Початок читайте «День» №115
За дотримання виборчої процедури, яка тривала до 15 днів, відповідальність покладалася на повітових та губернського предводителя дворянства. Губернатор як представник адміністративної влади не мав права втручатися у дворянські вибори, але зобов’язаний був надати зібранню інформацію про тих, хто перебував під судом і слідством. Аби вибори не відхилялися від законів та правил, за їхнiм перебігом стежив прокурор, який проте також не втручався. Щоб піднести значення виборів та зайвий раз нагадати дворянству про високу довіру до них верховної влади та відповідальність дворян за доручену їм ділянку державного управління, вибори здійснювалися в атмосфері театрально-урочистої публічної церемонії, за детально розписаним сценарієм, якого слід було дотримуватися буквально. Губернатор відкривав зібрання та разом з усіма дворянами, які з’їжджалися до губернського центру на час виборів, йшов до церкви на літургію та молебство за здоров’я імператора та августійшого дому. Дворяни римо-католицького та магометанського віросповідання слухали службу у храмах своєї конфесії. Хода до храму, як і повернення з нього, також відбувалася згідно з суворо розписаним порядком. Першим iшов губернатор, за ним губернський предводитель дворянства, далі — повітові предводителі зі спадковими дворянами кожного повіту окремо. Урочисту ходу завершував секретар. Після літургії губернатор приводив зібрання до присяги на вірність державі й монарху і передавав справу губернському предводителю. Той найперше оголошував зібранню кошторис земських повинностей, а потім дворяни ознайомлювалися зі змінами складу зібрання, зокрема, з тим, хто прибув на вибори, а хто ні, з якої причини, а також з тими, хто висловив бажання обіймати виборні посади тощо.
Не в останню чергу задля того, щоб не допустити зловживань, порушень під час виборів, вони здійснювалися за певним сценарієм. У залі дворянського зібрання усі дворяни, які брали участь у голосування, сідали у кріслах один за одним по старшинству чинів, що вони обіймали. Ліворуч і праворуч від предводителя місця займали дворяни, які балотувалися. Антураж був продуманий відповідно. На столах, один із яких вважався губернським, інші — повітовими, застеленими зеленим сукном, стояв ящик, поділений на дві половинки та обтягнутий усередині сукном для поглинання звуків падаючих кульок. На його трьох стінках зображався герб повіту, четверта ж мала два отвори з надписами: «Избираю» та «Не избираю». Поруч стояло блюдо із дерев’яними кульками, на кожній з яких був зображений герб губернії. Кількість кульок збігалася з числом дворян, що брали участь у виборах.
Голосування за кожного кандидата починав предводитель, потім — інші присутні. Аби не видно було, за кого віддається голос, а за кого ні — кожний голосуючий закривав отвір сукном. Той, чия кандидатура висувалась, участі у балотуванні не брав. У присутності всіх, гласно, повітовий предводитель після закінчення процедури підраховував кількість кульок й оголошував її присутнім. Спершу обирався повітовий предводитель, потім повітовий суддя, земський справник, депутати дворянства, засідателі повітових і земських судів; і завершувалися вибори голосуванням за посаду попечителя хлібних запасних магазинів. Якщо знову балотувався попередній предводитель дворянства, то у цьому випадку підрахунок голосів здійснював старший по чину з присутніх дворян. А якщо кандидати отримали однакову кількість голосів (балів), то предводитель зобов’язаний був кинути жереб. Складені й підписані списки обраних передавалися губернатору. Після вибору посадовців повітового рівня відбувалися вибори губернського предводителя, а потім — на губернські посади у такій послідовності: голова карної та цивільної палати (кожний окремо), совісний суддя, почесний попечитель гімназій, засідателі палат і засідателі совісного суду; члени комісії народного харчування, секретарі дворянства. Тож урядовців на повітові посади обирали дворяни повіту, на губернські — дворяни губернії. Результати голосування оголошувались таким же порядком, зазначаючи кількість голосів, поданих за кожну кандидатуру, список кандидатів підписувався виборцями та подавався губернатору. Дворян західних губерній, про що йшлося спеціально, було зобов’язано підписуватися російською, а не польською мовою.
