Футбол прийнято порівнювати з театром, називаючи ігри «футбольними спектаклями». Якщо продовжувати аналогію, то хороший футбольний матч, як і хороша театральна вистава, має збирати повні трибуни глядачів, які не мають бути розчарованими після закінчення видовища і мають хотіти прийти сюди ще і ще раз. І коли у театрі для успіху досить професіональної роботи режисера та натхненної гри акторів, то у футболі багато що залежить від того, з ким саме грає господар арени перед своїми глядачами.
До нинішнього року на київському стадіоні «Динамо», трибуни якого вміщають майже 17 тисяч глядачів, заповнювалися один-два рази на рік. Решта «спектаклів», у яких господарі арени здебільшого упевнено перемагали, аншлагів не збирали. Навіть цього року, коли російський тренер Юрій Сьомін змінив гру «Динамо» на краще, дивитись на неї регулярно приходить трохи більше, ніж десять тисяч любителів футболу.
Причина проста. Для повноцінного футболу, так само, як і для повноцінного кохання, потрібні двоє. Футбол тільки тоді привертає увагу людей і збирає повні трибуни, коли імена суперників обіцяють відчайдушну боротьбу за перемогу, коли гра є справжнім викликом для команди господарів. Хоч як прикро про це згадувати, але попри зростання рівня національного чемпіонату, більшість його матчів виглядають буденно і з огляду на гру, і з огляду на загальну організацію видовища. Особливо на тлі матчів Ліги чемпіонів, які починаються кожного вересня і переносять киян та гостей столиці на іншу футбольну планету. Ту, де все по-справжньому.
Та навіть ігри найголовнішого клубного футбольного турніру поступово перестали бути для уболівальників «Динамо» святом. Яке свято, коли твоя команда виглядає набагато слабше за суперників і всіх цікавить не те, хто переможе, а те, з яким саме рахунком наші програють?! Саме так було два попередні роки. Саме тому стартова гра динамівців проти лондонського «Арсеналу» мала не тільки спортивне значення. Ця гра мала відповісти на запитання, чи є «Динамо» командою, гідною виступати в турнірі такого рівня. Про те, що років із десять тому ми всі всерйоз розраховували на перемогу динамівців у Лізі чемпіонів, вже ніхто й не згадував.
Перед поєдинком із лондонцями у киян була лише одна перевага — історична. Досі «Динамо» незмінно перемагало «Арсенал» у Києві. Так було в 1998 р. й у 2003 році. З того часу обидві команди відчутно змінилися. «Арсенал» втратив провідні позиції у чемпіонаті Англії, здобувши при цьому додаткові симпатії публіки за яскраву та видовищну гру. «Динамо» позиції у чемпіонаті зберегло, а ось на міжнародному рівні в останні роки були суцільні невдачі.
Попри молодий вік більшості гравців «Арсеналу», команда залишається «старою». У тому сенсі, що вже понад десять років її очолює французький фахівець Арсен Венгер, який підбирає під свій стиль кращих молодих гравців з усього світу. У свою чергу, «Динамо», незважаючи на вік футболістів, є командою «молодою». Із січня цього року Юрій Сьомін почав формування нового «Динамо» з новим стилем гри. У попередні вісім місяців команда не раз показувала хороший футбол. Але справжньою перевіркою якості цього футболу мала стати гра проти «Арсеналу».
Можете зі мною не погодитися, але мені більше подобається маленький стадіон, заповнений вщерть, ніж великий, заповнений наполовину. Не знаю, чи зібрала б ця гра повні трибуни зачиненої на ремонт головної столичної арени, але те, що переповнений стадіон «Динамо» надавав грі особливої атмосфери, сумніву не підлягає. Глядачів не зупинили ні пізній початок матчу, ні прохолодна погода із очікуваним дощем, ні майже європейські ціни на вхідні квитки. Люди знову прийшли на футбол в очікуванні свята. І дуже добре, що ці сподівання справдились.
Не варто, гадаю, сперечатися з приводу того, що за своїм рівнем більшість гравців «Арсеналу» переважують поки що більшість гравців «Динамо». В усі часи, аби успішно протистояти такому супернику, динамівці мали показувати свою гру, протиставляючи майстерності гостей свою організованість, самовідданість і натхнення.
Все це було в середу на стадіоні «Динамо». У першій половині гри лідери атаки лондонців Адебайор, Ван Персі та Фабрегас мали кожен по моменту, аби забити м’яч. Але не забили. Коли ж у другому таймі динамівці нарешті подолали хвилювання, виявилось, що зірки «Арсеналу» не так багато можуть зробити у протиборстві з надійною лінією захисту «Динамо». Юссуф, Вукоєвич, Михалик та їхні партнери вміло зупиняли наступ суперників, а згодом почали самі йти в атаку разом із Нінковичем, Алієвим, Єрьоменком, Бангурою. Надійно зіграв у воротах Богуш — новачок турніру такого рангу. Коли ж після зіткнення киянина Вукоєвича та лондонця Санья арбітр призначив одинадцятиметровий у ворота гостей і Бангура забив гол, «Динамо» нарешті почало вести свою гру. Лише прикрі помилки на останніх хвилинах не дозволили киянам перемогти: рахунок зрівняв Галлас.
Але розчарування від втраченої перемоги не було аж занадто великим. І тренери, і гравці «Динамо», і глядачі на трибунах зрозуміли головне: ми знову рівноправні учасники великого футбольного свята під назвою Ліга чемпіонів. Ми знову можемо боротися за перемогу у матчі з будь-яким суперником. І це поки що найголовніше. Свято футболу повернулося до Києва. А якщо так, то будуть і перемоги.
Ліга чемпіонів УЄФА. Группа G: «Динамо» (Україна) — «Арсенал» (Англія) — 1:1, «Порто» (Португалія) — «Фенербахче» (Туреччина) — 3:1.
