Американський дослідник Голодомору і журналіст газети «День» Джеймс Мейс одним з перших зрозумів усі масштаби нищення українського народу і на весь світ проголосив Голодомор геноцидом українців. Немало наших співвітчизників досі до кінця не усвідомили власної трагедії. Щоб розповісти українцям більше, допомогти побачити правду, Валерій Барановський, головний редактор одеського муніципального телеканалу «Круг» і водночас власник невеликої студії документального кіно під назвою «Провінція», вирішив зняти документальний фільм. У рамках зйомок Валерій Миколайович приїхав до Києва, в редакцію газети «День», оскільки однією із головних сюжетних ліній фільму є розповідь головного редактора Лариси Івшиної, її думки та спогади. «День» принагідно розпитав режисера про фільм та його ідею, як і коли вона виникла.
— Умовна, робоча назва стрічки «Схимництво Джеймса Мейса». Ідея виникла саме тому, що Лариса Івшина познайомила нас з цією постаттю, дала нам книжку «День і вічність Джеймса Мейса», видану газетою. Ми все це подивилися й вирішили зробити фільм, де Джеймс Мейс буде одним із головних інтелектуальних персонажів, а не героєм фільму, бо героїв там взагалі не буде. Цей фільм складатиметься із багатьох розповідей найрізноманітніших людей: свідків Голодомору, політиків, громадських діячів, істориків, які оцінюють, що це було, чому сталося, як вплинуло на Україну, які наслідки цієї трагедії для нас тощо. А стрічку ми вирішили назвати саме так, тому що сама по собі постать Мейса, іспит, який він нам усім влаштував — унікальні. Це надзвичайно, неймовірно, такого в принципі бути не могло — щоб індіанець з племені черокі, який став американським професором, раптом зацікавився саме темою українського Голодомору, поїхав сюди і в кінці-кінців перетворився на українця. Тим паче, що він збирав матеріали для відомої книжки Конквіста про Голодомор — найбільшої та найважливішої праці на цю тему. Він дуже багато зробив для того, щоб ця книга, яка містить в собі багатосторонній портрет Голодомору в Україні 1931—1933 років, була серйозною, достойною, глибокою і фундаментальною.
Ми збиралися знімати такий фільм і до тезису Ющенка «Голодомор — геноцид українського народу». У нас є каталог майбутніх фільмів, які ми тільки збираємося зняти, і там тема «голод» була заявлена ще до помаранчевої революції. Але, на жаль, грошей не вистачало. А тепер, як це не парадоксально, в силу того, що про Голодомор заговорили, і навколо цієї проблеми піднялося багато шуму і всіх можливих політичних алюзій, з’явились і гроші. Гроші невеликі, але, тим не менше, достатні для того, щоб зробити мандрівку по країні та зняти висловлювання різних людей.
Стрічка представлятиме собою нескінченно плинний монолог свідків, людей, які оцінюють події, в яких є своя концепція поглядів на те, що відбулося, і на його наслідки для нашої країни. Все це буде переплетено: через фільм пройде вербальна вісь, на яку буде нанизаний різноманітний зображальний матеріал, образи.
— Що саме ви знімаєте в Києві?
— Ми знімали Ларису Олексіївну, так само як до того знімали натхненника Партії зелених, українського письменника, публіциста, громадського діяча, дипломата Юрія Щербака, який теж самостійно робив деякі кроки в дослідженні цієї теми і прийшов до власних висновків. І з Ларисою Олексіївною ми спілкувалися саме тому, що вона має свої думки на цю тему. Ми хочемо, щоб цей фільм не мав політичного характеру. Тому що сьогодні дуже багато хто на такого роду темах спекулює. Це для них чистої води піар, і насправді їм байдужа трагедія і люди, що загинули, їх цікавить лише одне: з’явитися в полі зору публіки, зайвий раз промовити якісь слова, для того, щоб залишитися в пам’яті, і, може бути, на наступних виборах електорат підніме за них руки. А у цих людей, яких ми записуємо: і в Івшиної, і в Щербака, і в усіх, яких ми знімали і будемо знімати, ставлення до Голодомору винятково особисте, тому що вони справжні українці й їх цікавить суть справи, вони вболівають за відродження самосвідомості нації, щоб Україна стала самостійною, повноцінною, гідною поваги державою. В Києві ми ще знімемо директора архіву кінофотодокументів, вона дуже багато знає на цю тему і теж переймається трагедією. Також сьогодні запишемо дружину Джеймса Мейса Наталку Дзюбенко-Мейс. До цього ми знімали в Одеській області свідків Голодомору в різних селах. А потім ми поїдемо в Чернігів, там поговоримо з істориками і політологами, і вони обіцяли дати нам адреси ще декількох свідків. Зараз свідки Голодомору — це дуже літні люди, і події вже далекі від них у часі. На той час вони були дітьми, але ці діти, як не дивно, дуже багато пам’ятають.
