У світі досі відбувається осмислення наслідків грузинсько-російського конфлікту, що стався у серпні цього року. Нагадаємо, що в результаті п’ятиденної війни на Кавказі Росія фактично анексувала Південну Осетію та Абхазію, які за всіма міжнародними договорами і нормами належать Грузії. Як відбувається переосмислення значення та ролі Росії після кавказької війни у двох найвпливовіших країнах Європи — Франції та Німеччині? Свою відповідь на це питання подають французька Le Monde і німецька Die Welt.
Інтервенція Росії до Грузії протягом декількох тижнів «окуповувала» заголовки всіх засобів масової інформації. Думок було майже стільки ж, скільки тих, хто брав участь у дискусіях. І лише в одному ці думки збігалися: жодна важлива проблема світової політики не може бути вирішена без участі Росії. Приклади цього — ядерна суперечка з Іраном, ядерне роззброєння Північної Кореї, боротьба проти терору та енергозабезпечення. Здається, що Росія перетворилася на «незамінну націю», — почесний титул, який до сьогодні діяв лише щодо США.
Чим далі, тим гірше. Думка про те, що Росія сьогодні та в майбутньому потрібна завжди і скрізь, не відповідає дійсності, щонайменше, на 75%. Як показовий приклад нової ролі Росії, особливо часто наводиться суперечка навколо ядерної програми Ірану. Росія, як стверджується, чесно старається спільно з іншими членами Ради Безпеки ООН і Німеччиною знайти розв’язку цієї проблеми. Але насправді все виглядає інакше. Росія з самого початку старається зробити беззмістовними всі ухвали про дійові санкції, покликані примусити Іран відмовитися від збагачення урану. І в Росії на це є всі підстави, оскільки вона і спочатку була на боці Ірану.
Ще на початку 1995 року Москва, підписавши договір з Іраном, зобов’язалася відновити частково зруйнований у ході війни з Іраком реактор у Бушері. Проте в договорі був секретний додаток про російські поставки як дослідницького реактора для виробництва плутонію, який можна було використовувати у військових цілях, так і про будівництво потужностей для збагачення урану. Коли американці зажадали відповіді, президент Росії Єльцин у травні 1995 року публічно висловився про те, що «договір містить положення з цивільної та військової ядерної енергетики...» і негайно оголосив про анулювання таємної частини договору. Але вже наступного дня російський міністр ядерної енергетики сказав, що Росія діятиме так, неначе таємна домовленість і надалі є складовою частиною договору.
Так потім і було. Щоправда, в подальшому російський уряд відсторонився від «бізнесу» з Іраном — не рахуючи продовження будівництва Бушера, але одночасно істотно зросли двосторонні «торговельні відносини» в ядерному секторі на рівні компаній. І чим довше зберігався цей стан — також і за доби Путіна, тим виразніше ставало зрозуміло, що російський уряд протегує сумнівним планам Ірану. При цьому він був інформований щодо істинних намірів ядерної програми Ірану. Ще 1998 року тогочасний російський міністр ядерної енергетики Адамов зізнався представникам американського уряду, що Іран розробляє ядерну зброю.
Але хіба Росія не відчуває загрози від ядерного Ірану? Мабуть, ні. Повторювані висловлювання Росії про те, що вона не бажає, щоб Іран був озброєний ядерною зброєю, в порівнянні з описаним вище — лише словесний мінімум для того, щоб її могли вважати серйозним переговорником у дусі позиції ООН. Отже, тому, хто шляхом переговорів має намір запобігти ядерним розробкам Ірану у військовій сфері, не потрібна Росія. І більше того, Росія є гарантом для провалу дипломатичних зусиль і перетворення Ірану на ядерну державу. У випадку з Іраном Росія є не «незамінною», а контрпродуктивною.