Після закінчення виборів знову відбувалася урочиста хода до храму, де новопризначені приводилися до присяги, потім усі поверталися у Будинок дворянського зібрання, й губернатор оголошував про його закриття. Однак цією процедурою вибори не закінчувалися, а починалося офіційне оформлення, свого роду «бюрократизація» виборних посад, їхнє вписування в ієрархічну модель влади задля досягнення узгодженості дій. Найперше, на обраних посадовців поширювалася «Табель про ранги», яка передбачала присвоєння їм досить високих класів. Відбувши трирічний термін на одній посаді, дворянин наступного разу не міг обіймати нижчу, хіба що сам на таку б погодився. Час перебування на виборних посадах заносився до послужних списків, які заводилися губернським правлінням. Що ж до якості служби губернських і повітових предводителів, то вони атестувалися губернатором окремо, іменні їхні списки надсилалися до Інспекторського департаменту, а відомості про службу — до Міністерства внутрішніх справ.
Кандидатури голови карної та цивільної судової палати та совісних суддів схвалював після подання губернатора і Сенату імператор, але якщо кандидат не відповідав вимогам закону, то на цю посаду влада призначала чиновника від корони. Неодмінні члени будівельних і шляхових комісій також схвалювалися на посаді головноуправляючим шляхами і публічними (державними) приміщеннями за поданням губернатора. Таким же порядком, із двох кандидатур, схвалювався міністром народної освіти почесний попечитель гімназії.
Із двох обраних кандидатів на посаду губернського предводителя дворянства імператор затверджував того, кого губернатор рекомендував міністру внутрішніх справ. Критерієм для призначення повітових предводителів і депутатів дворянства для губернатора служила одна найхарактерніша риса — благонадійність кандидатів. До часу схвалення на посадах нових чиновників відповідні обов’язки виконували попередні посадовці.
Починаючи з маніфесту від 6 грудня 1831 р., виборна служба набуває нового змісту. Вона повністю прирівнюється до державної і поділяється на дві категорії; до першої зараховувалася власне дворянська, станова (предводителі дворянства, почесні попечителі гімназій, дворянські депутати й секретарі). До другої, всестанової («до всех сословий относящаяся») — належали судові та адміністративно-поліцейські посади, а також попечителі хлібних запасних магазинів та члени комісії народного харчування. Кожний обраний посадовець міг розраховувати на державні нагороди, такі, як відзнаки за службу та ордени, однак дворянські зібрання не мали права на подання, його здійснював губернатор. Хто обіймав посади голів судових палат, совісних і повітових судів, земського справника і засідателів та інші, отримували жалування за службу, розмір якого встановлювався штатним розписом. Вони ж переводилися в наступні чини на основі загальних правил, згідно з якими організовувалося кар’єрне зростання статських чиновників. Аби на виборні посади потрапляли люди з досвідом державної служби, закон спонукав до цього в такий спосіб. Якщо на виборну службу вступав дворянин без класного чину, то йому хоча й присвоювався клас, але дозволялося користувалися ним лише на час обіймання виборної посади. До таких відносилися й дворяни західних губерній, яким надавався чин, починаючи з 14 класу після двох каденцій обіймання виборної посади.
