Нещодавно екс-президент України Леонід Кучма запропонував у вигляді жарту зачинити в кімнаті Юлію Тимошенко та Віктора Ющенка і, як під час обирання Папи Римського, чекати, поки з неї не повалить білий дим. Так кардинали повідомляють, що ухвалили рішення про чергового наступника Апостола Петра.
«Але поки що з усіх сторін валить чорний дим», — невесело пожартував колишній гарант.
Україна змінила своє ставлення до Кучми з часів Майдану. Від написів «Кучму на палю!» українські огорожі, що захищають розкидані по країні будмайданчики, еволюціонували до «Пробач нас, Данилич», про що потурбувався колишній соратник Кучми Олександр Волков. Але він так і не пройшов в український парламент зі своїм блоком КУЧМА. Леонід Кучма, дійсно, багато зробив для того, щоб українська промисловість розвивалася високими темпами, нехай навіть і за рахунок несправедливого перерозподілу держмайна. Але свій відхід і гарантії недоторканності він обставив конституційним ослабленням повноважень нового Президента, що перекосили українську державну машину. Від цього його прощального подарунка Україна не може отямитися досі.
Нагадаємо, закон про третій тур виборів 2004 року, який зробив Віктора Ющенка Президентом, «Наша Україна» отримала в обмін на конституційний перерозподіл сфер впливу президента на користь парламенту та уряду. Віктору Ющенку, напевно, тоді здавалося, що й з меншими повноваженнями він зуміє утримати кермо країни. Партія регіонів, що програла вибори президента, за допомогою політреформи убезпечила себе, як вона тоді вважала, від репресій нової влади. А в «помаранчевому» таборі Юлія Тимошенко швидко метикувала, що новий Президент Віктор Ющенко вже не такий сильний і страшний, як Кучма. І при бажанні його можна посунути, чим вона зараз і продовжує успішно займатися.
Розвал нинішньої правлячої коаліції, формалізований лише нещодавно, почався вже тоді — в грудні 2004 року, коли в Раді голосували зміни до Конституції. Не будь цього, політична ситуація в Україні зараз була б зовсім іншою, стабільнішою та прогнозованою. Нинішнє, на перший погляд, особисте протистояння голів українських гілок влади носить цілком об’єктивний характер, закладений зламом старої та відсутністю нормально працюючої нової конституційної машини.
Українська Конституція не може працювати за визначенням.
Почнемо з прав Віктора Ющенка. В Президента України тепер дуже мало повноважень, щоб фактично одноосібно керувати країною. Але цілком достатньо для того, щоб за допомогою судів, РНБОУ блокувати та скасовувати невірні, на його погляд, дії Кабінету Міністрів.
А тепер Юлія Тимошенко. Уряд України керує господарством країни. Але він не може приватизувати підприємства без дозволу парламенту або керувати держбанками, в лавах яких зібрані представники найрізноманітніших гілок влади. Проте він може не дати грошей на вибори, призначені указом Президента. І заблокувати вже його. І, нарешті, третя гілка влади — законодавча. Парламент призначає уряд, і начебто грозився керувати країною в кризових ситуаціях. Але на практиці не Рада відправляє у відставку Кабінет Міністрів. А уряд за допомогою своєї фракції в Раді вирішує, працювати чи ні українському парламенту. Як наслідок, влади немає ні в кого: ні в уряду, ні в Президента, ні в Ради, та й у країні загалом.
І так, схоже, все й було задумано 2004 року. Це очевидно, але про це чомусь усі мовчать. Багато політологів талановито досліджують та ідентифікують гній, не помічаючи корови, що жує поруч, добре випасена колишнім головою адміністрації Кучми Віктором Медведчуком, як відомо, найкращим конституційним юристом в Україні. Й поки влада в нас не працює, а готується до перевиборів самої себе, рідної, Леонід Данилович, який заварив цю густу кашу, задушевно нарікає на те, що українські лідери не можуть домовитися між собою.
Його чудовий зять і меценат Віктор Пінчук купує дачі на Сардинії, а дочка Олена Франчук, яка робить багато добра людям, купила дуже дорогий особняк у Лондоні.
Спробую висловитися набагато жорсткіше, але зрозуміло.
Румунія по-звірячому розстріляла свого колишнього лідера Ніколає Чаушеску та його дружину Олену в грудні 1989 року. І через 18 років у новорічну ніч 2007 року стала членом ЄС. Румунія також член НАТО. Україна в такий самий календарний період — католицьке Різдво 2004 року — по-християнському зберегла життя екс-президенту Леоніду Кучмі. І поки що ЄС та НАТО їй тільки сняться. Пощадивши свого президента, що йде, і змінивши заради цього Конституцію, Україна отримала натомість розбалансовану державну машину, яку не може налагодити досі. Так що Леоніду Даниловичу потрібно не нарікати на відсутність домовленостей між Ющенком і Тимошенко, а свічки за Ющенка в церкві ставити. За нього, за миролюбний український народ, і за свою, слава Богу, царську сім’ю, що врятувалася. Леоніду Кучмі дуже допоміг його «заклятий друг» Олександр Мороз. Новоконституційна місія, яку звалив на себе Сан Санич, котрий багато зробив для зміцнення парламентаризму в Україні, виявилася дуже великою та обтяжливою ношею для країни.
Мороз мріяв і хотів убезпечити Україну від Кучми та будь-якого іншого авторитарного президента. Але на практиці надійно уберіг її від реформ, неможливих без жорсткої та дієвої вертикалі влади. А оточення президента, з яким так люто боровся, — від політичних репресій.
Парламентаризм хороший там, де існують ідеологічні партії, лідери яких висловлюють різні ідеї. Де виборець настільки жорстокий і безсердечний, що вважає, що влада для нього, а не він — для влади.
Ні того, ні іншого в Україні поки що немає. В Україні обирають не ідеї, а лідерів. Але ці політичні клоуни, які веселять усю країну, постійно змінюють свої позиції. Вони готові об’єднуватися і відокремлюватися з ким завгодно і коли завгодно, лише б довше побути при владі.
Парламентаризм у цій ситуації — прекрасна ширма для влади, що дозволяє їй настирливо боротися з кризами, які нею ж і породжуються. На жаль, Сан Санич за що боровся, на те й напоровся. Так що ж, для України немає іншого виходу, окрім як нова Конституція? Чи зможе вона вирішити конституційну кризу, замасковану під особисті амбіції українських лідерів?
Річ у тім, що прийняти нову (добре забуту стару) Конституцію зараз і в найближчому майбутньому навряд чи можливо.
Варіанти конституційної реформи, що пропонуються різними партіями, продовжують справу Кучми та Медведчука і носять яскраво особистий, а не об’єктивно необхідний суспільству характер. А, значить, навіть якщо той або інший варіант Конституції і буде прийнятий, згодом і він також виявиться неуспішним. Але, чим жорсткіше нинішнє протистояння, тим несподіванішими виявляться завтрашні коаліції. Влада в Україні приречена на консенсус, якщо вона хоче залишитися при владі. А це вже — початок шляху до нової Конституції.