Не менш сумнівною виглядає поведінка Росії в рамках переговорів «шістки» з ядерного роззброєння Північної Кореї. Хоч як держава-сусід Росія одночасно була природним членом групи переговорників, які почали свої зусилля 2003 року, вона залишалася досить пасивною. Стримана позиція Росії мала свої причини. Річ у тім, що для успіху переговорів вирішальне значення мав той факт, чи займається Північна Корея, окрім виробництва плутонію, секретним проектом зі збагачення урану, оскільки якби це підтвердилося, то всі зроблені Північній Кореї раніше поступки нічого б не були варті. Потім «варіант плутоній» можна було б «продати дорожче» і одночасно знову наростити ядерний потенціал на базі збагаченого урану.
На запитання, чи збагачує Північна Корея уран, уже давно можна було б відповісти, якби Росія поділилася своїми знаннями на переговорах. Коли Джон Болтон, заступник державного секретаря США, наприкінці літа 2002 року захотів поінформувати свого російського колегу Мамедова про отриману американцями новітню інформацію про таємну північнокорейську програму зі збагачення урану, той лише відмахнувся. За словами Мамедова, вони про це давно знали. Це ще більш примітно, оскільки Росія, яка підписала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, була б зобов’язана поінформувати про це МАГАТЕ.
Але Росія не лише мовчала, вона активно підтримувала секретну ядерну програму в Північній Кореї. 2002 року режим Путіна постачив до Північної Кореї 150 тонн алюмінієвих труб, які чітко відповідали вимогам поставок для центрифуг. Північна Корея, навпаки, стверджувала, що труби використовувалися в повітроплаванні. Як доказ того, що в трубах ніколи не збагачувався уран, Північна Корея наприкінці 2007 року передала США зразок матеріалу. Але американські вчені знайшли в зразку явні сліди збагаченого урану. Хто ще хоче, довідавшись про це, стверджувати, що Росія потрібна, щоб переговори у форматі «шістки» привели до успіху?
Чи є від Росії, принаймні, користь у боротьбі проти тероризму? Так, принаймні тоді, коли тероризм «приходить» до Росії. Оскільки Москва, зокрема, вважає війну проти чеченців своїм внеском у боротьбу проти тероризму. Ця війна в регіоні, населення якого випадково виявилося мусульманським, не має нічого спільного зі світовою боротьбою проти ісламського тероризму. І навіть спроба видати війну з Грузією за антитерористичну акцію за аналогією з 11 вересня 2001 року не мала резонансу на міжнародній арені.
Тому, на думку Заходу, участь Москви в боротьбі проти терору виглядає, скоріше за все, дуже скромно. Варто назвати, власне, лише готовність Росії дозволити транзит своєю територією вантажів для забезпечення воюючих у Афганістані солдатів НАТО. Щоправда, цей транзит передбачає лише «невійськові вантажі». Цим Росія робить гідний похвали внесок. Але незамінним він не є. Протягом декількох років НАТО проводило свою місію в Афганістані й без цього транзиту.
У зв’язку з цим, щоправда, цікавим є те, як Росія обѓрунтовує дозвіл на транзит. Не хочеться, як нещодавно сказав посол Росії в НАТО, «щоб США пережили в Афганістані другий В’єтнам». Хоч це й звучить по-братньому, але це усього лише словесне нахабство. Адже, що стосується Афганістану, в Росії ще відкритий рахунок зі США. Саме США 1979 року так великодушно забезпечували афганських моджахедів зброєю, щоб вони могли дестабілізувати тогочасний комуністичний уряд і, таким чином, спровокувати радянське вторгнення. Збігнєв Бжезинський ще кілька років тому без викрутасів оголосив, що Москву заманили в пастку, щоб «дати Радянському Союзу пережити свій власний В’єтнам». І тоді він його отримав. Після майже 10-річної війни Радянський Союз вивів війська з Афганістану — побитий і деморалізований. Потім розпочався занепад радянської системи. Для Путіна, який цю подію вважає найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя, труднощі США в Афганістані повинні здаватися виявом історичної справедливості. Цим вимірюється російська участь у війні в Афганістані: символічний жест для підтримки міжнародної думки. В іншому — беззвучна стриманість. «Незамінні» відносини в будь-якому разі виглядають інакше.