Незважаючи на неоднакове становище державних і дворянських виборних посадовців, вони несли практично однакову відповідальність з чиновниками, причому саме держава, а не виборці, мала право відкликання посадовців. Ті, хто призначався верховною владою, нею й звільнявся. Посадові недогляди каралися висловлюванням зауваження, застереженням, практикувалися стягнення, передавання справ до карних судових палат. Губернатор мав право, не чекаючи судового рішення, тимчасово відсторонити посадовця від обов’язків, але звільнення з посади ставало можливим лише після рішення суду. Повітовий предводитель дворянства звільнявся від штрафів, а зауваження та застереження, як і судове переслідування, здійснювалося лише з дозволу Сенату. Ті посадовці, яких схвалювала верховна влада, віддавалися до суду з дозволу імператора, а губернський предводитель судився безпосередньо Сенатом. Звільнення з обраних посад чітко розписувалося законодавчими статтями й здійснювалося в разі хвороби або іншої причини, яка не дозволяла повноцінно виконувати обов’язки. Дозвіл на звільнення узгоджувався як з предводителем дворянства, так і з губернатором. Місця звільнених займали ті з дворян, хто при балотуванні набрав меншу від прохідної кількість голосів.
Як і чиновники державної служби, виборні користувалися правом відпусток, за винятком губернських предводителів: ті позбавлялися права навіть вільно виїжджати з губернського міста без дозволу губернатора. Менш залежним був повітовий предводитель, який міг на нетривалий час залишати повітове місто, а в разі відлучення надовго мусив офіційно оформляти свою відпустку через губернатора. Якщо її тривалість перевищувала чотири місяці, то вона узгоджувалась з міністром внутрішніх справ. Решта посадовців користувалися відпусткою із встановленим законом кількістю днів та порядком її надання та заміщення на посаді: голова судових палат, совісний суддя мали, наприклад, відпустку тривалістю 28 днів.
Губернська державна адміністрація залишала за собою право призначати на виборні посади чиновників у декількох випадках, зокрема, коли в губернії, а серед західних такими було названо Волинську і Подільську, бракуватиме дворян із відповідними даними для заміщення вакансій. У цьому разі кандидатура не обиралася, проте узгоджувалася з предводителями дворянства.
Вибори у містах, а також на селянські самоврядні посади організовувалися за іншим сценарієм і потребують окремого розгляду.
Огляд законодавчих вимог верховної влади до станової виборної служби дозволяє зробити кілька висновків. Виборна служба, незважаючи на її «перебування в тіні», якщо порівнювати з системою урядових призначень, займала досить вагоме місце у бюрократичній системі управління в Російської імперії. Варто зауважити, що за її допомогою верховній владі вдалося проникнути у всі прошарки суспільства та зміцнити державну владу як таку. Вражають також чисельні параметри виборної служби. Адже загалом дворянське губернське зібрання обирало третину штату місцевих чиновників. Вибори на станові й місцеві державні посади організовувалися, контролювалися та спрямовувалися державою, яка не відмовлялася від європейських зразків.
Однак, на відміну від європейських традицій, набутих у протистоянні з королівською владою, у Російській імперії ці зразки запроваджувалися в життя самим главою держави та його урядом. Вони вміло запроваджували станові інституції й виборний принцип, аби державними справами переймалися всі соціальні прошарки. Обрані посадовці ставали підзвітними не виборцям, а державній адміністрації. Та й коло їхніх повноважень окреслено більше на виконання державних справ, ніж станових потреб. У статуті практично не йдеться про задоволення корпоративних потреб, що вказує на незначну самостійність станів. Межi з-поміж державними та місцевими справами не проведено, й державні інтереси не стільки превалювали над всіма іншими, як ототожнювалися з ними. Імперська політика верховної влади долала нелояльність еліт правобережних губерній через позбавлення їх виборчого права, а таким чином — й участі у формуванні місцевих органів влади.
І все ж можна стверджувати, що зародки самоврядування були присутніми і, насамперед, вони проявлялися у виборному принципі, певних елементах гласності, хай і слабкій, але все ж можливості впливати на склад виборних посадовців. Втім, станова виборна служба, притаманна тодішньому режимові, на середину ХIХ ст. вже не задовольняла ані державу, ані громадськість через низький професійний рівень виборних посадовців.
