У центрі уваги зараз перебувають взаємовідносини Росії з країнами НАТО й Європейського Союзу. Проте світ великий, і цим наслідки кавказької війни не вичерпуються. Зміна у відносинах країн, навіть далеких географічно від східної частини Чорного моря, відбуваються прямо на очах.
БЛИЗЬКОСХІДНЕ ПОВЕРНЕННЯ
Росія опинилася у вельми теплій компанії в складі Куби, Венесуели, Сирії й терористів з Хамасу або їм подібним. Повернення до часів Гамаля Абдель Насера і Ясіра Арафата відчули в Дамаску і поспішили до Москви з проханнями про поставки зброї. Інакше сирійському лідеру Башару Асаду під тиском Заходу довелося б піти на значні поступки, насамперед, у Лівані. Надії на дієву допомогу Тегерана не виправдалися, там дуже зайняті протистоянням зі США і своїми внутрішніми проблемами. Тепер з’явилася можливість знов вповзти в тріщину, що розширюється, між Росією і Заходом і спробувати отримати на цьому хоч якийсь зиск. Перебуваючи в складних відносинах із Заходом, Росія, що не отримала істотної дипломатичної підтримки від Пекіна і Делі, змушена буде поліпшити трохи скаламучені відносини з Іраном. А там ланцюжок тягнеться і до Дамаска.
Проте рожевим мріям сірійського гостя не судилося збутися хоча б на даному етапі. У Москві зброю обіцяли, але тільки оборонну. Остаточно ставати на арабський бік в близькосхідному конфлікті поки в Первопрестольной не наважилися. Проте проарабський крен, що вже деякий час спостерігається в московській політиці, отримає подальший розвиток. За його уповільнення від Ізраїлю зажадають припинення військово-технічної співпраці з Грузією, насамперед, поставок безпілотних літаків, що дуже дошкуляли російським військовим.
Судячи з усього в Тель-Авіві ладні піти на такі жертви, але чи виправдаються вони, дуже велике питання. Проарабський курс Москви дуже логічний і пов’язаний насамперед із спільністю інтересів у сфері поставок нафти. Хоча Росія не є членом ОПЕК, проте її цінова політика до певної міри координується з країнами організації. При падінні цін на нафту, що спостерігається і прогнозується, така координація набуває найважливішого значення. До того ж Близький Схід — дуже чутливий для США регіон. Антизахідна гра там, на думку вельми впливових кіл в Москві, може слугувати вагомою відповіддю на спроби дипломатичної й політичної ізоляції Росії. До того ж російським адміралам і деяким цивільним політикам дуже хочеться, щоб Андріївський прапор знов майорів на просторах, хоча б Середземного моря. А для цього конче потрібна військово-морська база в Сирії. Так що в Дамаску не без підстав розраховують на велику підтримку Москви в найближчому майбутньому. Незважаючи на заспокійливі заяви на адресу Ізраїлю на Близькому Сході, потрібно чекати посилення конфронтації й терористичної діяльності.
ВТРАЧЕНІ БАЛКАНИ
Підтримка сепаратистів на Кавказі неминуче негативно позначиться на відносинах з донедавна близькою Сербією. З одного боку, Белград не може різко виступати проти політики Москви, з якою його зв’язують і обіцяна підтримка у спробах повернути Косово, і нафтогазові угоди. З другого, маючи на увазі проголошену пріоритетну мету — вступити до ЄС, Сербія не може, та й навряд чи захоче, протиставляти свою позицію Брюсселю і Вашингтону. Президент Борис Тадич і його уряд з внутрішньополітичних причин не зможе, навіть якщо і хотів би, здійснювати політику радикалів Томислава Ніколіча і демократів Воїслава Коштуніци, яку двічі, 2008 року — на президентських і парламентських виборах — відкинуло більшість виборців.
Суперечлива позиція Росії, що відкидає незалежність Косово і визнає незалежність Абхазії й Південної Осетії, не викликає довіри. До того ж у Белграді пересвідчилися в тому, що Москва реально нічим територіальній цілісності Сербії допомогти не може.
Більше того, інтересами Белграда демонстративно нехтували заради своїх, кавказьких.