Із 2000 року, після того, як сторони домовилися стати начебто «природними партнерами» в сфері енергетики, існує «стратегічне енергетичне партнерство» між Росією та ЄС.
Валові показники енергетичного балансу це підтверджують. На одному боці — Росія з її найбільшими запасами природного газу, другими за величиною у світі запасами вугілля, восьмими за величиною в світі запасами нафти, яка зараз є найбільшим у світі експортером газу і другим за величиною експортером нафти. На іншому боці — ЄС, енергетична залежність якого становить 52% — показник, який до 2030 року може зрости приблизно до 60%. Іншими словами: 27 країн ЄС отримують сьогодні приблизно 70% російського експорту нафти й газу.
Але як із боку «пропозиції», так і з боку «попиту» останнім часом відбуваються події, які значно обмежують «природне партнерство» між Росією та ЄС. З боку «пропозиції» — висловлювання заступника міністра природних ресурсів Олексія Варламова повністю змінило ситуацію: відомі на сьогодні російські енергетичні ресурси буде вичерпано за 10—15 років. Слова Варламова в деталях: відомих на сьогодні запасів урану вистачить до 2017 року, запасів нафти — до 2022 року, природного газу й вугілля — до 2025 року.
Але існує не лише ця проблема в середньотерміновій і довготерміновій перспективах. Росія, будучи сьогодні третім за величиною споживачем енергії, вже зараз спроможна виконувати свої зобов’язання щодо газу лише в тому разі, якщо вона купує газ у країнах Середньої Азії та Каспійського регіону, а потім транспортує його до Європи. Цю давно замовчувану кризу в газовому забезпеченні Росія не може припинити в короткотерміновій перспективі. Для цього Росія дуже мало інвестує в освоєння своїх родовищ. Вихід для Росії, по-перше, полягає в спробі через монополізацію трубопроводів отримати під свій контроль енергозабезпечення Європи. По-друге, передусім, це стосується «Газпрому», який старається за допомогою двосторонніх договорів, які укладаються з виробниками газу поза Європою, заволодіти всім ринком енергетичних поставок.
При цьому мета Росії однозначна: досягнення залежності Західної Європи від російської енергії. Ще під час російсько-українського газового конфлікту 2006 року Росія спробувала реалізувати свої геополітичні інтереси, використовуючи енергетику як зброю. Але вирішальним став конфлікт навколо Грузії, в якому Росія вперше знову використала військову силу для фактичного розширення своєї території. Результат — на Заході істотно зріс тиск, спрямований на якнайшвидше освоєння альтернативних джерел енергії. Попит на викопну енергію в середньотерміновій перспективі істотно скоротиться. Почавши свою інтервенцію до Грузії, Росія, яка залежна від експорту енергоносіїв, здійснила величезну стратегічну помилку, яка цілком пасує для перевидання книжки Барбари Такман «Марш безумства». Проте потрібно дотримуватися того, що Росія залишається найважливішим партнером для європейського енергозабезпечення, особливо це стосується газу. Чи вийде з цього політично корисна залежність від Росії, залежить від європейців. Диверсифікація і масштабний розвиток альтернативних джерел енергії могли б перешкодити цій залежності.
Отже, риторика Росії — й віра багатьох західних європейців — з приводу «незамінної нації» не відповідає дійсності. Росія потрібна «лише» в енергетичній сфері, та й то в обмеженій кількості й на нетривалий час. Понад це залишаються лише права на участь у прийнятті ухвал, які надає статус Росії як члена Ради Безпеки ООН. Але значення цього органу в останні роки істотно знизилося, не в останню чергу внаслідок дуже деструктивної ролі Росії. Москва використовує Раду Безпеки лише для того, щоб тримати під контролем і запобігати активності інших держав. Істинну волю зробити щось добре виявляє лише зрідка. Для своїх власних дій Росія визначила свою власну легітимність. Путін це називає «нові правила» «нової системи безпеки».
Ганс РЮЛЕ в період з 1982 до 1988 р. був керівником штабу планування федерального міністерства оборони. Пізніше він створив федеральну академію політики безпеки і працював для НАТО.
