Газета «День» залишається вірною своїй давно визначеній творчій програмі вчити і просвітлювати українців. І ніякі політичні вітри, що вирували в Україні усі ці майже 17 років її незалежності, не збили з курсу поважне видання, котре завоювало собі авторитет і читацьку повагу широкого кола інтелектуалів саме за свою послідовну редакційну політику. І як добре, що вони в особі шанованого «Дня» мають свою трибуну, з якої поширюють свої думки, відстоюють істини і змушують багатьох співгромадян замислитися, пробуджувати у собі патріотичні почуття, потяг до знань.
Дуже, дуже на часі ця велика розмова, яку розпочав «День» (публікація першої частини за 7 серпня цього року) про те, якою має бути політика й культура пам’яті в Україні та як не допустити національної амнезії. Приємно було знову зустрітися на сторінках газети з авторитетними українськими вченими-істориками, до голосу яких прислухаються, з професорами Володимиром Панченком, Юрієм Шаповалом і їхнiм колегою Олегом Білим. Не відгукнутися на цю вкрай потрібну розмову просто неможливо.
Як завжди, своїм переконливим і аргументованим словом потрібний тон розмові задала Лариса Івшина, правильно акцентуючи увагу на тому, що вона мала б отримати загальнонаціональний ефір, бо є дуже актуальною і для державотворчих процесів, і для свiтоглядно- патріотичного вишколу політиків, і для виховання підростаючого покоління. І тут має рацію Володимир Панченко, котрий говорить, що нам необхідно братись до колосальної роботи: відновити перерваний зв’язок часів.
Юрій Шаповал поряд з іншими наболілими проблемами гуманітарної сфери загострює увагу під час розмови про стан наших знань вітчизняної історії, бо саме завдяки об’єктивній обізнаності у даній царині можна робити правильні висновки і розуміти все те, що з нами відбувається, як Україна вистраждала свою незалежність і як вона повинна дати її громадянам силу духу, щоб вони нею пишалися і берегли її. Не можна не погодитися з вченим, що рівень історичної обізнаності пересічного українця — це справді величезна, складна проблема, і що масову свідомість треба «наснажити» якісними історичними знаннями.
Не можна не погодитися з Володимиром Панченком, який зазначає, що на наших телеканалах гучно цвіте «жовтизна», дуже мало змістовних просвітницьких передач. Адже телебачення має велику комунікабельну силу і саме воно повинно бути «завантажене» цільовими науково-просвітницькими програмами. І на це не треба шкодувати коштів. Їх можна знайти, якщо по-справжньому перейматися чим заповнені душі людей.
У непростій ситуації становлення доводиться працювати Українському інституту національної памяті, про що докладно розповів Олег Білий. Є надія, що він ще багато зробить, аби тільки йому допомиагали органи влади і законодавці.
Учасники розмови навели чимало прикрих прикладів історичного безпам’яцтва і невігластва, з якими вони зiштовхувалися у різних регіонах України. Подібне є і у нас на Полтавщині. Так, у славаному козацькому місті Лохвиці, на тому місці, на якому Петро Калнишевський у 70-х роках ХVIII століття збудував величний дерев’яний собор Різдва Богородиці (не зберігся) на честь заслуг її козаків, що боронили волю під прапорами Богдана Хмельницького, у радянську добу був танцювальний майданчик. Надгробки з цвинтаря, що був поруч із храмом, порозкидали по бузкових кущах, де хлопці й дівчата розважалися і справляли свої фізичні потреби...
І ще один сумний лохвицький приклад. До 70-х років минулого століття на багатолюдній вулиці Шевченка височіло приміщеня колишнього Народного дому, одного з найкращих на той час на всій Лівобережній Україні. Він був збудований 1901 року з ініціативи деяких патріотично налаштованих членів місцевого земства за проектом В.Кричевського. На його сцені виступали уславлені корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Заньковецький, І.Садовський, Н.Ужвій та інші. І ще багато цікавих і яскравих сторінок було в історї Народного дому. Коли збудували нове приміщення районного будинку культури, старе знесли. Нині там, як гриби після дощу, повиростали різні крамниці. Я не раз писав, що потрібно на цьому місці відкрити бодай невеличкий пам’ятний знак, на якому написати, яку визначну історичну й культурну пам’ятку мали лохвичани. Але цього так і не сталося й до цього часу...
