У історії вже давно відомий факт, що імперіям помирати дуже тяжко. Сказане вочевидь стосується і Росії. Виправдовуючи свій імперіалізм, росіяни використовували облудливу і невиправдану ідею «слов’янського братерства». Роблять вони це до сьогодні. Що говорити, коли навіть в Америці редактор газети «Россия», Микола Рибаков, написав 14 листопада 1949 року листа до президента Трумена пояснюючи йому, що українці «є тільки частиною великої російської нації... Міжнародні пропагандисти невпинно пробують розділити великий російський народ». Значить нас, українців, немає!
Президент Леонід Кравчук, який був у центрі боротьби за державну незалежність України, писав у своїх спогадах, що вже перед прийняттям Декларації про державний суверенітет України, яке відбулося 16 липня 1990 р., проводилася затята боротьба «Москви за збереження конаючої радянської імперії». Найбільшим подвижником збереження імперії був Михайло Горбачов, котрий у червні 1990 р. говорив про життєдайну силу, що її Росія одержувала від інших культур і мов. Без неї Росія не буде тією державою, яку росіяни одержували у спадщину і яку вони передадуть своїм нащадкам. Подібну думку висловив Олександр Солженіцин в одній зі статтей, а саме, що російська національна ідея є незбагненною без імперіяльного контексту.
Це були лише передвісники тих подій, які мали відбутися після ухвалення 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежности України, яким територія України проголошувалася неподільною і недоторканною. Як же сприйняла цю історичну подію Москва? Уже через два дні Павло Вощанов, прес-секретар президента Єльцина, зробив офіційну заяву про те, що Росія залишає за собою право порушувати питання кордонів тих країн, які проголосили свою незалежність. Наступного дня мер Москви Гавриїл Попов заявив на телебаченні, що акти проголошення незалежності були незаконними і тому повинні бути переглянуті. Заяви Вощанова, Попова та багатьох інших чільних політиків Росії, які виявили територіяльні претензії до України, стали неначе прологом до політичної війни між Росією й Україною.
У цьому контексті на особливу увагу заслуговує постанова Верховної Ради Російської Федерації від 23 січня 1992 року про неконституційність рішень 1954 року щодо передачі Кримської области зі складу РСФСР до складу УРСР. Цим актом Росія почала розігрування «кримської карти», ведення відкритої боротьби за півострів, Чорноморський флот, Севастополь і ядерну зброю як центральні об’єкти своєї політики. Напруженість у відносинах між Україною і Росією досягла небаченого апоґею, коли російські урядовці обговорювали можливість застосування ядерної зброї в попереджувальних цілях. Ця теза знаходить підтвердження у розмові Бориса Єльцина з прем’єр-міністром України Костянтином Масиком. Те, що такі ідеї і розмови блукали владними коридорами Москви, засвідчує також інтерв’ю, надане першим мером Санкт-Петербургу Анатолієм Собчаком, журналістові однієї з паризьких газет. Усе зазначене з сумом говорить про стан у відносинах між двома сусідніми державами!
У відповідь на постанову парламенту РФ, Верховна Рада України дала дуже виважену і водночас безкомпромісну відповідь, за яку 6 лютого 1992 року проголосували 363 депутати. Документ розцінював дії російських парламентаріїв «як такі, що можуть дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні й Росії». Врахувавши всі законні й договірні порушення Верховною Радою Російської Федерації, Україна заявила, що підтверджує свою відданість гельсінкським угодам, зокрема, принципу недоторканності існуючих державних кордонів, і відкидає будь-які територіяльні претензії.
Заява Верховної Ради втім не припинила протистояння у відносинах між Україною і Росією, вся ініціатива якого йшла з Москви. Крим продовжував бути центром подій, де проросійські політики півострова разом з політиками Росії створювали загрозливу політичну напруженість. Ситуація загострилася, коли віце-президент Росії, Олександр Руцкой, прибувши до Криму, заявив у Севастополі, «що Росія не віддасть Україні ані флот, ані Крим». Незабаром Борис Єльцин видав указ «Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту». На думку президента Кравчука, за спиною сепаратистів Криму стояли не тільки визначні одиниці, але й цілі структури та керівники Чорноморського флоту. Після таких агресивних заяв, Україну особливо стурбувала постанова російського парламенту від 21 травня 1992 року «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році». Тим актом парламент Російської Федерації визнав рішення статусу Криму незаконним і цим поставив під сумнів територіяльну цілісність України. Це питання було піддане широкій дискусії у Верховній Раді України, в якій брали участь також члени уряду.
