Усі ми завжди — зі шкільної лави — звикли вважати, що хрещення нашого народу відбулося в 988 році. У цьому переконані маститі історики, так написано в підручниках, від цієї дати (988) відлічуються всі ювілеї, у тому числі трохи дивний (арифметично) ювілей 1020-річчя. Для більшості читаючої публіки достатнім доказом правдивості цієї дати є славна «Повість минулих літ», згідно з якою «Володимир велів будувати церкви та ставити їх на тих місцях, де стояли ідоли ... І почав забирати дітей у батьків і посилати на навчання книжкове». Здавалося б, усе ясно та зрозуміло.
Виявляється однак, що багато хто з істориків із «Повістю минулих літ» не погоджуються. Вони вважають, що хрещення Русі сталося набагато раніше — в попередньому сторіччі, за часи правління Аскольда та Діра, десь у середині IX століття. Цю теорію визнавали і деякі радянські історики, в тому числі — українські; вона має під собою солідний науковий «підмурок», а недоказаного й незрозумілого в ній не більше, ніж у звичній «Повісті минулих літ».
Нижче на розгляд читача пропонуються деякі історичні факти, на основі яких цілком можна погодитися з тим, що християнство в Київській Русі було прийняте ще в IX столітті — більш ніж за 100 років до Хрещення Володимиром 988 року.
«ЗМОВА МОВЧАННЯ»
Одним із переконливих доказів більш раннього хрещення Русі є так звана Змова мовчання, яку блискуче описав український вчений Михайло Юліанович Брайчевський. У своїх дослідженнях він звернув увагу на те, що в іноземних джерелах того часу повністю відсутні відомості про хрещення Русі 988 р. Цією «подробицею» займалися й інші вчені. Всі отримані результати свідчили про досить дивні обставині — у жодному тексті того часу, що зберігся, не було виявлено хоч яких-небудь відомостей про обертання Русі в християнство наприкінці X ст. Польські, чеські, угорські, німецькі джерела, а також італійські, французькі та інші також не згадують цієї події. Єдине виключення — якийсь Тітмар Мерзебурзький, хоча він був обізнаний тільки щодо хрещення Великого князя у зв’язку з його одруженням. А про обернення народу або країни — ані слова.
Ще більш дивним є мовчання православних джерел, насамперед — візантійських та болгарських. Жодна грецька хроніка кінця X — XI століть про ці події нічого не повідомляє. Тим часом, у письмових джерелах є відомості про інші події: про падіння Херсонесу, про договір Володимира Святославовича з імператором Василем II, про одруження київського князя з принцесою Ганною та ін. Але немає жодного натяку на хрещення Володимира та всієї його країни, як це описує «Повість минулих літ». Аналогічна картина простежується і в східних джерелах. Усе це означає тільки одне — в ті часи Русь IX—X століть вже вважається християнською державою.
На основі описаного вище, Брайчевський та деякі інші дослідники роблять висновок, що відсутність в іноземних джерелах відомостей про хрещення Володимиром Русі пояснюється тим і тільки тим, що офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся ще у 860 році, — за Аскольда та Діра. І хоч після вбивства Аскольда у 882 році християнство на деякий час втратило статус державної релігії, в очах навколишніх країн Русь була державою християнською.
АСКОЛЬДОВЕ ХРЕЩЕННЯ
Правління Аскольда (загинув у 882 р.) є досить яскравою сторінкою в історії ранньої Русі — молода держава тоді вперше вийшла на світову арену, завоювавши загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину ранньо-середньовічної ойкумени. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, прирівнювався до імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії київського правителя. Головними (і найбільш вдалими) зовнішньополітичними діяннями Аскольда були походи на Візантію, а також договори, укладені з цією супердержавою того часу. Аскольд домігся дипломатичного визнання Русі як великої держави й гідного сусіда Візантії. Цими походами Київська Русь затвердила свою міжнародну позицію в тогочасному світі. Її відносини та письмові угоди з Візантією збереглися у Візантійських джерелах. Деякі з них підписані візантійськими імператорами.
Успішні походи проти Візантійської імперії показали «місту та світу», що Русь була тоді однією з найбільш могутніх держав середньовічної Європи. Серед результатів походів Аскольда на Візантію та укладених з імперією угод, одним із найбільш важливих було запровадження на Русі християнства.
Відносно хрещення Аскольда існує багато гіпотез, хоча збереглися також деякі документи того часу. У радянській історіографії була популярною так звана станова точка зору. Її теза полягає в тому, що в 60-ті роки IX століття хрестилася не вся Русь, не народ, не держава, а тільки лише певна частина верхівки на чолі з київським каганом — Аскольдом. Населення ж Русі продовжувало залишатися язичницьким.
Процес христианізації Русі (як і будь-якої іншої країни) не міг бути простим та коротким. Далеко не відразу нова релігія була сприйнята народом та подолала старе «поганство». Вчені вважають, що остаточне проголошення християнства державною релігією у 988 році не одразу привело до ліквідації язичницьких пережитків, — незважаючи навіть на Аскольдове хрещення. Припускають навіть, що Аскольд загинув через існування у Києві досить сильного язичництва.
У ті часи на Русі почали з’являтися візантійські та римські місіонери, створювалися та приймалися різні посольства, що привело до знайомства русів із релігійними віруваннями сусідніх країн та народів. На користь Візантії говорив той факт, що ця країна допускала використання для культових цілей не тільки грецької мови але й мов інших народів. Тоді, як відомо, було розпочато переклад на слов’янську мову деяких богослужебних книг.
Деякі вчені вважають, що князі прийняли хрещення в Києві, разом із певною кількістю народу, від єпископа, направленого відомим Константинопольським патріархом Фотієм. Тому наприкінці IХ століття Російська єпархія вже рахується — за деякими джерелами — в списках константинопольських єпископій — спочатку на 61-му, потім на 60-му місці.
Всі ці події іноді іменують першим хрещенням Русі. Патріарх Фотій у посланні 866 — 867 років писав: «І не тільки цей народ (болгари) проміняли колишнє нечестіє на віру в Христа, але навіть у жорстокості та скверновбивстві всіх залишаючи за собою так звані руси, які поневоливши тих, що знаходяться біля них і звідси склавши про себе високу думку, підняли руки й проти Ромейської держави. А зараз навіть і вони проміняли нечестиве вчення, яке практикували раніше, на чисту й непідробну християнську віру, з любов’ю поставивши себе в чині підданих та друзів наших — замість пограбування нас і великої проти нас зухвалості, яку мали незадовго до того. І до такої міри розгорілися у них бажання й ревнощі віри, що прийняли вони християнського єпископа та пастиря і з великою старанністю та ревнощами шанують Бога».
ДОВІДКА «Дня»
Михайло Юліанович Брайчевський, 1924 р. н. У 1948 р. закінчив Київський університет. В Інституті археології працював з 1946 р., ще навчаючись в університеті. Був одним з ініціаторів створення в 1966 р. Українського суспільства охорони пам’ятників історії та культури. Виступав проти тенденційності радянської історичної концепції, за що попав у «немилість» зі сторони ЦК КПУ. У 1968 році його звільняють з роботи
За видатні досягнення в розвитку історичної науки М. Ю. Брайчевський удостоєний міжнародної премії фундації Антоновичей (США), премії Національної Академії наук України та звання «Заслужений діяч науки та техніки України», обраний професором Києво- Могилянської академії, дійсним членом Вільної української академії (США), дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка (Львів), членом Українського історичного товариства (США).
