Новим послом України в Росії став кадровий дипломат, колишній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. Хоча про це призначення говорили давно, але тільки вчора Президент України Віктор Ющенко підписав відповідний Указ. Пост посла України в Москві залишався вакантним з 4 квітня. Тоді глава української держави звільнив з цієї посади Олега Дьоміна в зв’язку з тим, що останній «дійшов пенсійного віку» (1 серпня 2007 року О. Дьоміну виповнилося 60 років). Нагадаємо, професійний дипломат, близький до опозиційної Партії регіонів, але який не входить до неї, з 15 квітня цього року обіймає посаду заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України.
Грищенко дістав освіту в Московському державному інституті закордонних справ (міжнародно-правовий факультет) і має хороший послужний список. Починав він дипломатичну кар’єру співробітником секретаріату ООН в Нью-Йорку (1976—1980 рр.). 10 років він пропрацював у МЗС СРСР і після проголошення незалежності переїхав до Києва. Він був постійним представником України в Організації із заборони хімічної зброї, послом у США, НАТО, Бельгії, Нідерландах і Люксембурзі. А 2003— 2005 років очолював Міністерство закордонних справ України.
Пауза в державній дипломатичній кар’єрі Грищенка настала після помаранчевої революції. Він не відгукнувся на пропозиції тогочасного глави українського зовнішньополітичного відомства Бориса Тарасюка зайняти один iз відповідальних постів у своєму міністерстві.
«Грищенко — професійний дипломат, і його потенціал міг би бути використаний в інтересах держави. Але він не зацікавився». Так днями прокоментував Тарасюк заплановане призначення Грищенка на посаду посла України в Росії.
Але, схоже, що Грищенку вдалося значно підвищити роль посла України в Росії. У підписаному вчора Указі Президента зазначається, що посол України в РФ є за посадою одним із заступників Ради національної безпеки й оборони. Таким чином, Грищенко забезпечив собі постійний контакт з Президентом та урядом і, напевно, можливість впливати на прийняття рішень, які стосуються розвитку відносин між Україною і Росією.
Можна сказати, що Грищенку не дуже складно буде освоїтися на новій посаді. Він знайомий iз російською специфікою. Йому вже доводилося керувати переговорами з росіянами з приводу безболісного поділу майна Чорноморського флоту. Безумовно, найбільш складне завдання, яке, очевидно, поставив йому Президент, полягає в тому, щоб зняти стурбованість російського керівництва щодо намірів вступу України в НАТО. Може, йому допоможе запропонована ним під час одного з круглих столів формула, згідно з якою «Росія сама має бути зацікавлена у вступі України до НАТО, тому що з Україною НАТО чи будь-яка інша структура ніколи не буде мати антиросійського напряму».
Чи вдасться новому послу налагодити добросусідські відносини з Росією? Чи зможе він переконати росіян у тому, що вступ України до НАТО не становить загрози Росії?
Анатолій ЗЛЕНКО, екс-міністр закордонних справ України (1990 — 1994 рр., 2000 — 2003 рр.):
— Звичайно, призначення Грищенка послом у Російській Федерації — це позитивний фактор. Грищенко є професійним дипломатом і добре обізнаний з українсько-російським досьє. Звичайно, можна говорити про те, що професіоналізм — це той великий фактор, який дає надію, що саме завдяки цій якості вдасться підняти на певний рівень і переговорні процеси з окремих питань, і просто розгляд окремих питань, які на сьогоднішній день є серйозним подразником у відносинах між Україною та Росією.
