«Немає нічого нового під місяцем» — справедливо прорік старозавітний мудрець. Це стосується й модерних євроінтеграційних прагнень України. Якщо зазирнути на три з половиною сторіччя назад, то можна пересвідчитись у тому, що й тоді, за часів Руїни, проблема вибору шляху геополітичного розвитку України, співвідношення «західного» та «східного» векторів майбутнього тогочасної гетьманської козацької держави — все це було питаннями виняткової ваги; їхня важливість й гострота ще більше зросли після смерті загальновизнаного національного лідера гетьмана Богдана Хмельницького у липні 1657 року.
Отже, ще більшою стає нагальна необхідність уважного аналізу трагічних подій, по суті, визначальних для подальшої долі України як держави. Ці події наочно демонструють, що без зрілої, «україноцентричної», освіченої, непідкупної, наділеної політичною волею та відповідальної владної еліти (як у ту добу, так і зараз) говорити про «європейський шлях» України просто марно. І не варто тут плекати ілюзії — і в 50-х роках XVII століття, і на початку ХХІ століття не красиві слова, не порожні фрази, а конкретні справи (здійснювані, зауважимо, сильною, консолідованою владою, а не деградуючою, зайнятою винятково міжклановою гризнею!) вирішують національну долю України. І 350-річчя Гадяцької унії між Україною та Польщею доводить це.
Отож, звернімось до драматичних колізій 1657 року. Смерть Богдана Хмельницького, що настала саме в ту мить, коли політичне майбутнє нашої Вітчизни здавалось, образно кажучи, затягнутим темними хмарами, поза сумнівом, була для України величезним лихом. Бо тут же загострилась запекла боротьба за владу — одвічне наше нещастя, а це унеможливлювало вільний вибір політичного курсу держави, ставило її подальший розвиток у безпосередню залежність від волі країн-сусідів (Московія, Річ Посполита, Туреччина, Швеція, Крим). Ціла когорта досвідчених соратників Хмельницького, котрі мали вагомі політичні й військові заслуги, плекала честолюбні мрії про набуття гетьманської булави. Але реальний вибір був не такий вже й багатий: син Богдана Хмельницького Юрій, який не мав ані необхідного досвіду, ані достатніх здібностей для того, щоб стати політичним лідером (хто знає, як склалась би наша подальша історія, якби не раптова загибель у 1652 році на війні під стінами Сучави — сучасна Румунія — старшого сина Богдана Хмельницького, талановитого Тимоша) — або генеральний писар, один із найближчих співробітників покійного гетьмана Іван Виговський. Після того, як Юрій Хмельницький дуже швидко зрікся влади, на вищу державну й військову посаду було обрано Івана Остаповича Виговського; його рішення відіграватимуть важливу роль у перебігу подальших подій. Завданням для цілого тогочасного політичного класу Гетьманської України, хто б не став гетьманом, було одне: не допустити «розхитування» влади в умовах, коли тиск сусідніх держав на Україну відчутно посилювався. Насамперед, безумовно, йдеться про тиск московського уряду царя Олексія Михайловича. І «європейський вибір» уряду Виговського був викликаний, передовсім, бажанням протидіяти цьому тискові.
Ситуація ускладнювалась ще й наявністю сильної опозиції (ліворадикальної, висловлюючись у сучасній системі політичних координат) новому гетьману. Опозиційні настрої підживлювалися (зауважимо це) стрімким процесом майнової та станової диференціації козацтва й селянства, загалом загостренням суспільних протиріч. Царське оточення мало всі підстави радіти з цього, бо якраз оті суспільні протиріччя московська влада дуже спритно зуміла використати в своїх інтересах. Заграючи то з Виговським, то з його політичними ворогами Мартином Пушкарем, полковником полтавським, та Яковом Барабашем, що представляв бунтівних запорожців, цар вдавався до підступних політичних маневрів задля того, аби розколоти Україну, аби зіткнути лобом «дуків» (найзаможніших козаків, старшину) та «голоту». Варто ще раз підкреслити: цей намір не мав би успіху, якби не безперервна, запекла боротьба за владу між чільними представниками правлячого політичного класу, тієї ж старшини, спровокована як жадібністю пануючої української еліти, так і підривною роботою «п’ятої колони» Москви. До трагедії Руїни призвело, передовсім, те, що амбіції гетьманських та запорозьких «вождів» взяли гору над загальнонаціональними, державними інтересами України; наслідком цього стала нещадна громадянська війна, що тривала понад два десятиріччя, буквально роздерла Україну на дві частини й коштувала десятків тисяч людських життів. Цей урок історії належить до тих, що їх не засвоїти для сучасного правлячого політичного класу було б злочином. Скільки можна наступати на ті ж самі граблі?