Складності у взаємних відносинах уже проглядаються. Скасовано (офіційно — через події на Кавказі) візит Сергія Шойгу до Белграда. Підписана весною нафтогазова угода досі не ратифікована сербським парламентом. На берегах Сави порушуєьтся питання про перегляд її фінансових умов — ціни за продаж підприємства «Нафтова індустрія Сербії». І в цьому уряд зустріне значну підтримку громадськості, яка розглядає всю співпрацю з Росією з погляду розв’язання економічних і соціальних проблем самої Сербії. Навіть вельми консервативний і схильний до підтримки політики Росії на Кавказі белградський тижневик «НИН» опублікував допис про те, що «єдиний позитивний наслідок ескалації конфлікту на Кавказі — це скасування візиту Сергія Шойгу. Однак в майбутньому його уникнути не вдасться».
До цього можна додати і те, що арешт і видача міжнародному трибуналу в Гаазі Радована Караджича викликали набагато більше невдоволення в Москві, ніж у Белграді, а також незадоволене Росією прохання Сербії про видачу осіб, проти яких у країні висунені серйозні звинувачення.
Судячи з усього, Москва втратила на Балканах останню дружньо прихильну державу, так що майбутнє відносин Росії й Сербії знову опинилося під покровом невідомості.
ОБМІН НА ПРИДНІСТРОВ’Ї
Ту частину правлячих кіл Придністров’я, яка орієнтована на президента Ігоря Смирнова, напевно можна вважати такою, що програла в результаті Кавказької війни. Про те, що Москва давно намагається позбутися «непрофільного активу» на лівому березі Дністра, говорили вже приблизно з лютого поточного року. Ближче до літа така перспектива стає дедалі більш очевидною. Нам вже доводилося зазначати (День, 3 червня 2008, №96), що підтримувати придністровських сепаратистів для Москви ставало дедалі більше невигідно. Мова не йде про прямі фінансові витрати, а про радше дипломатичні й військово-стратегічні.
Нині ж процес придністровського урегулювання на користь Молдови отримав додатковий імпульс. Росія прагне на цьому прикладі показати, що, по-перше, сепаратисти бувають різного гатунку. Іншими словами, необхідно наочно продемонструвати унікальність ситуації в Грузії порівняно з тією, що є в Молдові. Адже в Москві стверджують, що випадки сепаратизму один на одного не схожі. По-друге, чому б не засвідчити насамперед Європейському Союзу, що Росія може бути цілком конструктивною і спроможною допомогти в розв’язанні проблем територіальної цілісності, наприклад, Молдови. А надалі, у разі успішного завершення конфлікту в Придністров’ї, зайнятися і іншими замороженими вогнищами напруги.
Одночасно здійснюється спроба зниження впливу Києва на розв’язання конфлікту. Ведеться така робота у багатьох напрямах, в тому числі й шляхом поширення провокаційних чуток. У румунській газеті Ziua вже неодноразово публікуються матеріали про можливий територіальний обмін між Молдовою, а в майбутньому Румунією, і Україною. Нещодавно в цій газеті було опубліковано матеріал в зв’язку з візитом президента Траяна Бесеску до Києва. Начебто румунський гість заявив, що українська столиця «має претензії з приводу повернення Придністров’я Україні», в обмін на передачу Південної і Північної Буковини Молдові і тим самим відновлення кордону за станом на червень 1940 р.
У Тирасполі, незважаючи на успіх Абхазії і Південної Осетії, настрій далеко не святковий. Там наполягають на визнанні Росією незалежності Придністров’я. Але в Москві їх доводи вже нікого не цікавлять. Свою справу Смирнов і Ко вже зробили і тепер на їхнє місце знайшли більш згідливих. Їх колишні заслуги на ниві служіння інтересам Росії в Москві в голову не беруть. Своїх турбот вистачає.
КОМЕНТАР
Як події на Кавказі, й зокрема визнання Росією незалежності Абхазії й Південної Осетії, можуть вплинути на Придністровське врегулювання, коли влада невизнаної Придністровської Молдовської Республіки не хоче навіть чути про План Козака, що передбачав фактично повну автономію Придністров’я в складі Молдови?
