У коридорах будівлі на Іст-Рівер із синім склом, як і раніше, зберігається відчуття шоку. Незважаючи на недавні заяви Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна про те, що питання прав людини й безпеки взаємопов’язані, Росія та Китай заблокували спроби ізолювати й покарати деспотів Зімбабве. І цей крок не обіцяє нічого хорошого діям Ради Безпеки з інших питань.
Особливе розчарування у Заходу викликала та раптовість, з якою Росія наклала вето на санкції проти президента Роберта Мугабе. Адже сталося це буквально наступного дня після того, як новий глава російської держави Дмитро Медведєв разом зі своїми партнерами з «групи восьми» багатих країн засудив сфальсифіковані й нечесні вибори в Зімбабве. У заяві «групи восьми» звучало попередження про «фінансові та інші заходи проти людей, винних у насильстві».
Як зазначають численні спостерігачі за роботою ООН, західні країни розраховували, що Китай, незважаючи на свої значні економічні інтереси в Африці, не захоче наодинці використовувати право вето. Однак різкий розворот Росії дав Китаю можливість уникнути ніякового становища, коли йому довелося б діяти наодинці. «Я ніколи не бачив такого сильного розчарування, — заявив Уоррен Хоуг з аналітичного центру «Міжнародний інститут миру», — американці й британці... гадали, що під час голосування з резолюції стосовно Зімбабве росіяни й китайці, найбільше, стримаються». Але на час проведення голосування 11 липня західні країни зрозуміли (принаймні, на кілька годин), що китайсько-російської протидії не уникнути. Проте вони пішли на проведення голосування, з’ясувавши в результаті, наскільки рішуче налаштовані ці країни, які звикли казати «ні».
У західних держав, яким належить працювати з Медведєвим над вирішенням цілої низки гострих проблем — від Ірану до Північної Кореї, вето щодо Зімбабве викликало кілька важких питань. Невже російський лідер допустився помилки в оцінках? Чи його змусили так вчинити інші люди, такі як попередник Медведєва Володимир Путін, який нині обіймає посаду прем’єр-міністра і який цього тижня офіційно відповідав за зовнішню політику? А можливо, поганий настрій Росії є відображенням її невдоволення щодо іншого питання, скажімо, через активну підтримку Грузії, з якою виступили Сполучені Штати, або через їхню угоду щодо протиракетної оборони з Чехією?
Існують й інші запитання. Можливо, Росія відстоює свої зростаючі інтереси на півдні Африки, або це просто капризи? Чи не повертається ООН у часи холодної війни, коли радянські лідери, такі як Микита Хрущов і його міністр закордонних справ Андрій Громико вступали в сутичку з Заходом практично з будь-якого питання?
Кремль, зі свого боку, відреагував на занепокоєність Заходу з роздратуванням. Російські офіційні керівники заявили, що жодних змін у їхній політиці немає, і що Захід знову зловмисно спотворює їхню позицію. На заяві «Групи восьми» дійсно стоїть підпис Росії, однак у ній не згадується про санкції ООН. Головне, додають вони, полягає в тому, що проблеми в Зімбабве не представляють загрози регіональній та глобальній стабільності, і тому вони не входять у коло обов’язків Ради Безпеки.
Такі розмови цілком відповідають стилю реалізації зовнішньополітичного курсу Росії, який мало змінився з приходом Медведєва. Так, він не використовує войовничу манеру виступів Путіна, але немає жодних ознак того, що Кремль стає доброзичливішим у відношенні Заходу. Щоб розсіяти будь-які сумніви, Путін підкреслив, що Медведєв такий самий російський націоналіст, як і він, «у позитивному значенні цього слова». Медведєв дуже постарався підтвердити таке висловлювання, повторивши застереження Путіна про американську відособленість. Але навіть якщо Медведєв хоче поліпшити відносини Росії із Заходом, навряд чи в нього є досить реальна влада, щоб приймати самостійні рішення — принаймні, поки що. Цього тижня він зажадав від дипломатів бути «наполегливішими».