Вельми рішуче виступив на захист української приналежності Криму перший заступник голови Верховної Ради України Василь Дурдинець. 2 червня 1992 року він назвав рішення Верховної Ради Росії спробою «неприхованого політичного диктату...» «На жаль, — сказав Дурдинець, — дехто з російських парламентаріїв намагається перекрутити зміст цих найпринциповіших положень (підписаних у Біловезькій пущі. — Т.Г. ), стверджуючи, що закріплений у згаданих документах принцип визнання і поваги територіальної цілістності діє лише доти, доки держави перебувають у рамках СРСР, а тепер СНД».
У своєму виступі Дурдинець заявив, що постанова російського парламенту суперечить засадам гельсінкського Заключного акту, в якому розглядаються всі кордони як непорушні, та що ця постанова «зачіпає основи суверенітету України». «Ми мусимо чітко і недвозначно заявити, що Республіка Крим є складовою частиною України, і тому питання статусу Криму не може бути предметом будь-яких міждержавних переговорів», підкреслив він, висловивши жаль і тривогу з приводу подій, які вели Росію і Україну до ворожих відносин. «Прикро говорити, — сказав Дурдинець, — але всі факти свідчать про те, що рішення парламенту Росії — то не помилка або недогляд, а цілеспрямована акція проти нашого суверенітету, проти нашої молодої держави».
Виступив у Верховній Раді також міністр закордонних справ України, Анатолій Зленко, котрий у присутності 384 народних депутатів представив суперечливу картину в українсько-російських відносинах, причина якої, на його думку, полягала не в питанні Криму чи Чорномоського флоту, а «у послідовному небажанні деяких політичних сил і окремих членів керівництва Російської Федерації визнати політичну реальність — існування незалежної держави України, будувати відносини з нею на партнерських засадах, на принципах поваги суверенітету, невтручання у внутрішні справи, взаємної вигоди, одним словом, на рівноправ’ї суверенних сусідніх держав» .
У своїй доповіді міністр Зленко висунув питання про перегляд легітимности всіх кордонів між Україною і Росією, які були змінені за Радянського Союзу. Чому б не переглянути легітимність включення до Російської Федерації таких українських земель як «Гайворонський, Путивльський і Новооскольський повіти Курської губернії, Острогозький, Богучарський, Біргоченський — Воронезької, Таганрозький — Донської області, Темрюкський і Єйський — Кубанської, де українці становили від 51 до 90% загальної кількости населення». На думку Зленка, російсько- українська криза — це продукт бажання «частини російського керівництва відвернути увагу населення від внутрішніх труднощів та прагнення відновити єдиний центр, зламавши державність України».
Коли з погроз і провокацій нічого не вийшло, російські політичні діячі вирішили розіграти ще один аспект «кримської карти» — статус Севастополя. Своєю постановою від 9 липня 1993 року парламент Росії надав Севастополю російський федеральний статус, оголосивши його «головною базою єдиного Чорноморського флоту». Президент Єльцин та міністерство закордонних справ Росії засудили рішення парламенту як нерозважливий акт, що, однак, не змусило депутатів відкликати своє рішення. В Україні дії російських парламентаріїв вкрай збудили суспільно-політичну думку та розцінювалися як замах на порушення територіяльної цілістності і суверeнітету держави. Дмитро Павличко, голова комісії Верховної Ради з питань закордонної політики, назвав постанову парламенту Росії актом, що дорівнював оголошенню війни.
Реакція української виконавчої гілки також була вельми рішучою. З заявами протесту перед цілим світом виступили президент Кравчук, президія Верховної Ради, міністерства оборони та закордонних справ. У відповідь багато країн світу, зокрема, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Італія, а також Рада Безпеки ООН, засудили постанову парламенту Росії як акт, який суперечить міжнародним договорам.