Оазу НАНТОЙ, програмний директор Інституту громадської політики, Кишинів:
— У цьому випадку я схильний вважати, що між Москвою та російською маріонеткою Ігорем Смирновим існує розподіл ролей. Москва говорить заспокійливі речі в ситуації, коли Смирнов озвучує те, що Москва не хотіла б сама виголошувати. Але ситуація виглядає так. Президент Молдови Володимир Воронін зараз перебуває в досить вразливому становищі, бо він два роки намагався досягти врегулювання за допомогою пакетної угоди з Кремлем. Зараз очевидно, що Москва піде по лінії посилювання своєї позиції. І заяву міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, що можна досягнути угоди на основі повернення до принципів, закладених у меморандумі Козака 2003 року, слід, на мій погляд, інтерпретувати саме так. І Молдова виявилася заручницею цієї ситуації, коли все було інвестоване в спробу досягнути рішення на основі діалогу з Кремлем. А зараз Кремль, судячи з усього, піде по лінії посилювання ситуації. Тому дуже складно передбачити, що насправді може статися на тлі такого жорсткого протистояння між Росією й Заходом, а також у ситуації, коли донедавна всі клялися, що рішення може бути досягнуте лише у форматі «5+2». А зараз учасники цього формату позиціонувалися по різні боки барикад у зв’язку з подіями на Кавказі.
Що стосується посилання придністровської влади на референдум, то я вважаю, що там не було вільного волевиявлення інформованих громадян у рамках правової держави. Я схильний вважати, що Придністров’я є територією, окупованою Російською Федерацією. Тому, політологічно кажучи, проведення там референдуму про приєднання до РФ — повна маячня. А щодо того, чи може Росія визнати Придністров’я, то вона сьогодні продемонструвала, що зможе це зробити. Інша річ, що після цього буде. Тому що Придністров’я перебуває в специфічній ситуації, враховуючи, що більшість населення на лівому березі все-таки громадяни Республіки Молдова, а не Росії. Також слід враховувати те, що між Придністров’ям і Росією «існує ненька Україна».
Що може зробити Брюссель і Київ для того, щоб у цій ситуації зрушити з місця процес придністровського врегулювання. Я не збираюся давати вказівок ЄС і Україні, що робити в цій ситуації. Україна є країною, що зважає на власні інтереси. А ЄС є самодостатньою «м’якою силою», в рамках якої досягнути консенсусу щодо Росії, дуже складно. Тому зараз головне, щоб керівництво Молдови не здригнулося й не наробило якихось дурниць, що могли б мати досить серйозні й тривалі наслідки. А після виборів 2009 року, напевно, можна буде говорити про щось конкретне. Тому що хороших рішень у цій ситуації просто не існує. Їх не може бути.
З іншого боку, Асоціація зовнішньої політики, яку представляють експерти громадянського суспільства, розробила комплексний документ у зв’язку з подіями на Кавказі й охарактеризувала події в Грузії як воєнну агресію Росії. Ми вважаємо, що Євросоюз міг би зараз простягнути руку допомоги Молдові, розпочавши переговори про новий договір про взаємовідносини з Молдовою до виборів 2009 року. Щоб у цьому договорі, за умови виконання Молдовою взятих на себе зобов’язань щодо демократизації та європейських цінностей, була чітка перспектива й шанс європейської інтеграції. Це був би, з одного боку, месидж для Росії, що Євросоюз розглядає Молдову як країну, що має реальні перспективи європейської інтеграції. А з іншого боку, це був би месидж для молдовського суспільства працювати в цьому напрямку.
Що стосується майбутнього плану Ющенка? Цей план передбачав демократизацію Придністров’я під міжнародним контролем і багато інших речей. Але водночас план Ющенка не містить одного ключового елемента — як гарантувати демократизацію цього регіону, де перебувають російські війська й де так зване міністерство держбезпеки виконує функції КДБ у колишньому СРСР, будучи при цьому філією російських спецслужб. На це запитання план Ющенка не дає відповіді. А якщо хтось реально хоче розв’язати проблему, то на це запитання треба відповідати.