— А коли зйомки, мандрівки Україною завершаться і фільм буде готовим зустрітися з глядачем?
— Я думаю фільм з’явиться дуже скоро, за місяця півтора ми його зробимо.
— На яку аудиторію розрахована стрічка?
— На найширшу. Такий фільм можна було би показувати на телеканалі «Історія», якби такий у нас був. Правда, в нас є телеканал «Культура», але він, на жаль, слабкий. Фільм по своїй суті просвітницький, але він відрізняється від просвітницьких лекцій, яких з надлишком транслюють зараз наші телеканали. Наприклад, лекції телекана лу BBC на політичні теми, або кінолекції, які знімають «Інтер», «НТВ». Ці кінолекції відрізняються тим, що там завжди в центрі подій якийсь журналіст, історик, політолог, який розповідає свою версію подій в поєднанні з додатковим зображальним матеріалом. Ми будуємо свої фільми як кінофільми, в кінотексті обов’язково присутній розгорнутий кінематографічний образ. Нема необхідності словесного тлумачення всього, що відбувається, коментування, не треба розжовувати і ложечкою класти глядачу в рот — глядач самостійно робити висновки. Це ми називаємо безперекладною семантикою кіно — між екраном і глядачем немає тлумача, перекладача, одним словом, посередника. Розуміння, усвідомлення, відчуття приходить природно, як це відбувається, коли слухаєш поезію.
— Де можна буде побачити фільм?
— Я думаю, на всіх телеканалах — до цієї роботи доброзичливо поставився Президент. Розмістити сьогодні на телеканалі фільм — завжди будь ласка, лише заплати, причому багато. Мене це завжди дивувало: я зробив фільм, приніс, ну то покажіть, чому я повинен за це ще платити. Ми би не просили грошей за прокат, щоб телеканал купив стрічку у нас. Так як ми вважаємо, що ця тема дуже важлива і актуальна, ми будемо згодні, щоб телеканали транслювали цей фільм безкоштовно.
— А планується показувати фільм в університетах, школах?
— Так, звичайно. Фільм вийде на DVD-дисках — їх можна буде розмножити, роздати. Якщо знайдуться ті, хто захоче ці диски розповсюджувати, й ті, хто захоче придбати — будь-ласка. Моя справа — здійснити, зробити сам фільм і запропонувати. Стрічка буде україномовною, але матиме субтитри англійською, російською мовами, можливо, іншими.
— Я так розумію, стрічка буде зібранням ставлень, спогадів, думок різних людей. Там буде, можливо, також ваше ставлення, яке воно?
— Моє ставлення аналогічне ставленню людей, яких я знімаю, яких поважаю. Я вважаю, що можна і треба кваліфікувати те, що відбувалося в 1931— 1933 роках, як геноцид українського народу. Дехто намагається заявити на цю тему, що який же це геноцид українського народу, якщо там росіяни, євреї, цигани страждали не менше. Я хочу сказати, що їм треба просто вслухатися в те, що виголошує навіть наш Президент. Він каже: «українського народу», а народ в той час, та і зараз, крім українців, складається з великої кількості національних меншин. Але оскільки Голодомор в основному зачепив село, є такі документи, що села в певних районах і областях України заносилися на так звану «чорну дошку», тобто в список сіл, якi треба було абсолютно залишити без будь-яких засобів для виживання, забрати все: зерно, птицю, живність. Якщо уважно подивитися, принаймні, по Одеській області, то на «чорну дошку» заносилися лише українські села, а не російські, болгарські, гагаузькі. Села, де переважали інші національності, таким гонінням не піддавалися, хоча там теж було голодно. Геноцид був направлений проти українського селянства, його знищували як клас, тому що цей клас лякав верхівку комуністичного режиму.
— Що ви хочете сказати українцям цим фільмом?
— Хочу сказати, що необхідно знати власну історію для того, щоб поважати себе і потихеньку відновлювати свій духовний стан, ставати гідною, сильною, дружною нацією.
