формально незалежної УСРР Християн Раковський наголошував: «Тенденцією соціалістичної революції є політичний і економічний централізм». Саме тому з перших місяців свого владарювання ЦК РКП(б) відразу ж беззастережно клав край навіть нерішучим спробам українських урядовців отримати автономію в економічній царині (як приклад можна привести наміри введення власної грошової одиниці Народним секретаріатом у 1918 та РНК УСРР у 1919 роках.). Але сама наявність формальної української державності у вигляді УСРР разом із політикою коренізації призводила до того, що у 20-ті роки керівництво радянської України нерідко відстоювало не лише національно-культурні, а й економічні та управлінські права. Мало того, з боку ЦК КП(б)У регулярно лунали вимоги приєднання до України заселених переважно українцями регіонів РСФРР. Все це не на жарт турбувало Кремль і спонукало його до пошуку шляхів ліквідації потенційних загроз з боку УСРР.
Економічний централізм по-більшовицьки передбачав не лише сувору підпорядкованість республік центру, а й цілковиту економічну залежність від держави кожного громадянина. А це могло стати можливим тільки після ліквідації приватної власності в усіх її формах, включаючи дрібну. На думку кремлівських можновладців, лише така надцентралізація могла забезпечити тотальний контроль над суспільством та дати змогу досягти необхідного рівня індустріалізації, що й було основним економічним завданням більшовицької модернізації. Але така політика суперечила укладу життя українського народу, а відтак не могла сприяти поширенню симпатій населення до більшовиків. Сталін це добре розумів. Щоб полегшити процес встановлення цілковитого контролю над Україною у адміністративно-управлінській та економічній царині, «батько народів» дозволив лібералізацію національно-культурної політики.
У 20-х роках в СРСР основною небезпекою в національному питанні офіційно визначався великодержавний (великоруський) шовінізм, хоча реальної боротьби з ним не велося: щось схожого на кшталт розвінчання «хвильовизму» «шумськізму» чи «волобуєвщини» не було. З початком сталінського «великого перелому» наприкінці 20-х років Йосип Сталін надав українським націонал-комуністам на чолі із Миколою Скрипником своєрідний карт-бланш на здійснення культурно-освітньої політики, фактично виключивши втручання центру в цю сферу. Одночасно з цим — і за безпосередньої допомоги націонал-комуністів, — більшовицьке керівництво знищило українську інтелігенцію некомуністичного гатунку та ліквідувало економічну самодостатність українського селянства. Активна українізація культури, освіти та кадрової складу низових ланок радянської влади та КП(б)У допомогли Кремлю розколоти українське суспільство й знівелювати опір сталінській «революції згори». Але наслідки зміни соціально-економічних засад існування українського села виявилися невтішними: політичні симпатії селян повернулися до ідеологічних супротивників більшовицького режиму. У правильності сталінської політики сумнівалося дедалі більше українських (і не лише українських) комуністів. Усе це було небезпечно для цілісності більшовицької держави-комуни. Сталіну довелося шукати виходу із скрутного становища. Інакше, як писав він у серпні 1932 року у листі до Кагановича, «Україну ми можемо втратити».
ЩОБ НЕ ВТРАТИТИ УКРАЇНУ
Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 року, в Україну було спрямовано Павла Постишева. Він став формально другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично його керівником, оскільки залишався секретарем ЦК ВКП(б). Головним завданням його діяльності стало не виморення голодом українського села (усе основне вже було зроблено до нього), а остаточна розправа з «українським духом» і з тими ознаками автономії національно-культурного життя, що заважали зміцненню тоталітаризму і таким чином становили справді реальну небезпеку сталінському режиму. Недарма одним із перших рішень політбюро ЦК КП(б)У після опанування Постишевим ситуації в ЦК КП(б)У була березнева 1933 року постанова «Про підручники», що стала першим кроком у прискореній уніфікації українських навчальних програм та підручників із російськими.
