Кінець вересня для житомирянина Франца Бржезицького щороку наповнений особливим змістом. І не лише тому, що 22 вересня — день партизанської слави. У житті Франца Карловича був один тривожний та пам’ятний вересень. Восени сорок першого року 17-річний юнак у рідному Житомирі, окупованому фашистами, познайомився з людьми, про яких й досі згадує з теплотою та вдячністю.
Ми сидимо у затишній квартирі Франца Карловича у самісінькому центрі Житомира. На столі перед господарем — документи й листи, свідки буремної воєнної епохи. Франц Бржезицький — легендарна особистість у Житомирі. Нині він — єдиний в Україні в’язень фашистського концтабору Майданек. Останній із тих, хто вижив... Крім пекла Майданека, у роки війни Францу Бржезицькому довелося пройти ще через два нацистські концтабори. А у 50-х роках до цього додалося й інше випробування — він пройшов ще й крізь горнило таборів ГУЛАГу як «ворог народу».
«Та тоді, у сорок першому, все це ще було попереду, — згадує Франц Карлович. — Коли у липні німці зайняли мій Житомир, я був звичайним пацаном з мікрорайону Мальованка».
В один з осінніх днів Франца разом з приятелем зупинив на вулиці солдат — перевірити документи. Помітивши переляк хлопців, він приязно усміхнувся й ламаною російською мовив: «Я не єсть нємєц. Єсть словак». Так юнаки дізналися, що у місті розквартировано дві словацькі дивізії. А їхнього нового знайомого звали Міхал Міхалек.
«Ми заприятелювали з Міхалом, — розповідає мій співрозмовник, — словацьку мову я швидко став розуміти, адже сам є поляком за національністю, а ці дві мови дуже схожі. Міхал розповів, що більшість його однополчан стали підневільними солдатами — їх відправили на східний фронт з рідної Словаччини, окупованої фашистами. В Житомир прибула словацька охоронна дивізія — солдати не брали участі у каральних акціях чи бойових діях, а здебільшого охороняли мости та військові склади».
Франц та Міхал були майже однолітками, тож швидко стали справжніми друзями. Словацький солдат став часто бувати в домі у Бржезицьких на Мальованці — приносив господарям хліб та інші харчі зі свого пайка. Згодом Міхал познайомив житомирського приятеля з іншими солдатами й офіцерами. Це знайомство не минуло дарма — словацькі солдати стали потайки передавати Францу та його друзям гранати та міни з військових складів. Так у місті за підтримки словацьких вояків почало формуватися антифашистське підпілля.
А якось словаки навіть врятували Франца від смерті. Під час однієї з облав юнак на свою біду не мав при собі документів. Кинувшись навтьоки від поліцаїв, на одній з вулиць він перемахнув через паркан будинку, де жили словацькі офіцери. Ті, побачивши захеканого юнака, все зрозуміли без слів. Сховавши хлопця в будинку, словаки відігнали від подвір’я українських поліцаїв — і, нагодувавши Франца, залишили його у себе на ночівлю. «Я тоді подумав: «Боже милий, яка ж доля примхлива! Свої брати-українці наздоганяли — аби вбити, а чужі словаки прихистили — й врятували». Ще й нині я пам’ятаю їхні імена — Юзеф Бенер, Франто, Юро. Й звісно, капітан Ян Налепка, начальник штабу 101-го словацького полку. Саме він одного дня тихо сказав мені: «Нехай підпільники готують базу в лісах — зручної миті наша дивізія перейде на бік партизанів.»
Згодом усе так і сталося: у сорок третьому році словацьку дивізію нацистське командування перекинуло на північ Житомирщини. Тоді вже було налагоджено тісні зв’язки між словацькими командирами й партизанськими загонами. Капітан Ян Налепка дотримав слова — його солдати з’єдналися з партизанськими загонами Олександра Сабурова і разом з ними визволили від фашистів місто Овруч. У бою за місто Налепка загинув, і згодом йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Та всього цього Франц Бржезицький не знав — у грудні сорок другого року його арештувало гестапо, й після кількох місяців тортур юнака відправили у Майданек. Потім були табори Ляйтмеріц, Грос-Розен, звільнення з полону, служба в Радянській армії, арешт — і п’ять років ГУЛАГу.
— Повернувся додому у п’ятдесят п’ятому і лише тоді дізнався про подвиг Яна Налепки, — розповідає пан Бржезицький. — Поки я сидів у ГУЛАГу, мені додому в Житомир прийшло два листа від Міхала Міхалека. Перше він написав 1945 року, друге —1950-го. Мій словацький друг писав, що перейшов на бік партизан разом з Налепкою, брав участь у боях з німцями. Потім зумів повернутися на батьківщину, в Братиславу. Він писав мені, не знаючи, що я у таборі. А коли я повернувся й намагався розшукати його — не зумів. Тож більше ми ніколи не бачилися...
Сьогодні, через майже сімдесят років після тих далеких подій, Франц Бржезицький й досі почуває себе у боргу перед словацькими солдатами. Його обурює, що у теперішніх публікаціях їх часто називають... окупантами. «Навіть наші місцеві житомирські історики вхопилися за це клеймо, — говорить Франц Карлович. — Але хіба ж словаки були окупантами? Вони нікого у Житомирі не вбивали, врятували мене від смерті, допомагали голодним, передавали зброю підпільникам, ризикуючи власним життям. Так, вони були у складі окупаційних військ — та при цьому залишилися справжніми людьми, з честю та совістю. Дуже жаль, що ця сторінка Другої світової війни й досі мало вивчена. А я просто хочу сказати через стільки років: «Спасибі, Міхал Міхалек! Спасибі, брати-словаки!»
P.S. Щиро вітаю весь колектив «Дня» з 12-річчям нашої газети. Кажу «нашої», бо для мене (й тисяч інших відданих читачів) кожен день починається саме з «Дня». Купуючи колись у вересні 1996 року нову газету під гарною назвою «День», я тоді ще не знав, що це стане початком багаторічної дружби й співпраці. Навіть більше — «День» багато в чому допоміг формуванню моєї громадянської самосвідомості, за що я щиро вдячний газеті та її авторам.
