Політичність православ’я в Україні
У демократичному світі давно дійшли висновку, що кожна людина має право самостійно вирішувати, яке віровчення сповідувати і яку церкву відвідувати. Так само гарно в демократичному світі розуміють недопустимість функціонування організації, яка отримує розпорядження від, м’яко кажучи, недоброзичливого керівництва іншої держави.
Але у нас демократія ще не розвинута. Відповіді експертів «Дня» на запитання російських колег («День», №136), загалом, вірно висвітлили проблему православної поліконфесійності в Україні. Які б суперечки не велися щодо канонічності чи неканонічності тієї чи іншої церкви, але причина розколу українського православ’я — політична.
Петро I підпорядкував церкву державі. Комуністи спробували знищити церкву і релігійність, однак, зазнали поразки. Замість досить поміркованої православної церкви почали виникати секти, для яких нерідко характерним був фанатизм. Комуністична партія повернулася до практики російського царизму, поставивши церкву під контроль держави. Атеїстична освіта населення не дала бажаного результату. Нині російське керівництво, відкинувши марксизм- ленінізм, використовує православну церкву для впливу на населення, зокрема, й в Україні. Згадаймо поведінку УПЦ-МП під час останніх президентських виборів. Для Кремля ця церква — один із інструментів повернення України в Російську імперію.
Московському патріархату невигідна незалежність української церкви. Адже тоді російська церква втрачає велику територію і стає молодшою стосовно української. Тут інтереси Московського патріархату і керівництва Росії збігаються. Кремлю теж невигідне зменшення значення російської церкви. А це ж ще й втрата важливого інструменту впливу на населення України.
Процес досягнення автокефалії православними церквами нових незалежних держав був тривалим. В Україні він був би коротшим, якби не втручання Росії.
Швидкість цього процесу залежить від швидкості самоусвідомлення української нації. Коли українці відчують себе нацією, то зрозуміють, що мають таке ж право мати патріарха власної церкви, як і право мати Президента власної незалежної держави.
Передусім слід уміти захистити себе самим
Ярослав Матійчик у статті «Випробування «російським фактором» («День», №134) акцентує увагу на надзвичайно важливій проблемі національної безпеки нашої Батьківщини. Дійсно, Росія веде війну проти України в інформаційній, дипломатичній і енергетичній сферах. Поки що тільки в цих. Доля України значною мірою залежить від здатності нашого державного керівництва налагодити ефективну систему протидії російській експансії. А також від спроможності нашого народу не піддаватися впливам російської пропаганди.
Україні потрібна програма національної безпеки, яка передбачає нейтралізацію будь-якої агресивної політики. Уміння захистити власні інтереси сприятиме формуванню поваги до нашої країни у НАТО і ЄС.
