Iз найбільших демократичних надбань останніх років, безперечно, є утвердження в Україні свободи слова. І заради правди треба сказати, що це сталося за нинішнього Президента Віктора Ющенка. Вільно висловити свою думку, поділитися наболілим надає можливості й «День», в якому завжди велика читацька пошта. Газета стала своєрідним барометром настроїв громадян, їхнього ставлення до нинішньої влади. А щоденні соціологічні опитування на різні теми — це робота цілого інституту, яку регулярно проводить газета. А тому її оцінки й висновки завжди є переконливими та авторитетними. От якби тільки можновладці прислухалися до голосу людей і газети!..
Ось, наприклад, у «Дні» за 4 липня цього року ветеран війни Леонід Черниченко у своїх роздумах «Солідарність і компроміс» нагадує керманичам держави про їхні слова й обіцянки, які вони давали народу щодо поліпшення його життя, пише з гіркотою про те, до чого призводять політичні чвари та сутички на різних поверхах влади, як вони підривають її авторитет, якими є ненаситними «апетити» українських олігархів, котрі на тривалий час засіли в ній.
Пригадую, коли Президентом України став Леонід Кучма, він в одній із своїх перших промов сказав про те, що треба ці «апетити» зменшити і виловити «жирних котів», тобто притягти до відповідальності тих, хто незаконно збагатився. Та це залишилося лише популістськими словами. Нині ті «коти» вже давно перетворилися на «тигрів», а тому з ними змушена постійно загравати влада, бо вони мають астрономічні багатства, а відтак — великий вплив на політичні процеси в Україні. По суті, вони і є головними її господарями. Їм, як мовиться, до біса, що говорять і думають про них люди, як роз’їдає «тіло» і «дух» держави всепоглинаюча корупція. Вона починалася з різних чиновницьких кабінетів у центрі й на місцях і вже перейшла у велику політику. Корупція дуже гальмує цивілізований розвиток України, підриває її імідж на світовій арені — на цьому робили головний наголос під час зустрічей із нашим Президентом його американські колеги Б.Клінтон і Д.Буш, котрі приїздили до Києва.
Тож ми живемо від виборів до виборів. В Україні добре відпрацювали різні політичні технології під час виборчих перегонів. Вже стало звичним для політичних сил на підкуп виборців у різних формах використовувати мільярдні кошти. А хіба не можна було їх спрямувати, скажімо, для укомплектування лікарень у глибинці сучасними реанімобілями, іншою модерновою діагностичною апаратурою, запасом безкоштовних ліків, щоб рятувати життя людей, котрі в Україні помирають від невчасно наданої медичної допомоги. Наші олігархи вже б давно могли купити не один десяток гамма-ножів для складних операцій. А для придбання одного такого ножа доводилося збирати гроші з громадян по всій Україні.
Увесь цей безлад діється тому, що у нас немає громадянського суспільства і середнього класу, і хтозна, коли вони будуть. А тому перемагають на виборах не ідеї і змістовні проекти, а гроші, звичайнісінькі меркантильні інтереси. Мені пригадалися вибори канцлера Німеччини, коли я там був у вересні 1998 року. Помітив, що агітаційних матеріалів у чітко визначених місцях було небагато і всі вони мали досить лаконічну форму. Так, під портретом Г. Колля було великим шрифтом написано Unsere Kraft («Наша сила»), а Г. Шрьодера — Unsere Zukunft («Наше майбутнє»). То ж у німців. А у нас під час виборів завжди багато галасу, різного піару, суцільного популізму, який інакше називається словоблуддям.
Життя в Україні заполітизовано до крайньої межі. У цьому вихорі дискусій, постійних баталій і протистоянь політичних сил людям важко розібратися, хто ж правий, де істина. Усі ніби живуть одним днем, глибоко не задумуючись, що буде завтра, які наслідки матимуть невдало продумані дії. Втрачений час надолужувати буде важко, а в масштабах цілої держави такі його втрати обертаються дуже дорогою ціною для суспільства. Воно продовжує «хворіти»...
