20 серпня в рамках проведення IV Київської міжнародної книжкової виставки-ярмарку в Українському домі відбулася презентація чотиритомного видання матеріалів Конгресово-президентської комісії США «Великий голод в Україні 1932—1933 років» (упорядник — виконавчий директор комісії Джеймс Мейс).
Вперше доповідь комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. була надрукована у 1988-му, а тритомник свідчень очевидців Голодомору — наприкінці 1990-го у Вашингтоні. Ідея ж перекласти й надрукувати їх в Україні належить відомому історику, автору передмови до цього чотиритомного видання Станіславу Кульчицькому. За її втілення активно взявся видавничий дім «Києво-Могилянська академія» у співпраці із посольством США та Державним комітетом телебачення та радіомовлення. «Я знаю, як Джим пристрасно мріяв про опублікування чотиритомника тут, — зазначає вдова Наталя Дзюбенко-Мейс. — Він знав, що у ньому страдницькі голоси такої сили і такої могутності, проти яких дуже складно щось заперечити». Цю думку у своїй передмові розвиває і Станіслав Кульчицький: «На жаль, тема Голодомору ще й досі розколює суспільство замість того, щоб згуртувати його. Політизація стає можливою через те, що люди не знають, що відбулося насправді. Не сподіваюся, що зміст цієї передмови виявиться переконливим для всіх. Маю надію, однак, що вона допоможе почути людей, яких уже немає. Неспотворені літературним редагуванням, перенесені на паперову основу з магнітофонних стрічок, ці живі голоси повинні дати уявлення про становище, в якому опинилися українці на початку 30-х рр. Деякі свідки формулювали свої думки чітко та ясно, мова інших не побудована за законами синктаксису, а іноді перетворюється на потік свідомості. Та завдяки цьому виникає можливість зазирнути в цю свідомість і побачити в ній відбиття подій піввікової давнини. Особливо цінні вражаючі деталі, що на все життя закарбувалися в пам’яті свідків, які були дітьми. Таке неможливо вигадати або сфальсифікувати. Розповіді свідків Голодомору віддзеркалюють дійсність, яку ми намагаємося зрозуміти».
Живі голоси очевидців трагедії. У них неймовірна концентрація болю. Концентрація почуття втрати. Вони свідчать і за тих, безневинно загиблих. Можливо, за ціле покоління. За увесь рід. Бо як написано у Євангелії: «Носіть тягарі одне одного»...
Так, очевидно, й трапилося з Мейсом. «Ваші мертві вибрали мене», — писав він. До речі, його книжка із однойменною назвою на початку вересня поповнить добірку серії «Бібліотека газети «День».
На презентації звучали спогади про нашого незабутнього Мейса, який майже одночасно працював у Києво-Могилянській академії та у нашій газеті. «У 1990-му чи 1991-му я вперше зустрівся з Джеймсом Мейсом в Інституті історії, — згадує відомий громадський діяч Євген Сверстюк. — Фактично, тоді тільки американець і зек говорили про геноцид, а суспільство дозрівало до тієї теми. Проте мені здається, що все-таки на референдумі за незалежність люди голосували, точно у підсвідомості пам’ятаючи про Голодомор. Це найпереконливіший аргумент для українця, який мовчить, але знає про себе».
Представлення, можна сказати, було різножанровим. Висловлювалися й обґрунтування тези дослідника про те, що українське суспільство — постгеноцидне. Хвилиною мовчання присутні віддали шану мільйонам жертв Голодомору. І, звичайно ж, йшлося про наступні практичні кроки, адже у листопаді виповнюється сумна дата — 75-ті роковини трагедії. Найповніше, мабуть, про це сказав директор Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський: «Зараз Український інститут національної пам’яті створює юридичну комісію, яка займатиметься дослідженням злочинів супроти людства, геноцидом 1932—1933 років та іншими злочинами проти українців в СРСР. Сказати б, Друга світова війна взагалі не розкрита з огляду вітчизняної історіографії. Те, що ми мали перший, другий, третій, четвертий українські фронти, в яких брали участь від 60 до 80% українців, те, що велику кількість генералів та героїв Радянського Союзу так само становили українці, свідчить: ми нарівні зі США, Великою Британією, Францією і Росією були членом антигітлерівської коаліції. З іншого боку, маємо справу з концентраційними таборами військовополонених Другої світової війни. Маємо справу з людьми, які після німецьких таборів потрапляли в радянські війська, а після радянських військ — знову в радянські концтабори... Тобто 1932—1933 роки були, можливо, найбільш яскравим і загальновідомим проявом того зла, яке чинилося нашій нації з метою її знищення. Це була цілеспрямована політика окресленого режиму. І якщо ми хочемо робити український суд над всіма тими явищами, то повинні змінити Процесуально-кримінальний кодекс для того, аби внести статтю, мовляв, злочини проти людства у нас недопустимі! Український інститут національної пам’яті створений для консолідації нації. Але нація може бути сконсолідована тільки тоді, коли правдиво знатиме свою історію, знатиме, хто її нищив, і винесе тому вирок. І коли з тим ділом буде покінчено, ми зможемо, що називається, з чистого листка розпочати будівництво нашої держави. По-іншому в нас не вийде».
P.S. Почесний президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький на презентації оголосив про заснування Фонду ім. Джеймса Мейса, кошти з якого підуть на впорядкування архіву науковця.