Але все це жодним чином не пояснює, чому Росія вирішила вступити в бійку із Заходом через країну, в якій у неї немає очевидних інтересів. Фахівці з Росії кажуть, що карати Мугабе за підтасовування виборів і порушення прав людини для Москви — значить рубати сук, на якому сам сидиш.
Дійсно, російський міністр закордонних справ зробив натяк на це, коли сказав, що покарання Мугабе може «створити небезпечний прецедент, відкрити Раді Безпеки шлях до втручання у внутрішні справи інших країн через різні політичні події, у тому числі, через вибори». Враховуючи диктаторські схильності багатьох друзів Росії, таких як Білорусь, а також її власну далеко не бездоганну репутацію в питаннях дотримання прав людини й проведення виборів, навряд чи може викликати здивування те, що Москва не хоче застосування каральних санкцій проти Зімбабве.
У такій ситуації нездійсненні мрії Заходу про те, що Росія може встати на бік Америки проти режиму Зімбабве, свідчать про принципову відсутність розуміння методів роботи російського механізму. Про це каже Дмитро Тренін із московського Центру Карнегі. Сьогодні Росія ділить світ на Америку та її слухняних друзів з одного боку, і на «суверенні» країни, такі як Китай, Індія і Південна Африка, з іншого. А враховуючи те, що Росія прагне говорити від імені другого табору, її вето було цілком логічним. Більше того, як підкреслювали російські офіційні особи, воно відповідає лінії Африканського Союзу.
Але дії Росії аж ніяк не свідчать, що в неї є на півдні Африки якісь конструктивні цілі — крім використання у своїх інтересах тих залишкових зв’язків, що збереглися з радянських часів, коли зброя з СРСР (як автомат Калашникова, що став національним символом Мозамбіку) допомагала скидати владу білих.
ЗВ’ЯЗКИ, ЯКІ НЕ ЗВ’ЯЗУЮТЬ
Ігор Сечин, який є одним із найжорсткіших помічників Путіна, працював радянським «перекладачем» у Мозамбіку, коли ця країна була охоплена марксистським завзяттям і ентузіазмом. Але навіть у ті дні ставлення СРСР до Африки було подвійним. Роздаючи автомати, його посланники висловлювали расистські побоювання щодо можливих наслідків правління чорних.
На вершині свого співробітництва з країнами півдня Африки Радянський Союз часто відчував розчарування, коли його щедрість не перетворювалася на вплив. Про це каже Георгій дерлугян, професор Північно-Західного університету США, який працював у Мозамбіку радянським радником. Але й набагато пізніше в напівофіційній російській доповіді про зовнішню політику зазначалося, що Африка, як і раніше, є зоною російського суперництва із Заходом. Західним країнам потрібен «контроль над природними ресурсами, панування на споживчих ринках і вирішальний вплив на хід економічного і політичного розвитку [цього регіону]», — грізно зазначалося в даній доповіді.
У порівнянні з Китаєм, спроби Росії протистояти Заходу в Африці здаються поки що слабкими. Об’єм торгівлі Китаю із Зімбабве в десять разів перевищує російський. Хоч (або оскільки) у Китаю на кін поставлено більше інтересів, він поводиться піддатливіше, ніж Росія, прислухаючись до аргументів про необхідність відповідальної поведінки в Африці.
Багато хто з спостерігачів вважає, що прагнення Кремля вступати в геополітичні ігри на всіх фронтах у кінцевому результаті грає на руку Китаю, який із задоволенням дозволяє Росії брати на себе всю провину за загравання з диктаторами. Але якщо Росія почне перегравати у своїй ролі «головної перешкоди», результат може виявитися протилежним очікуваному. Завдяки своєму праву вето росіяни демонструють глибоку прихильність до ООН — як до єдиного легітимного форуму для розв’язання геополітичних проблем. Анатолій Громико (син Андрія Громико й колишній керівник радянського Інституту Африки), як і раніше, називає Раду Безпеки «головним світовим органом із підтримки стабільності».
Але якщо Росія звикне казати «ні» з будь-якого приводу, діючи грубо й непіддатливо, як Громико-старший, то Рада Безпеки втратить свою ефективність і престиж. У програші тоді будуть всі його постійні члени (особливо слабші).