Повернімось до політики Івана Виговського. М. С. Грушевський характеризував його так: «Новий гетьман, певно, був цілою головою вищий від Юрася Хмельницького, був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву — патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу і незайманість України. Але він не мав популярності такої, як Хмельницький: був він український шляхтич з київського Полісся, служив по канцеляріях, до військового діла не мав особливої охоти і до війська попав припадком: оповідали, що Хмельницький його викупив у татар, як він попав в неволю під Жовтими Водами. До того ж і на гетьманство Виговський попав не вибором повної ради, а против її волі. Все се в тодішніх обставинах, незвичайно трудних і без того, ще більше утрудняло становище нового гетьмана». Відчувши на собі агресивність політики царського уряду, Виговський і його оточення дійшли цілком закономірного, раціонального висновку: єдиним виходом із ситуації, що склалася, є негайне форсоване зближення України з європейськими сусідніми державами — Швецією та Польщею. Але, враховуючи той факт, що Швеція, починаючи з 1657 року, відволікала свої сили на війну з Данією і не змогла здобути рішучу перемогу у війні з Річчю Посполитою, єдиним реальним союзником у протистоянні з царем залишалась, по суті, Варшава.
Цікаво, що Виговський практично до останньої миті прагнув уникнути відкритого зіткнення з Московією; він навіть ішов заради цього на вельми суттєві політичні поступки (так, взамін на підтвердження представниками царя легітимності свого обрання на гетьманську посаду — бо це питання було вельми дражливим — Іван Остапович погодився на прибуття московських воєвод до Переяслава, Ніжина й Чернігова, обіцяв передати Москві південну Білорусь із Старим Биховом і припинити зносини із Швецією). Однак, після того, як Виговський змушений був силою придушити бунт Пушкаря і Барабаша, які спиралися на підтримку Москви (при цьому була вщент спалена Полтава), стало ясно, що зіткнення з «північним сусідом» є неминучим. І неминучим було політичне зближення з урядом короля Яна Казимира.
Переговори, що велись кілька місяців, завершились оприлюдненням 16 вересня 1658 року у Гадячі на Полтавщині знаменитого трактату про умови унії гетьманської України з Польщею та Литвою. Перш, ніж стисло викласти зміст документа, зазначимо, що головним «переговорником» з польської сторони був досвідчений дипломат Казимир Беньовський, а з українського — видатний політичний і громадський діяч тієї доби, шляхтич, вчений і теж вправний дипломат Юрій Немирич, справжній енциклопедист, людина, яка здобула блискучу освіту (вчився в Голландії, Оксфорді, Кембриджі, Парижі). Істинний європеєць за переконаннями, Немирич присвятив багато сил, часу й енергії душі підготовці трактату. В Гадячі був попередньо схвалений документ, який, в разі його втілення, міг би змінити історію Східної Європи.
Цей договір передбачав перебудову польської Речі Посполитої в федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Перший пункт трактату визначав, що Україна в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств стає вільною та незалежною державою під назвою «Велике Князівство Руське». Всі три народи творять три вільні республіки, котрі є об’єднаними між собою лише особою спільного короля, що його мають обирати спільно і Польща, і Україна, і Литва. Найвища виконавча влада належала (в межах українських земель Великого Князівства Руського) гетьманові, який обирався довічно і затверджувався королем, а законодавча — національним зборам депутатів від усіх земель Великого Князівства. Князівство Русь мало свій вищий судовий трибунал з діловодством українською мовою, свою власну скарбницю і власну армію: 30 000 козаків і 10 000 регулярного найманого війська. Військо Польщі або ж Литви не мало права входити на українську територію.
Цікавим є тлумачення договором релігійних питань. Унію передбачалось скасувати в усіх трьох державах: Україні, Литві й Польщі. Православна віра зрівнювалась у правах із римо-католицькою, в спільному сенаті конфедеративної держави мали дістати місця православний митрополит і єпископ. Проголошувалась повна свобода друку й слова, навіть у справах віросповідання, проте вимагалось, щоби у книгах або в публічних дискусіях не було образи персони монарха.
Гадяцький трактат (дещо згодом все ж таки ратифікований польським сеймом після жорстоких суперечок) був зразком компромісу, обопільних поступок (приміром, українські представники відмовились від вимоги, аби до складу Великого Князівства Руського були прийняті усі західноукраїнські землі, включно з Волинню і Подільським воєводством). Проте цей договір, який відкривав потенційну можливість до європейського поступу України — не більше, але й не менше того — не був втілений у життя, навіть попри те, що в червні 1659 року під Конотопом була вщерть розбита стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського й Пожарського, котра, знищуючи усе вогнем і мечем, вдерлася на Україну саме заради того, щоб не допустити виконання статей Гадяцького трактату. Чому так сталося? Відповідь на це запитання має для українців сьогодні принципове значення.
Чудес в історії не буває. Роз’єднане в класовому, майновому і політичному відношенні суспільство могло б справді відстояти свободу й незалежність і справді інтегруватися до Європи лише за наявності об’єднуючої ідеї (приватизація статків, землі й селян, тобто гасло «свободи збагачення» не могло стати такою ідеєю) та сильного лідера, який би зміг об’єднати навколо себе націю. Не вина Виговського, а його біда, що він не спромігся стати таким лідером і восени 1659 року зазнав політичної поразки (не без активного сприяння «агентів впливу» або прямих наймитів Москви, підтриманих й «голотою»). Але не зробити зараз, у 2008 році, висновків з тієї давньої трагедії — це означає погубити Українську державу.
