Минулого тижня Джон Маккейн викликав запальний галас учасників Республіканського з’їзду словами про те, що Америка повинна «піднятися на боротьбу» за цілий список начебто цілком благородних і/або необхідних реформ і принципів. Республіка Грузія, що пережила вторгнення й наражається на небезпеку й швидко перетворюється на новий символ безкарності російської агресії, в цьому списку, однак, відсутня.
Натомість Маккейн пропонує грузинам нашу «солідарність і молитви». З вуст людини, котра вже виклала країні своє кредо (декілька місяців тому він, пам’ятається, заявив, що його першим кроком на посаді президента стане створення Ліги демократій, де Росії місця не буде), це звучить як радикальна зміна «курсу лікування»: замість сильнодіючих антибіотиків сонячні ванни, джерельна вода й медитація.
Цю «позицію» — нічого не робити, щоб навіяти Москві, що це вторгнення неприпустиме, й, більш того, відбити в неї бажання повторити щось подібне в країнах Балтії, в Україні або Молдові, чітко давши зрозуміти: за це доведеться дуже дорого заплатити — цілковито поділяє й Барак Обама. «Настав час не лише слів, а й дій», — заявив він (з третьої спроби) одразу після початку вторгнення. Але після цього він цілий місяць у будь-який спосіб уникає повторення або уточнення цих рішучих слів.
Росію чекає покарання? Так, звісно. Ще 17 серпня Associated Press поширило таке повідомлення з «техаського Білого дому» в Кроуфорді: «За словами американських офіційних осіб, не можна допустити, щоб вторгнення в сусідню країну зійшло Росії з рук». І все? Саме так. Істина, на жаль, полягає в тому, що велика частина американського політичного класу й сама адміністрація Буша для цього випадку вважають за краще перетворитися на Бовкологічну асоціацію. Володимир Путін, безсумнівно, передбачував такий розвиток подій, зазирнувши в червні Джорджу Бушу в очі й відчувши не його душу, а слабкість, утому й некомпетентність.
Поставивши перемикач цинізму на максимальний режим, можна обгрунтувати обережність Маккейна й Обами тверезим розрахунком: ніяких переваг з погляду виборчої кампанії «наїзди» на Росію не принесуть. Адже й адміністрація Буша, якщо не зважати на пусті слова, вагається між пасивністю й повним самоусуненням.
Замість американської політики (такої не видно) завдання видворити росіян із Грузії, а потім і (нібито) рішення про те, як покарати їх за вторгнення, перекладається на плечі європейців.
Америка неймовірним чином «здає свої повноваження». І відповідальність за це лягає на президента, котрий чіплявся за переконаність у добрих намірах Росії й загадкову, явно помилкову, тезу про путінську «душу» навіть в останні три роки — перед обличчям явного нагнітання націоналізму, зростання агресивності в усіх напрямках, придушення демократії й загроз на адресу американських союзників.
Передання реакції на вторгнення в «субпідряд» європейцям створює враження, що адміністрація, нездібна виявити лідерські риси, намагається протидіяти прагненню Росії відірвати Європу від США делегуванням відповідальності за відносини з Москвою Євросоюзу — що не має, як відомо, у своєму послужному списку такого досягнення, як приборкання агресії.
Картина виходить жалюгідною — й одночасно парадоксальною.
Жалюгідною вона виглядає тому, що цей безпорадний Вашингтон — що так часто в кулуарах говорив про незламну м’якотілість Європи — не більш як два тижні тому був попереджений про справжній стан справ, причому попереджений людиною, яка займала свого часу посаду спецпредставника ЄС у зовнішній політиці. Кріс Паттен розставив усі крапки над «i»: «Росія знає: коли справа дійде до серйозних кроків у зовнішній політиці й політиці безпеки, Європа обмежиться словами».