Я глибоко переконаний в тому, що Грищенко буде докладати максимум зусиль для того, щоб зберегти відповідний modus vivendi або алгоритм відносин між Україною та Росією. Звичайно, можна говорити про те, що за 17 років незалежності України у наших відносинах накопичилось багато проблем, які, на жаль, дуже повільно вирішуються або зовсім не вирішуються. Це ставить перед послом України в Росії серйозні проблеми і серйозні перешкоди для того, щоб добиватися вже найближчим часом поліпшення двосторонніх відносин. Звичайно, з одного боку є бажання, але з іншого — об’єктивні причини, які стоятимуть на шляху того, щоб ці питання знаходилися на порядку денному і поступово до них підбирався ключ для їхнього вирішення. Тому, зважаючи на професійні якості нашого посла та проблематику, яка існує в наших двосторонніх відносинах, можна сказати, що все буде робитися для того, щоб зберегти необхідний політичний діалог, підтримувати відповідні економічні зв’язки і не давати можливості створювати ситуативні моменти, які були б подразником для подальшого погіршення чи навіть загострення наших відносин. У мене є глибоке переконання, що наші відносини зберігатимуться на відповідному рівні, незважаючи на те, що існують окремі проблеми, які не сприймаються політичною елітою Росії. Але життя є життя і об’єктивні умови диктують країн вибір, який найбільшою мірою відповідає її національним інтересам.
Одним із серйозних питань в українсько-російських відносинах є питання європейського вибору України і, зокрема, євроатлантичної інтеграції. Свого часу українське керівництво чітко і ясно заявило, що вступ України до НАТО не створить якихось загроз для національних інтересів російської сторони, а навпаки — це буде тим приводним механізмом, який пом’якшуватиме відносини між Північноатлантичним альянсом і Російською Федерацією. Звичайно, нам важко давати оцінки того, як Росія бачить майбутнє входження України до НАТО, враховуючи саме ті аргументи, які висуваються українською стороною. Російська сторона чітко заявила про те, що розширення НАТО не є сприйнятним для Москви, оскільки наближення Альянсу до кордонів Росії становить певну загрозу її національним інтересам. Зрозуміло, що ця позиція російської сторони залишається постійною. Москва, дійсно, незважаючи на глибоке співробітництво з Альянсом все-таки вбачає у ньому певну загрозу й робить все можливе, щоб припинити подальше розширення НАТО на Схід. Тому, звичайно, з одного боку, наша позиція, що Україна не створить загроз, якщо стане членом НАТО, є правильною. А з іншого боку, важко переконати російську сторону і це ми бачимо на тих конкретних діях, які вживаються політичною елітою з російської сторони, в тому числі і державною Думою, щодо наших намірів приєднатися до НАТО. Справді, важко змінити позицію російської сторони. Але я переконаний у тому, що у нас розвиватимуться відносини з Росією і вони ставатимуть більш поглибленими. Ми зможемо на регулярній основі проводити необхідні консультації на різних рівнях і пояснювати нашу позицію і вислуховувати позицію російської. Це може принести певні результати, або принаймні пом’якшити негативізм , який сьогодні склався в Російській Федерації щодо неприйняття України як одного з майбутніх членів Організації північноатлантичного договору. Якщо нашому послу вдасться організувати роботу саме таким чином, то можна очікувати на певні зрушення в цьому питанні і усунення з порядку деного українсько-російських відносин негативізму, який превалює сьогодні. Це може буде досягнуто при усуненні загальної, а іноді навіть агресивної риторики та зменшення тональності в наших відносинах. Це також залежить від того, наскільки переконливими будуть аргументи як однієї, так і іншої сторони щодо цієї гострої геополітичної проблеми.
