Рік тому, коли Ніколя Саркозі балотувався на пост президента Франції, він обіцяв «порвати» з минулим. Поки що лише небагато французів бачать такий «розрив», обіцяний Саркозі. Але вони помиляються, думаючи, що нічого не змінилося в перший рік його президентства. Саркозі порвав із минулим, хоча і там, де цього ніхто не чекав — у галузі консенсусу щодо зовнішньої політики, що зберігалася з часів Шарля де Голля.
Звичайно, на цьому ранньому етапі неможливо оцінити з якоюсь мірою точності довгострокові стратегічні наслідки очевидної ухвали Ніколя Саркозі повернути Францію в єдине військове командування НАТО і посилити її участь у військових операціях НАТО, зокрема, вперше в історії країни, в Афганістані. Але результат цих рішень очевидний: Франція під керівництвом Саркозі повернулася до повноцінної участі в Атлантичному альянсі.
Хоча за межами Франції це може здатися буденним, революція Саркозі в галузі зовнішньої політики викликала жорстку опозицію всередині країни. Дійсно, всі ліві партії засудили розрив Саркозі з військово-дипломатичною спадщиною П’ятої республіки.
Звичайно, реальна причина невдоволення лівих політикою Саркозі полягає в його уявленні про те, якими повинні бути стосунки Франції зі Сполученими Штатами. Треба зазначити, що обережність щодо Америки притаманна не лише лівим; антиамериканізм виявлявся й серед багатьох голлістів протягом десятиріч. Але, хоч Саркозі, може, й не переконав свою партію в чеснотах Америки Джорджа Буша, він пом’якшив її колись звичну підозрілість щодо Сполучених Штатів. У результаті, між лівими й правими виявився розкол у цій центральній галузі французької дипломатії — розкол, що не існував у Франції протягом чотирьох десятиріч.
Не дивно, що французькі ліві відкидають атлантистські імпульси Саркозі і часто звинувачують його у зраді спадщини генерала де Голля. Більшість французів проте, мабуть, виступають за поліпшення зв’язків зі США.
Це іронічно, бо в рік, коли соціалісти відзначають сорокову річницю демонстрацій протесту проти де Голля в травні 1968 року, вони також намагаються використати його дипломатичну стратегію, проголосивши себе захисниками незалежної зовнішньої політики Франції, за яку він завше виступав.
У 60-х роках соціалісти та центристи засуджували «антиамериканізм» де Голля. У питаннях, що стосуються НАТО, політики Франції на Близькому Сході або конституції, Франсуа Міттеран (лідер соціалістів у 60-х роках) і опозиція піддавали різкій критиці незалежну політику де Голля за підрив консенсусу в Альянсі. Дійсно, соціалісти виступали проти ухвали де Голля про вихід Франції з єдиного військового командування НАТО, створення незалежного французького ядерного арсеналу (вони віддавали перевагу американським ядерним гарантіям), і вороже поставилися до розриву де Голлем стосунків з Ізраїлем після Шестиденної війни.
Але соціалісти почали міняти свої погляди наприкінці 70-х, згуртувавшись навколо концепції ядерної заборони як гарантії національної незалежності та почавши дистанціюватися від Америки. Незважаючи на те, що Міттеран зайняв тверду позицію щодо США в зв’язку з розміщенням ракет «Першинг» у Європі на початку 80 х років, що завоювалойому повагу з боку президента Рональда Рейгана, до того часу голлістський консенсус щодо основ французької зовнішньої політики поширився на всі політичні групи. Навіть Комуністична партія, можна сказати, погодилася з його основними принципами.
Саркозі вже порвав із цією так званою голлістсько-міттераністською орієнтацією, яка ґрунтувалася на переконаності у французькій «винятковості» в галузі закордонних справ. Це не означає, що Франція Саркозі слідуватиме американській лінії в усіх міжнародних питаннях. Аж ніяк! Але це означає, що Франція більше не виступатиме проти Америки виключно заради протистояння Америці.
Паскаль БОНІФАС — директор Інституту міжнародних і стратегічних відносин (IRIS) у Парижі. Його остання книга називається «Football et Mondialisation» (Футбол і глобалізація).
