Букви «Ж», «Ц» і «Щ», особливо колюча, що стирчить в усі сторони «Ж», найповніше відповідають сильному, впертому й непохитному характеру Солженіцина. Його стилю життя й письма, його місцю в історії. У російській літературі практично немає героя, який би виступив проти думки більшості й не зазнав би поразки, роздавлений, знищений чи засмоктаний багатовіковою стихією згоди із силою. Хоч як справедлива сьогодні критика солженіцинських романів як доробків естетично застарілих, на поверхні їх тримає герой — людина, яка повстає проти всіх і не програє. І буква «Ж» найчастіше присутня в прізвищі героя з автобіографічними реаліями: Нєржин, Лаженіцин.
Але Солженіцин не став би собою, якби не наївне протяжне «І», що переходить у свистяче «И». Тобто тягнеться вже тоді, коли немає сили тягти, але дитяча віра в правоту справедливості не дає зупинитися там, де всі інші давно втомилися та кинули. Варлам Шаламов (протяжне «а-а-а-а» — крик відчаю) був не менше колючим і твердим, скоріше, більше, але був позбавлений наївності начисто, і ніколи не сподівався переконати людство й тим більше радянський народ. Відсутність утопічності й дитячого самообдурення генія зробили Шаламова куди нещаднішим і безнадійнішим, але саме пафосному й утопічному Солженіцину належало стати тією кісткою, якою подавився радянський режим. Подавився саме тому, що помилково вважав їстівним і спробував з’їсти з користю для себе. І це стало кінцем радянської епохи.
Шаламов був розчарований у людині (точніше — зрозумів бездонну глибину її підлості й потенційного падіння), і радянський режим був лише наслідком підлої та слабкої людської натури. Для Шаламова перемога була неможлива в принципі. У той час як Солженіцин боровся з радянською владою, протиставляючи комуністичній утопії утопію національну. Тобто одному самообману інший. Але людина (і суспільство) не може без міфу й самообману, їй не потрібні пітьми низьких істин, їй потрібна надія, тверда й зрозуміла, як обіцянка. У Шаламова її не було, а в Солженіцина було дивовижне бачення дореволюційної Росії, прекрасної, як набоківське дитинство (недаремно Солженіцин саме Набокова висував на Нобеля), і православний Бог, що стоїть за російську правду.
Для Шаламова це все були наївні міражі та ілюзії, але, якщо не було б їх, не перемогти б Солженіцину радянську владу, яку він заперечував люто. Не стільки як гуманітарну катастрофу (хоча саме так найчастіше інтерпретується «Архіпелаг ГУЛАГ»), скільки як відступ від щирих норм російського життя, димчасті й прекрасні обриси якого повинні були протистояти дощато-шпаруватій і пітно-кривавій мрії більшовиків.
Імперська, у золотих аксельбантах і в селянських візерунках, Росія стала тим важелем, яким письменник намагався сколупнути, здвинути з місця радянську брилу, і коли вона таки зрушила і покотилася в шаламовське нікуди, саме національна імперська утопія зайняла місце утопії комуністичної, радянської. Звичайно, Солженіцин не випадково не взяв орден Андрія Первозванного з рук Єльцина (незважаючи на ці близькі й контрастні «И» та «Ц»), хоча по-дитячому зарезервував право на нього після своєї смерті (мовляв, сини мої отримають). І взяв із рук кагебешника Путіна Державну премію чекістської корпорації. Єльцин був руйнівник дивовижно сильної радянської імперії, що зненацька впала в дитинство, але на його вустах були не слова Божі і заздоровниця великої Росії, а щось холодне й західне, як те нерозуміння й опір, що він зустрів у Європі, коли після висилки 1974 року спробував упровадити в західний світогляд красу міфу про особливий російський шлях. Путін, який повернув країну в стан несвободи й безгласності майже брежнєвського зразка, був усе одно ближчим, бо грозив Європі та Америці як російський монарх, нехай корисливий і недалекий, але істинно наш і за мовою свій.
Можна лише гадати, що було б, якби природа, уприкуску до цілісності та впертості, не нагородила Солженіцина дитячою захопленістю, під якою завжди, однак, була основа не лише жагучої пафосності, але й суворого прагматизму. Якби, скажімо, по- батькові в паспорті було не Ісайович, а Ісаакович, як і повинно було бути, бо батько був Ісаакій Семенович, про що радянські пропагандисти, які знали свій народ як облуплений, писали в смугу солженіцинської боротьби з радянськими вождями. Чи якби непохитний «Щ-854» не погодився стукати в таборі під легковажним ім’ям Вєтрова, хоча, здається, Бог і тут врятував, власне, не довелося писати доноси, чергова удача, але все-таки. Зламали б, як зламали Шаламова, чи все рівно б викараскався? Ні, без прагматичної наївності не вижив і точно не став би Олександром Ісайовичем Солженіциним, споконвічним росіянином, «трунарем» радянського комунізму, хоча насправді радянський режим і соціалістичним, і комуністичним був лише за назвою. Як і дореволюційна Росія не була обітованим раєм, а була приреченим суспільством жадібної і недалекої еліти та соціально безпомічного народу.
Народившись за часів Леніна і померши за часів Медведєва, Солженіцин прожив велике й довге життя. Точніше, кілька великих і довгих життів, кожне зі своїми сюжетами та своїми підсумками, що відрізняються один від одного. Але в історії світової культури, без сумніву, залишиться той Солженіцин, який зачитав радянському режиму докладний і зацікавлений обвинувальний вирок. Причому прочитав тоді, коли цей режим ще лиснів від жовтого старечого жиру й зовсім не збирався здаватися, а в його загибель вірила лише купка дисидентів та інтелігентів, нечисленна, як статистична погрішність. Але так чи інакше, Солженіцин переміг, повставши проти незмірно сильнішої більшості, і цим назавжди цінний.