Коли минулого тижня ЄС вирішив відкласти — а не припинити — переговори з Росією щодо поновлення так званого «стратегічного партнерства» (тим самим, по суті, давши їй зрозуміти, що агресія — привід лише для короткої незгоди), Буш, як повідомила прес-служба Білого дому, «високо оцінив той факт, що ЄС посилає рішучі сигнали» Москві. Звісно, навіть не йшлося про те, що Європа не прийняла ніяких конкретних і термінових рішень у тій сфері, де вони дійсно необхідні: я маю на увазі невідкладні й скоординовані дії, покликані послабити залізну хватку, якою Росія тримає її енергопостачання.
І ось тут виникає парадокс — та ще й який! Порівняйте реакцію членів ЄС на вторгнення в Грузію із ситуацією 2005 р., коли Росія наклала ембарго на імпорт м’яса з Польщі, пов’язане з претензіями — цілком, можливо, обгрунтованими — стосовно того, що вона постачає продукцію з третіх країн.
Тоді Польща пригрозила накласти вето на угоду про стратегічне партнерство з Росією, й переговори на цю тему були перервані на два роки — з 2005 по 2007!
А зараз Сполучені Штати, схоже, можуть з цілковитою підставою подавати заявку на членство в Клубі паперових тигрів.
Усе це вельми прикро — особливо тому, що Сполученим Штатам і Європі зовсім нема чого починати нову холодну війну: є й інші засоби донести до російських лідерів просту істину — їхня поведінка неприпустима й веде до повної втрати довіри.
Що ж до послаблення лідерської позиції США, то в Європі вже напевне помітили: в умовах зміцнення долара й темпів зростання, що прогнозуються в Сполучених Штатах на майбутній рік (вони значно вищі за аналогічні показники Старого Світу), говорити про крах основ американської потужності явно не випадає.
Отже, спробую змалювати одну можливу ініціативу. Найбільш ефективною й резонансною реакцією США на російське вторгнення стала б «відповідь» на іншому ігровому полі, що дозволила б подолати обструкціоністську позицію Москви в питанні про військову ядерну програму Ірану.
По суті, Сполученим Штатам треба лише констатувати очевидний факт: країна, що вторглася в Грузію, настільки дискредитувала себе — достатньо пригадати наполегливі путінські заяви про виключно мирний характер іранської ядерної програми, — що їй більше не можна дозволяти ні грати роль постачальника ядерних технологій і звичайних озброєнь Тегерану, ні зривати запровадження будь-яких серйозних санкцій проти цієї країни за рахунок своєї ролі «вартового» біля воріт Ради Безпеки ООН.
Для цього адміністрації Буша треба розпочати прямі переговори з Іраном. Це стане не лише її подарунком Маккейну, який пов’язаний по руках і ногах власним жорстким «ні» будь-якому переговорному процесу з Тегераном, тоді як Обама виступає за прямі контакти з іранцями. Подібний крок виведе Сполучені Штати з паралічу, нейтралізує Росію й стане найбільш наочною з можливих демонстрацій готовності й здатності Америки до дії.
Такий підхід дозволить вибратися з трясовини пустопорожнього базікання щодо Грузії, через яке Жак Ширак і Герхард Шредер виглядають сьогодні пророками, котрі зуміли передбачити послаблення американського впливу в світі.
Звісно, Сполученим Штатам і Європі слід буде зробити й чимало інших кроків, аби захистити Грузію й закликати до порядку Росію, але запропонований захід став би «першою ластівкою», що вказав на потрібний напрямок дій у найбільш гострій із світових проблем і слугував би орієнтиром до 20 січня 2009 р.
Адже не буде перебільшенням сказати, що трагедія Грузії частково стала результатом витлумачення Москвою пасивності США в іранському питанні.
Сьогодні в поєднанні з чіткою заявою про те, що США готові розглядати всі можливості шляхом переговорів із тегеранськими клерикалами в будь-якому форматі, подолання цієї пасивності, що посилює вагу Москви, стало б чітким і конструктивним сигналом Вашингтона на адресу Росії: досить, час зупинитися!
