Париж — трохи більше ніж тиждень тому в нас побував Володимир Путін, а найближчими днями очікується візит Джорджа Буша. Наприкінці своїх восьмирічних президентських термінів два політичні лідери рухаються різними траєкторіями, змінилася і їхня значущість у світі. Під знаком цієї еволюції проходить наша епоха.
Якщо звести це до декількох фактів, то вийде ось що: Путін створив напористу, грізну Росію, країну, що зовні багата, але не має ні правосуддя, ні демократичного політичного життя, яка завдяки своїм запасам нафти й газу майже встановила контроль над постачанням енергоресурсів до Європи.
Успіх Путіна в тому, що він зумів забезпечити непорушність цієї системи й свого становища.
Якщо так само стисло говорити про Буша, то він залишає наступникові Америку, в якої стало менше впливу й доброї волі. Він не зумів виграти війну в Іраку, найкращим виправданням якої — не зважатимемо на Гуантанамо й Абу-Грейб — стала б перемога. Союзники Америки чекають, коли її виборці перегорнуть сторінку.
Європа як і раніше дослухається до кожного слова Путіна, незалежно від офіційної назви його посади — сьогодні він прем’єр-міністр.
Що стосується Буша, який під час свого турне відвідає п’ять європейських країн, то лідери Європи раді бачити його як близьку їм за духом і порядну людину, але як політик він практично списаний з рахунків.
Ось іронія долі: Європа, яка твердить про те, що вона хотіла б, щоб Америка, і так віддалена від неї на 3000 миль, менше втручалася в її справи, отримала саме це.
І водночас європейська громадська думка, для якої Буш був улюбленою мішенню всі вісім років його правління, практично нічого не говорить про Росію, що зловісно нависає над континентом, загрозливо скеровує ракети на своїх сусідів, що вимагає не розширювати НАТО й не надавати незалежності Косово й не бажає підписувати хартію, яка зобов’язала б «Газпром», найбільшого постачальника енергоносіїв до Європи, керуватися нормами справедливості, конкуренції й надійності.
Згідно з американським світоглядом, хоч би що Європа думала про зміни політичного вітру у янкі, президент США зобов’язаний здійснювати світове лідерство. Однак якщо йдеться про Буша, то існують переконливі докази того, що стосовно Росії він його не виявляв.
Досі Буш відмовляється публічно визнати, що він помилився, вирішивши, що в очах Путіна йому відкрилася його душа.
Тому стара парадигма стосунків між Путіним і Бушем не втрачає своєї актуальності. Це означає, що коли йдеться про Іран і постачання енергоносіїв, коли Америку виставляють світовим злочинцем (минулими вихідними Дмитро Медведєв, який справляє враження путінського відлуння, назвав «економічний егоїзм» США головною причиною глобальної фінансової кризи), Росія продовжує робити те, що їй заманеться, а Сполучені Штати вважають за краще мовчати про це.
Навряд чи це можна назвати американською історією успіху.
А тепер французькі спостерігачі в один голос стверджують, що бесіда Путіна з Ніколя Саркозі наприкінці травня продемонструвала його верховенство й продовження його політики.
«Цей візит розставив усі крапки над «i» в міркуваннях про те, що Медведєв — свого роду дублер», — заявив один з радників Саркозі з питань відносин з Росією. На думку іншого консультанта, Путін «говорив, як начальник».
Цю думку підтвердила своїм авторитетом і газета Le Monde, що взяла інтерв’ю в Путіна під час його перебування в Парижі. Візит Путіна, писала вона, показав, що він «залишається справжнім господарем Кремля». Він визначає політику, залишаючи Медведєву обмежений простір для маневру.
Підіб’ємо підсумок: за мовчання Франції та Німеччини й стійкого небажання Буша змінити свою думку про Путіна ніхто не насмілиться оскаржити енергетичну політику Росії або її спроби завадити країнам колишнього радянського блоку стати частиною Заходу. Це також означає, що у союзників не вистачить волі, щоб вжити рішучих заходів в обхід Росії, що роками виступає в Раді Безпеки ООН у ролі виразника інтересів Ірану.
Такої волі загалом явно не виявляв і Джордж Буш.
Фактично він відмовився від лідерства на саміті «Групи восьми» влітку 2006 р. у Санкт- Петербурзі, вирішивши не конфліктувати з Путіним і не вимагати прийняття норм, що можуть запобігти поглибленню залежності Європи від російських енергоносіїв, яку НАТО вважає однією з найбільших стратегічних проблем альянсу.
Минуло два роки, й, вочевидь, на найближчих переговорах про нове «стратегічне партнерство» з Росією Європейський Союз не наполягатиме на укладенні всеосяжної енергетичної угоди, яка однаково захистить усіх його членів.
Згуртування сил європейських країн, створення єдиного потужного утворення — ось у чому був сенс європейської інтеграції. Але Буш, ймовірно, не наважившись вимагати у Німеччини й Італії пояснень з приводу їхніх особливих відносин з Москвою, так і не підтримав цієї ініціативи й не запропонував власних ідей для укладення глобальної хартії між постачальниками й споживачами енергоносіїв.
Два роки тому це обумовлювалося, зокрема, тим, що Буш прагнув не загострювати відносин з Росією, оскільки Путін міг допомогти в розв’язанні іранського питання.
Тим часом, Путін, як свідчить його інтерв’ю Le Monde, продовжує наполягати, що Іран не прагне володіти ядерною зброєю. Щодо Ірану «у нас [зі Сполученими Штатами] особливих протиріч немає», заявив він. Путін перебуває в надто сприятливому становищі — він, схоже, знає, що Буш не парирує навіть явно безглузду заяву.
Навесні цього року зазнала краху ініціатива Сполучених Штатів щодо надання Україні й Грузії статусу кандидатів у члени НАТО.
Цей крах став новим мірилом американської неефективності. Буш дозволив Росії зайти настільки далеко, що пішов на поп’ятну, коли Франція й Німеччина попередили про небажаність провокування Москви.
Тепер Росія, мабуть, твердо збирається провести квазі- анексію двох регіонів, що відкололися від Грузії, й продовжувати залякувати Україну.
Саме в такій Росії процвітає Путін. Його становище й престиж є недоторканними. Буш, який ніколи не вступав з ним у публічні сутички, увійшов у режим довгого прощання. Проблема посилення країни його друга залишена без уваги, й це не може не турбувати.
На Путіна Європа дивиться з обережністю й повагою, а на Буша — швидше, з байдужістю, ніж злобою. Одного вона слухає, а другому лише ввічливо киває.
Врешті, відмова Буша від протистояння з Росією частково пов’язана зі страхом втратити союзників, які позбулися ілюзій через Ірак, мабуть, підживлює надії Європи на те, що в наступникові Путіна вона роздивиться ліберального лідера — незважаючи на очевидність.
Буш і Медведєв (останній, на відміну від Путіна з його кадебешним смаком, носить більш витончені костюми й краватки) зустрінуться через місяць на саміті «групи восьми» в Японії.
Медведєв — принаймні поки — говоритиме голосом Путіна, а Буш — власним голосом, але дуже тихим.
