В переддень Дня вчителя бібліотека Бежівської школи імені Миколи Дашкевича (Черняхівський район Житомирщини) отримала вельми непересічний подарунок — на урочистій лінійці заступник директора київського видавництва «Темпора» Ірина Давидко (одночасно вона представляла Всеукраїнську громадську організацію Клуб імені Євгена Чикаленка, яку очолює професор Володимир Панченко) передала для учнів кілька десятків книжок. Серед них — видані «Темпорою», зокрема такі, як «Іван Мазепа у запитаннях і відповідях» Ольги Ковалевської, серія «Лікbez — абетка», «Щоденник Євгена Чикаленка» (два томи), а ще закуплені згаданим клубом «Енциклопедію школяра», повний комплект українських перекладів «поттеріани» тощо. Як говорили місцеві вчителі, від влади такого багатства їм би довелось довго чекати.
Дружба видавництва і Клубу імені Євгена Чикаленка із Бежівською школою почалась в процесі підготовки до надрукування книжки про уродженця цього села академіка Миколу Дашкевича, ім’я якого у кінці ХІХ і на початку ХХ століття було широко відомим у наукових кругах Європи, Росії, серед українських вчених, але за радянських часів майже не згадувалось. Ця монографія, написана науковцем Андрієм Чутким (зараз він керує Музеєм історії Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана), була видана до 100-річчя від дня смерті вченого і презентована у Бежеві у кінці червня нинішнього року. Як зауважував А.Чуткий кореспондентові «Дня», можна говорити про геніальність М.Дашкевича. Бо за 30 років наукової діяльності він зміг видати майже сотню праць, практично всі з числа фундаментальних, які розкривали різні періоди історії України від моменту виникнення Київської Русі й до ХVІ століття. Серед них — про князювання Данила Галицького, Болохівський рух. За словами А.Чуткого, М.Дашкевич створив теорію, що на основі цього руху виникло запорозьке козацтво. А ще майбутній академік обґрунтував спадковий зв’язок між давньоруськими билинами і українськими думами, доводячи, що вони не російського походження, тому що на 90% виникли на Київщині, Чернігівщині, частково — Галичині, тобто на українських землях. Значну частину життя він присвятив студіям з історії західноєвропейської літератури і епосу. Майже вся його наукова та викладацька діяльність була пов’язана з Київським університетом Святого Володимира. За внесок у дослідження історії західноєвропейських літератур М.Дашкевич наприкінці свого життя (прожив близько 56 років) у 1904 році отримав звання члена-кореспондента Російської імператорської академії наук, а у 1907 році став позаштатним академіком цієї академії. Мабуть, у зв’язку з цим його діяльність згадувалась більше як літературознавця. А історичну спадщину забули.
Біля Бежівської школи зберігся склеп, де похований М.Дашкевич разом із рідними, і пам’ятник над ним. Родового будинку (майбутній академік з’явився на світ у цьому селі в сім’ї священика і потім часто приїжджав сюди для відпочинку і роботи) давно вже немає — там зараз поле і дорога. Чуткий вважає, що на місці маєтку слід поставити хоча б кам’яну брилу з відповідним написом. Зараз, говорить у свою чергу І.Давидко, школа є у селі єдиним місцем, де зберігається пам’ять про видатного українця, а ще осередком давніх традицій. Автор готовий підтвердити, що у Бежівській школі дійсно чудовий кабінет народознавства, яким багато років завідує ветеран освітянської ниви Раїса Тишкевич. Її стараннями і руками, руками її рідних, учнів школи створені куточки старовинного побуту (макет печі, посуд, знаряддя для ручного прядіння, ліжко, колиска для немовляти), зібрані вишиванки, рушники з вельми оригінальними малюнками, притаманними саме цим місцям, зразки традиційного рукоділля. А ще записані учнями старовинні пісні, розповіді про місцеві свята, родоводи, обереги, обряди. І поряд з ними зібрання з кількох книжок про М.Дашкевича. Такі речі, які пов’язують нас з минулим, продовжує пані Ірина, є надзвичайно цінними для майбутнього, і тому цю школу треба берегти, як бережуть найцінніші культурні пам’ятки.
Говорить вона про це не даремно — в області продовжується реорганізація мережі сільських освітянських закладів, і у зв’язку із цим малі школи поступово закривають. Процес надто хворобливий, батьки, учні, вчителі, яких він зачіпає, часто висловлюють незгоду з діями місцевої влади. Щодо Бежева, то тут функціонує загальноосвітня школа І—ІІ ступенів, тобто вона дає базову освіту. У цьому році їй виповнилось 103 роки, але перше приміщення в рік сторіччя було розібране, а нинішнє зводилось в три етапи — в 30-ті, 50-ті й 90-ті роки минулого століття. Будівля в непоганому стані — класи світлі, просторі, теплі, є хороший спортзал. Навчаються у школі, розповів авторові директор школи Василь Марченко, 53 дитини, і всі з Бежева. Вчителів 16, з них приїжджають на уроки з інших населених пунктів сім чоловік. Суттєве збільшення державної допомоги на народження дитини обіцяє непогані демографічні перспективи, а з ними — і наповнення класів. Проблеми, з його слів, можуть загостритись, якщо батьки будуть більше віддавати дітей у гімназію в сусідньому селищі Головине (до нього 2 кілометри). Директор впевнений, що рівень викладання в школі дає можливість її вихованцям продовжувати навчання далі в середніх школах, профтехучилищах, коледжах і далі — інститутах і університетах. Хоча до комп’ютеризації, тим більше — інтернету, справа поки не дійшла — комп’ютерний клас обіцяють за кілька років, звісно, якщо школу не закриють. Як складеться її подальша доля? Думається, це насамперед залежатиме від того, чи вдасться вчителям переконати батьків і учнів, що в Бежеві можна отримати знання, які дозволять її вихованцям бути конкурентоспроможними у житті. А ще від реальної підтримки громади — якщо бежевчани вважають, що школа їм потрібна, то мають активно їй допомагати. Меценати знаходяться — кошти і матеріали виділяють деякі посадовці та підприємці, зокрема, Анатолій Корнійчук, Олександр Свірчевський. Але коли у Бежеві у 1885 році (тобто за життя М.Дашкевича) вперше з’явився освітянський заклад — це була однокласна школа — у наказі про її відкриття зазначалось, що казна дає на її утримання 840 рублів, а громада — 354 рублі. Красномовні й суми, й пропорції — чи не так?
