В Україну знову прийшла розпуста. Віктор Ющенко став тепер найбільшим політичним «розпусником» України — розпустив парламент він уже вдруге за час свого перебування у кріслі глави держави. Можна тільки уявити собі, як депутати зараз не люблять Президента, адже він змусив їх витягти обважнілі тіла із парламентських крісел і знову боротися за те, щоб повернутися назад у ті ж крісла.
Хоча їм дуже неохота, але політичні сили муситимуть ворушитися, аби виборець повірив їм і віддав свій безцінний голос. Он Віктор Янукович вже продемонстрував свою дотепність, мовляв, «помаранчевим» так хочеться крісел, що на них ніякої меблевої фабрики не вистачить. А хтозна, може, якийсь електорат оцінить тонкий гумор донбаського жартуна і його партія набере трішки більше, ніж на минулих перегонах. А соратники Тимошенко хочуть негайно подавати до суду, аби той скасував рішення Президента. Теж чималий гвалт стоятиме навколо цього, привертатиме увагу до БЮТ, який прагнутиме стати ще потужнішою силою, аби до наступних президентських виборів не дозволити викинути свою лідерку з крісла прем’єр-міністра. Певна річ, і «Наша Україна» вживатиме заходів, аби поправити свій дуже підупалий рейтинг. Ну, про соціалістів Олександра Мороза й прогресивних соціалістів Наталі Вітренко взагалі нічого казати — їхні спини вже скучили за м’якенькими кріслами у Верховній Раді, й тому вони ледь не здоров’ям готові жертвувати, аби знову опинитися там.
Коротше, можна ще довго згадувати політичні партійні угруповання. Але ж простому виборцю до них так само нема жодного діла, як і тим партіям — до простого виборця. Тим не менше, хочеш чи не хочеш — але політики муситимуть щось обіцяти тим, за чиї голоси вони борються. Звісно, їм би краще було навішати локшини на вуха, а потім забути все, що наобіцяли. Але практика показує, що такі підходи вже закінчуються далеко не найкращим чином. Тим більше, що пам’ять (не совість) політиків муляють нещодавні вибори у Києві. Пригадується, Юлія Тимошенко їх ініціювала, певне, сподіваючись, що однісінького її слова достатньо для того, аби кияни слухняно проголосували за її фаворита. Так само й інші претенденти верзли явні нісенітниці, у які повірити міг хіба що наївняк зразка романтичного періоду існування незалежної України. Отож, виборці взяли й залишили в кріслі міського голови Льоню-Космоса. Розлючена Тимошенко потім казала, що їй соромно за мешканців столиці.
Але сором тут не допоможе. Тому можна припустити, що політики на наступних виборах муситимуть звітувати за свої попередні обіцянки, а ще запропонувати нам щось реальне і віри гідне. А нам, простим виборцям, — подумати, що можна з тих політиків вибити. Ну хоча б поставити питання про те, аби політики вжили заходів для приборкання жадібності будівельних компаній і знизили ціни на житло. Або вимагати створення програм, котрі б «обілили» нашу чорну зарплату та довели її в процентному співвідношенні до рівня європейських країн. При цьому твердо заявити, що на наступних виборах будемо вимагати звіт за обіцянки. Тільки хто висуватиме такі вимоги від виборців? Громадянського суспільства в нас досі немає, тому, швидше за все, від імені виборців говоритимуть ті ж таки політики. Вони самі розкажуть нам, чого ми хочемо. Нам лишається тільки співвіднести їхні слова з нашими реальними бажаннями. Якщо вони не збігатимуться, то варто знову проголосувати так, як на київських виборах. Нехай розлючені політики нарікають самі на себе.