Незважаючи на дипломатичну поразку 1993 року, ідея «імперської величі» в Росії не вмерла. Про це красномовно засвідчила заява міністра закордонних справ цієї країни Андрія Козирьова, яка прозвучала декілька років пізніше, і в якій він запропонував розробити «російську доктрину Монро», що поширювалася б на «близьке зарубіжжя», тобто на всі території колишнього Радянського Союзу. Варто зазначити, що пропозиція Козирьова імпонувала політичним поглядам росіян. Про це, зокрема, говорить соціологічне опитування, проведене в Москві у 1999 році, під час якого 85% росіян висловилося за відновлення «великої імперії» і тільки 7% з цим не погодилося.
Наступний виклик українсько-російським відносинам Росія створила, коли 29 вересня 2003 року, не повідомляючи Україні, почала будувати дамбу від півострова Тамань в напрямку українського острова Тузла. Цей акт, який загрожував використанню Україною Керченської протоки, шкодив українським правам на Азовському морі та ставив під сумнів суверенітет держави над Тузлою, викликав швидку і рішучу реакцію Києва. Уже 10 жовтня біля острова з’явилися українські військові човни, важка зброя та літаки. Рішуче за оборону кордонів України висловився тогочасний президент Леонід Кучма, який заявив, що «якщо Росія будує дамбу в наших територіяльних водах, ми повинні вжити силу». Верховна Рада України, зі свого боку, 369-ма голосами прийняла резолюцію, у якій засудила дії Росії як «неприятельські акти, які змушують Україну перевірити її сучасні відносини з Російською Федерацією».
Війна слів продовжувалася. Так, у газеті «Столичные новости» за 21 жовтня 2003 року можна прочитати про заяву глави адміністрації президента Росії Олександра Волошина, котрий сказав, що «Росія ніколи не залишить Україні Керченську протоку...і, якщо треба, зробить все можливе і неможливе, щоб відстояти свою позицію... Якщо буде потрібно, ми скинемо туди бомбу!» — пригрозив він.
Цікаву розмову про українсько-російську конфронтацію провів оглядач російської газети «Известия» Борис Пастернак з президентом Леонідом Кучмою. «Ми розуміємо, — сказав під час бесіди український лідер, — що у декого в Росії є спрага імперського самоствердження... Про звичайну, усім пам’ятну імперію говорити незручно — так заговорили про «ліберальну», «демократичну».
Говорячи про вплив подій на українське суспільство, він зазначив: «Як і слід було очікувати, чергове зазіхання на наші інтереси і нашу гідність помітно згуртувало мешканців України...Тузла явно служить справі консолідації української політичної нації. Але такі способи консолідації, при всій їхній ефективності, — не наш вибір. Ми хотіли б консолідуватися і ми будемо консолідуватися на іншій, більш спокійній, більш творчій основі — на основі мирного розвитку нашої державності, на основі спільної турботи про економічний ріст». Незабаром Росія припинила будувати дамбу і до кінця року між Україною і Росією настало тимчасове примирення. Та й цього разу не надовго.
Перервав короткий спокій cаміт НАТО в Бухаресті. Оскільки Україна була одним із кандидатів на приєднання до Плану дій щодо членства в Альянсі, в Росії проти цього зірвався цілий шквал імперської істерії, погроз і критики. 7 квітня 2008 року російська газета «Коммерсанть» повідомила, що на закритому засіданні Ради Росія — НАТО президент РФ Володимир Путін пригрозив, що у разі вступу України до Північноатлантичного альянсу вона може припинити існування як єдина держава...Зокрема, Росія може анексувати (насильницьким способом приєднати до себе) Крим і схід країни. Щоб не допустити НАТО до кордонів Росії, Путін «пообіцяв вжити адекватних заходів». Звертаючись до президента США Джорджа Буша, Путін дозволив собі сказати, що «Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території — це Східна Європа, а частина, і значна, — подарована нами!».
