Стратегія Росії щодо відновлення пострадянського порядку в так званому ближньому зарубіжжі розвиватиметься з іще більшою наполегливістю після перемоги над Грузією. У Європи не повинно бути ілюзій із цього приводу, вона повинна бути до цього готова. Але поки Європейський Союз обдумує, що робити, на чільному місці стоїть холодний реалізм, а не істерична реакція.
(Нагадуємо, що вчора ввечері повинно було стати відомо, яких заходів щодо Росії вживуть глави держав і урядів Європейського Союзу на самміті, присвяченому обговоренню ситуації, що склалася внаслідок збройного конфлікту між Росією та Грузією й визнання Москвою самопроголошених Південної Осетії та Абхазії. Екстрений самміт скликано з ініціативи президента Франції Ніколя Саркозі, головуючого в ЄС у поточному півріччі. За наявними даними, учасники самміту розглянуть два проекти резолюції ЄС: польський, що передбачає введення фінансово-економічних санкцій щодо Росії та італійський, що обмежується моральним засудженням дій Москви. — Ред.)
На жаль, прирівнювання поточної ситуації на Кавказі до вторгнення Радянського Союзу у Чехословаччину в 1968 р. не належить до такого роду реалізму. Ні Захід, ні НАТО не становить вирішальної стратегічної загрози для Росії, яка походить з ісламського півдня і Далекого Сходу, а особливо — з Китаю — супердержави, яка народжується. Більше того, сила Росії не порівнянна з силою колишнього Радянського Союзу.
Дійсно, Росія переживає демографічний спад. І окрім товарного експорту, Росія не багато може запропонувати світовій економіці.
Незважаючи на швидко зростаючі нафтові та газові прибутки, її інфраструктура залишається слаборозвинутою, та успішна економічна модернізація ще далеко не розпочата. Аналогічно, її політична та правова система авторитарна, і її численні проблеми меншин залишаються невирішеними. У результаті, оспорювання Росією територіальної цілісності Грузії в найближчому майбутньому може виявитися серйозною помилкою.
Враховуючи цю структурну слабкість, думки про холодну війну оманливі. Холодна війна була тривалими перегонами між двома однаково сильними конкурентами, слабший із яких зрештою повинен був здатися. Росія не спроможна вести подібну битву. Проте, як відновлена велика держава, Росія рухатиметься в повітряному потоці інших великих держав доти, доки це збігатиметься з її можливостями та інтересами; вона зосередиться на власній сфері впливу і на своїй ролі глобальної енергетичної влади, а інакше вона позбудеться можливості в світовому масштабі обмежити владу Америки. Але вона не зможе вести серйозну битву зі Сполученими Штатами — або, заглядаючи наперед, із Китаєм — так, як це робив Радянський Союз.
Тепер зрозуміло, що в майбутньому Росія в черговий раз використовує в своїх інтересах збройні сили, особливо в її «ближньому зарубіжжі». Але Європа ні в якому разі не повинна приймати поновлення російської політики наддержави, яка діє виходячи з ідеї про те, що вона може вершити правосуддя. Дійсно, відновлена конфронтація Росії з Заходом починається, бо нова Європа заснована на принципі недоторканності кордонів, мирного регулювання конфліктів і верховенства закону, а відмова від цих принципів на користь імперських зон впливу означала б самозабуття. Подальше розширення НАТО на схід, проте, буде можливе лише з подоланням жорсткого російського опору. Така політика в будь-якому випадкові не створить більше безпеки, бо це тягне за собою обіцянки, яких не буде дотримано в критичній ситуації — як ми спостерігаємо зараз у Грузії.
Дуже довго Захід ігнорував відновлення сил Росії і не був готовий прийняти наслідки цього. Але не лише Росія змінилася — змінився весь світ. Американські неоконсерватори витратили даремно величезні сили й частину авторитету своєї країни в непотрібній війні з Іраком, навмисно послаблюючи єдину глобальну силу Заходу. Сьогодні Китай, Індія, Бразилія, Росія і Перська затока — нові центри зростання світової економіки, а скоро будуть центрами влади, з якими доведеться рахуватися. У зв’язку з цими фактами загроза виключення з «групи восьми» для Росії не має великого значення. Розбіжності в Європі та її безсилля підкреслюють те, що Захід втратив зв’язок із геополітичною реальністю.
Відповідь на повернення російської імперської політики наддержави не має нічого спільного з покаранням Росії, а пов’язане з тим, що потрібно багато що зробити для відновлення західних — особливо європейських — позицій влади. Це вимагає вживання деяких заходів:
— новий політичний курс щодо Туреччини, щоб прив’язати до Європи цю вкрай важливу для її безпеки країну;
— покласти край московській політиці поділу і володарювання, прийнявши спільну енергетичну стратегію для ЄС;
— серйозні кроки щодо посилення обороноздатності Європи;
— великі зобов’язання ЄС перед Україною для збереження її незалежності;
— велика свобода пересування для всіх східних сусідів ЄС.
Усе це, і навіть більше, необхідне для того, щоб послати чіткий сигнал Росії про те, що Європа не бажає пасивно спостерігати за тим, як Росія повертається до політики великої держави.
Мабуть, нічого подібного не станеться, і це — точно така ж бездіяльність, тобто значною мірою — причина сили Росії і слабкості Європи. Проте, водночас не можна втрачати з поля зору спільні інтереси, які зв’язують Росію й Захід. Спільні стосунки має бути підтримано в максимально можливій мірі.
Абсолютно очевидно, що для еліти Росії, слабкість і співпраця — взаємовиключні чинники. Тому, хто б не хотів співпраці з Росією — яка полягає в інтересах Європи — той повинен бути сильним. Це — урок, отриманий внаслідок насильницьких дій на Кавказі, який Європа терміново повинна взяти до уваги.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини в 1998— 2005 роках. Майже 20 років є лідером Партії зелених.