«Згори» скинули блискучий план, що допоміг Постишеву вийти переможцем у боротьбі зі Скрипником. Окрім реальних змін економічних засад існування українського села (постановою ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 року існуючі до того необмежені хлібозаготівлі було відмінено і встановлено фіксований податок), із приїздом Постишева було формально оголошено про припинення хлібозаготівель, а частина заготовленого раніше хліба поверталася в Україну. Постишев як представник ЦК ВКП(б) оголошувався «рятівником» українського села. Провину ж за усі негаразди на селі поклали на «націоналістів» та «націонал-ухильників», що діяли передусім у галузі національно-культурного будівництва, і, здавалося б, безпосереднього відношення до сільськогосподарської кампанії не мали.
Сталін як ніхто інший розумів важливість національної політики та її вплив на масові настрої. Недарма ж він у 1917 — 1923 роках очолював наркомат національностей РСФРР. Тому, щоб не допустити помилок, він вирішив особисто керувати нищенням «українського націоналізму». Його попереднім планам завадила смерть Скрипника, який 7 липня 1933 року покінчив життя самогубством. Ця смерть викликала багато питань, у тому числі й за кордоном. Зауважимо, що знищуючи усі можливі паростки «окремішності» України, Кремль водночас намагався продемонструвати незмінність привабливого для різних націй і народностей курсу на сприяння розвитку націй. Щоб довести, що в Україні нічого кардинально не змінилося, генсек ЦК ВКП(б) вирішив зробити Станіслава Косіора, цього чи не найближчого до Скрипника члена українського компартійного керівництва, основним доповідачем з питань національної політики на пленумі ЦК КП(б)У. Але діями Косіора він вирішив керувати безпосередньо, а не за допомогою загальних директив. Аналіз поправок до тез Косіора з національного питання і до тексту повної доповіді генсека КП(б)У на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У, що їх зробив особисто Сталін, допомагають простежити за напрямком сталінських думок.
Боротьба з «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У активно велася й до листопадового 1933 року об’єднаного пленуму Центральної контрольної комісії (ЦКК) і ЦК КП(б)У. Однак українські компартійні керманичі не забували, що, згідно з компартійними настановами, основною небезпекою у національному питанні офіційно вважався великодержавний шовінізм. Тому теза Косіора про боротьбу з «націоналістичними ухилами» була сформована таким чином: «Великодержавний російський шовінізм є і надалі основною небезпекою в масштабі всього Радянського Союзу та всієї ВКП(б). Однак це ніякою мірою не суперечить тому, що в деяких республіках СРСР, зокрема, в Україні, ми мали останнім часом на грунті відчайдушного спротиву куркуля нашому переможному соціалістичному наступу значний зріст місцевого націоналізму, що вимагає від партії посилення боротьби з ним». Перекресливши виділений в нашому тексті курсивом текст, Сталін власноруч вставив слова, що визначили суть національної політики Кремля не лише на найближче майбутнє, але й до кінця існування СРСР. Усе речення після поправок «батька народів» виглядало так: «Однак це ніякою мірою не суперечить тому, що в деяких республіках СРСР, особливо в Україні, в даний момент головну небезпеку становить український націоналізм, що змикається з імперіалістичними інтервентами». Різниця між двома варіантами кардинальна: просто активної боротьби з усім національно-українським Сталіну здалося замало. Життєво важливо було показати, що нищення національної «окремішності» України є на даному етапі основним завдання комуністів в Україні.
Є така цікава деталь сталінських поправок: у косіорівських словосполученнях «буржуазний націоналізм» генсек методично закреслював слово «буржуазний». Чим можна пояснити цей факт?
Ще у 1926 році у полеміці з Олександром Шумським тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович наголосив на одній суттєвій різниці між ухилом до «місцевого» та великодержавного націоналізму: «Якою б помилковою не була теорія двох культур (заснованої на засадах російського шовінізму. — Г.Є.), котру підтримав, зокрема, т. Лебедь і яка рішуче була засуджена партією, абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя ні в якому разі не означала підтримки контрреволюції».
