Якщо ми хочемо бути послідовними, і бажаємо, щоб нашу «самостійність» по- справжньому, нарешті, визнали й почали поважати — незалежність Косового нам все-таки потрібно зараз визнавати... І чим раніше, тим краще.
Внаслідок нинішньої косовської лютневої 2008 року кризи Європа виявилася знову абсолютно не готова (як і у випадку з Іраком) до новітніх викликів історії. У цьому значенні в України знову з’являється шанс стати найактивнішим, найдієвішим її захисником і інтегратором не на словах, а на ділі — членство в НАТО і навіть в ЄС може стати тоді цілком формальною процедурою, констатацією факту. Історія рідко коли якій-небудь країні дає другий шанс увійти в співтовариство цивілізованих країн світу. Але ж Бог любить Україну! І хіба можна тут боятися якогось там сепаратизму: російського, татарського, русинського, угорського чи якогось ще? Адже чого боїшся, те з тобою неминуче потім трапляється... Зайняти ж вичікувальну позицію і ховати свою (нібито розумну) голову в пісок — кому й коли це може сподобатися? Та й що сенсу порівнювати вже зовсім незрівнянне? В Україні ніколи не було, немає і не може бути конфліктів антологістичних... Тепер так. Вдумаємося лише: за рахунок чого насправді Америка стала Америкою, Франція, Німеччина, Велика Британія також самі собою? Та тільки за рахунок того, що жили завжди самі й давали жити іншим. Адже саме жити, а не виживати. Тут також велика різниця. Хоч якої б етнічної, конфесійної, майнової приналежності й достатку була б людина, яка мешкає з тобою поруч, — вона неодмінно завжди повинна мати право, можливість, шанс жити поруч із тобою повноцінним, повнокровним життям.
P.S. Ось чому й консенсус у нашому парламенті всіх політичних сил може бути лише прокосовським. Щоб влада наша, нарешті, стала Владою, опозиція — Опозицією, а сам парламент також — Парламентом Творцем — щоб осмислити дійсно своє життя і, зрештою, — вижити!