Заява президента Росії викликала цілий вихор заяв російських журналістів і політиків проти суверенного права України творити власну політику. Так, міністр закордонних справ Росії, Сергій Лавров, заявив в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы», що Росія буде «робити все, щоб не допустити прийняття України і Грузії в НАТО і не допустити неминуче зв’язаного з можливим таким рішенням різкого погіршення відносин з Альянсом, з його членами і з країнами-сусідами РФ». Ще більші погрози пролунали з вуст начальника Генштабу збройних сил Росії Юрія Балуєвського, який заявив: «Однозначно, Росія вчинить дії, спрямовані на забезпечення своїх інтересів поблизу державних кордонів. Це будуть не тільки військові заходи, це будуть заходи іншого характеру». У відповідь на божевільну метушню російської преси та високопосадовців навколо питання України і НАТО та на божевільні погрози ген. Балуєвського Міністерство закордонних справ України зробило наступну заяву, датовану 12 квітня 2008 року:
«МЗС України серйозно стурбоване оприлюдненими останніми днями заявами офіційних осіб Російської Федерації щодо України.
Заяви високопосадовців Російської Федерації мають відвертий антиукраїнський характер, піддають сумніву територіальну цілісність України і є прямим втручанням у її внутрішні справи.
Ще раз наголошуємо: Україна — незалежна держава і самостійно визначає свою внутрішню і зовнішню політику, спрямовану на забезпечення і захист своїх власних національних інтересів.
У основі зовнішньополітичного курсу України — поглиблення рівноправних та партнерських відносин з усіма країнами, передусім із сусідніми, у відповідності до загальновизнаних норм міжнародного права, зокрема, Статуту ООН. Наша держава керувалася прагненням зміцнити міжнародний мир і безпеку , відмовившись від третього у світі ядерного арсеналу. Зі свого боку, ядерні країни, у тому числі й Російська Федерація, надали Україні гарантії безпеки, закріплені у Будапештському Меморандумі 1994 року.
Абсолютно неприйнятним є те, що Російська Федерація, як одна зі сторін згаданого Меморандуму та постійний член Ради Безпеки ООН, на яку покладається відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки, вдається до недружніх кроків щодо України, ставить під сумнів її територіальну цілісність і суверенне право приймати рішення щодо власного зовнішньополітичного вибору. У такій ситуації стає дедалі очевиднішим, що євроатлантичний вибір України єдиний спосіб гарантувати безпеку нашої держави. Отже, Україні належить якнайшвидше інтегруватися до НАТО як основи системи колективної безпеки.
МЗС України вимагає від російської сторони припинити практику погроз щодо України і дотримуватися положень Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Цей Договір передбачає, зокрема, зобов’язання щодо взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, незастосування загрози силою та невтручання у внутрішні справи.
Україна вживатиме всіх необхідних заходів, передбачених міжнародним правом, для захисту свого суверенітету та незалежності».
Після заяви МЗС України ситуація дещо заспокоїлася і Москва домовилася з Києвом розпочати консультації на рівні експертів у зв’язку з наміром України вступити в НАТО. Уже в спокійнішій атмосфері голова МЗС Російської Федерації, Сергій Лавров, заявив, що «на саміті в Бухаресті Путін не говорив нічого, що зазіхало б на суверенітет України». Посол Росії в Україні Віктор Черномирдін назвав маячнею інформацію, що з’явилася в пресі про те, що Путін не вважає Україну державою. «Ніколи президент Росії такого сказати не міг і ніколи не скаже. Це маячня», — сказав він.
Отже, в українсько-російських взаєминах настав черговий етап відносного спокою. Як довго він триватиме-покаже час так само, як і те, чи витримає нове-старе кремлівське керівництво тест на політичну розсудливість та проголошену ним відданість універсальним принципам миру і демократії. Чи так воно буде, тяжко сказати, коли дивитись на агресивну політику Росії по відношенні до Грузії де, в питанні Абхазії та Осетії, Росія порушує суверенні права територіяльної цілості Грузії — дії, які суперечать міжнародним законам. Така діяльність залишає мало місця для довіри й оптимізму.