Як видно з цитати, ці два «націоналізми» знаходилися в абсолютно різних площинах. «Контрреволюційним», а, відповідно, й «буржуазним», міг бути лише український націоналізм. Немає підстав вважати, що Сталін був іншої думки, особливо після активного спротиву сталінській політиці з боку українського селянства протягом 1929 — 1932 років. Виглядає так, що для Сталіна слова «український» і «буржуазний» були синонімами. Тому визначення націоналізму як «українського буржуазного» було для Сталіна щось на кшталт «масла масляного», а відтак слово «буржуазний» він викреслював.
У збереженні та розвитку в УСРР національного змісту української культури значну роль відігравали галицькі українці. Чимала їхня кількість емігрувала до радянської України до 1933 року. Вони не були прихильниками культурної уніфікації та повного «злиття» України та Росії. До того ж, і в самій Східній Галичині українські сили некомуністичного спрямування чимало уваги приділяли висвітленню Голодомору 1932—1933 років. Якщо від усього світу Сталіну все-таки вдалося приховати його, то від українців Галичини — ні. Тому галицькі українці — як емігранти, так і ті, що залишилися на теренах Польщі, — стали ворогом для Кремля. Однак Косіор у своїх тезах про них зовсім не згадав. Це не могло задовольнити «батька народів». На полях він написав: «Про галичан, із яких одні тягнуть до німецьких поміщиків, а інші — до польських! Закидати грязюкою всі антикомуністичні партії українців, включаючи с.д. та с.р., як зрадників українського народу». Варто звернути особливу увагу — прихильниками західних (польських та німецьких) «імперіалістів» та «зрадниками українського народу» називалися саме ті, хто намагався відстояти його права. Знайома риторика, чи не правда?
НАСЛІДКИ
Усі сталінські правки стали частиною доповіді Косіора на пленумі. Незабаром були відчутно змінені й теоретичні постулати національної політики, «злиття» націй ставало теоретично можливим в одній країні. Ту обставину, що посилення українізації співпало у часі з кардинальним зламом соціально-економічних засад існування українського народу, Сталін вміло використав (чи все це він спланував?) в агітаційно-масовій роботі. Він поєднав найбільші провали власних спроб побудови комуністичного суспільства з діяльністю «українських націоналістів» та «націонал-ухильників» в лавах КП(б)У. У тогочасній пропаганді часто повторювалася теза про те, що «надіслання на Україну тодішнього секретаря ЦК ВКП(б) тов. Постишева, бойова мобілізація більшовиків України, розгром націоналістичної контрреволюції привели до того, що ще в 1933 році прорив у сільському господарстві України було ліквідовано».
Для того, щоб переконати українців у тому, що винними в Голодоморі є «українські націоналісти», кремлівські керманичі навіть улаштовували відкриті судові процеси над націонал-комуністами. Так, наприклад, колишнього члена Української комуністичної партії (УКП) Андрія Річицького, який на час Голодомору був членом ЦК КП(б)У та ретельно виконував накази центру, було звинувачено в «українському націоналізмі» (справа Української військової організації). 27 березня 1934 року його було публічно засуджено до смертної кари за нелюдське поводження з селянами у с. Арбузинка на Одещині під час хлібозаготівель 1932—1933 років. Ті з постраждалих селян, яким вдалося вижити, вітали цю страту свого ката. Сталін безпосередньо стежив за ходом цієї судової вистави: заступник голови ОДПУ УСРР Зиновій Кацнельсон доповідав про її хід генсеку ВКП(б) особисто. Щоб суто пропагандистський характер цієї справи був зрозумілий слід зауважити: у грудневому 1932 року інформаційному звіті ЦК КП(б)У ці дії Річицького (реквізиція у 20 селян-колгоспників садиб із землею) віталися як такі, що дали «здвиг у хлібозаготівлях».
Генеральний секретар ЦК ВКП(б) разом зі своїми соратниками зумів віднайти надійний спосіб утримувати під цілковитим контролем Україну — міф про «український націоналізм» як найбільшу небезпеку в національному питанні, і відтоді цей міф плекався Кремлем як улюблене дитя та охоронявся ним від пропагандистських та ідеологічних посягань, як дорогоцінний скарб. Сприйнятливість українців до такого роду міфів можна пояснити саме «грунтовною підготовкою» українського суспільства до усвідомлення «шкідливості» українського націоналізму.