Тамара ГУЗЕНКОВА, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Російського інституту стратегічних досліджень (РІСД):
— З одного боку, призначення Грищенка послом — компромісна постать як для Києва, так і для Москви. А з другого боку, як для «помаранчевої» коаліції й Президента, так і для Партії регіонів. Узагалі, призначення Костянтина Грищенка та Раїси Богатирьової досить активно обговорювалося не лише в Києві, а й у Москві. Й були спроби оцінювати, яку роль вони зіграють як посланці й, навпаки, «відщепенці» в Партії регіонів у надрах Секретаріату Президента та всередині «помаранчевої» коаліції. Інтерпретації були різні й з боку сторонніх спостерігачів, і самих учасників цього призначення. Але, я думаю, навряд чи можна зараз дати якусь певну й жорстко однозначну відповідь на ці питання. Безумовно, участь у нинішній політиці зокрема й Грищенка свідчить про те, що нині опозиційна Партія регіонів усе- таки намагається в різні способи увійти в керівництво, стати біля управлінських важелів держави й вплинути таким чином на політику Президента. З другого боку, в тому контексті відносин, що складаються між Кремлем і Києвом, а також між Ющенком і Тимошенко, український Президент, звісно, не зацікавлений у подальшому загостренні відносин з Кремлем. Мені здається, що тут між Президентом і прем’єр-міністром є певне змагання в тому, хто швидше й ефективніше врегулює найбільш спірні незручні питання з Кремлем і отримає лаври миротворця й людини, котра поліпшила або врегулювала російсько-українські відносини. На це йде Ющенко, Партія регіонів за допомогою таких кадрових призначень. Я думаю, що Грищенко демонструватиме м’яку компромісну політику й не буде навмисно загострювати відносини. Вони й без того досить напружені. На мою думку, він робитиме спроби знайти переговорний і компромісний потенціал як усередині київської еліти, так і в російських політичних колах. Наразі головних політичних гравців він влаштовує, зважаючи на те, що Києву й Москві треба провести дуже непрості переговори щодо доленосних питань, у яких зацікавленi Україна та Росія. На жаль, останнім часом усі зацікавлені з різних позицій і точок зору.
Що стосується риторики й реальної політики з натовського питання, це найбільш складна й болісна сфера діяльності майбутнього посла. З одного боку, безумовно, він має виконувати волю Президента. Саме з цього питання воля Президента чітка й зрозуміла як ні з жодного іншого. І, звісно, це досить важка ситуація для посла. З другого боку, він може робити спроби й обговорювати питання про певні терміни вступу, не кажучи про те, що це станеться негайно. Мені здається, що нині російське керівництво у темі НАТО налаштоване досить визначено й, судячи з висловлювань, досить рішуче. Це не те питання, яке український посол мусить вирішувати зразу. Це буде не дуже виграшна для нього позиція.
Що стосується заяви, що прозвучала з боку Києва стосовно того, що після 2017 року Чорноморський флот РФ має покинути Україну, як це обумовлено українською конституцією. Мені здається, що російська сторона різними групами й силами орієнтована на те, що ще є час для обговорення й досягнення компромісу саме з цього приводу. Хоча 2017 рік недалеко, але певний час є, щоб це питання обговорити. Зараз саме настав такий момент, коли найбільш виразно й визначено виявилися позиції Росії й України з цього приводу. Київ хоче в будь який спосіб перегорнути цю сторінку історії 2017 року. І не просто перегорнути, а зробити все, щоб Росія вже зараз, як то кажуть, збирала валізи й активно демонструвала саме це. А Москва вважає, що є ще можливості й аргументи, є певні геостратегічні й геополітичні міркування продовжити розмову про пролонгування цього терміну. Якби в Україні була інша ситуація, була консолідована еліта, не було таких жорстких політичних криз і страшного протистояння між різними гілками влади, то тут можна було б думати про те, що це абсолютно однозначна й безальтернативна позиція Києва, й відповідно до цього будувати свою політику. Але оскільки в Україні все міняється, політичні сили міняються ролями, входячи то до правлячої, то до опозиційної ніші, то існують міркування, що зміниться політична фаза в Україні, й тоді ці питання можна буде обговорювати більш спокійно й компромісно для обох сторін. Тому мені здається, що немає відчуття того, що ніколи й не за яких обставин не знайдеться трьохсот голосів у Верховній Раді для зміни української Конституції. Мені, як експерту, в цьому сенсі просто хочеться доповнити: Україна останніми роками перебуває в стані перманентного перешивання, перелицювання, доповнення, латання всієї своєї законодавчої бази, й передусім свого Основного Закону. І тому наразі передчасно говорити про те, що це все назавжди.
