Цей роман має містичну назву «Uroboros», і, на перший погляд, його досить тяжко вписати в традицію української літератури, адже основна його інтенція — показати, що людина втратила ті базові гуманістичні цінності, які можуть повернути людину обличчям до себе. Втрата ця відбулася в Україні, яка перетворилася на простір терору, воєнізованих повстань, смертей і божевільні — світ після вибуху атомної бомби...
Окрему увагу читачів хотілося б звернути на авторську іронію й навіть сарказм щодо висвітлення сучасних реалій, зокрема, масової попсовізації культури, яка втратила свою належність до мистецтва, перетворившись на дешеву графоманію, антикультуру, несмак, у який, проте, вкладають кошти, сприяючи деморалізації естетики.
Другим претекстом роману, напевно, варто б назвати романи Курта Воннегута, який на власні очі бачив смерть, адже був одним із тих, хто бомбардував Дрезден під час Другої світової. Потім пам’ять про ці події знайшла своє відображення в романі «Бійня №5». У ньому також відбувається зміна ціннісних орієнтацій людини, яка опиняється в умовах війни. Це вже іронічно-цинічне ставлення до смерті, коли кількість загиблих просто перераховується через кому на чверть сторінки. Згадати всіх неможливо, а не всіх — не варто. Та й саме пригадування — шлях через Пекло.
Третім претекстом назвав би найвідоміший роман американського письменника Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі», зокрема, ця аналогія стосується третього розділу роману «Уроборос». Подія відбувається в божевільні, як і в Кізі. Герой потрапляє до світу Фауста, Юнга, Фройда, Джордано Бруно тощо. Є там і своя медсестра, яка втілює тоталітарний дискурс, який мусить знищити людину, маючи для цього всі засоби — від «кімнати сміху» (це парафраз у романі до кімнати, де над людиною проводять різні «експериментики» до звичайного електрошоку). Проте, на відміну від Кізі, в цьому тексті велике значення має психоаналітичний підтекст, тобто прагнення показати епізод так, щоби читач зумів сам здійснити психоаналітичну спробу пізнання внутрішнього світу героїв.
Божевільня — знаковий образ роману. Божевільня — не лише замкнутий простір, а ще й те, що існує поза ним. Тобто насправді муру між божевільнею як шпиталем і божевільнею як світом не існує. У третьому розділі у «психушці» сталася пожежа. Ось тоді й пересвідчуємося, що стан божевілля скрізь. Пов’язаний він з тим, що людина втратила код розуміння власної сутності. Втратила вона його під час війни. Хоча в тексті постійно виникають ремінісценції до іншої війни, далекої від України, але такої, яку вважають апофеозом божевілля й безглуздя. Привид Афганістану в романі блукає Україною. Подекуди в тексті згадано й щорічні постання в Латинській Америці. Не знаю, на що взорував автор під час написання, але те, що дискурс божевільної найжахливішої війни наявний у тексті, — незаперечне. Це поглиблює психологічне сприйняття; в романі маємо сюрреалістичні переходи між одним часопростором в інший.
У чомусь цей роман нагадуватиме романи американського «бешкетника» Нормана Мейлера. В романі Олега Сича наявний образ Христа. В якій іпостасі? На маргінесах тексту, але вельми важливих для розуміння загальної інтенції. Річ у тому, що епіграфом до роману взято вірш В. Стуса «Геть спогади — з-перед очей...» Вірш є вкрай складним, наповненим християнськими алюзіями, складними для прочитання метафорами. Однією з семантичних домінант є образ «лабіринту бід» (модифікація відомої біблійної чаші, яку кожен має випити). Час вірша ущільнений, сконденсований, це час приходу й ісходу, час завдовжки в мить, але безкінечно вічну. Нуль і безкінечність — те саме. З цього символічного прочитання постає образ уробороса — змії, яка кусає власний хвіст, символ безконечності, постійного колообігу матерії й енергії у Всесвіті. Для поезії Василя Стуса образ уробороса є одним із визначальних (варто хоча б згадати вірш «Я так і не збагнув» із «Палімпсесту», в якому з-під метафоричного тексту проглядає знак безкінечності, вісімки, уробороса). Епіграф із 102 Псалма «Я попіл їм, немов хліб» на початку — також указівка на те, щоби читач розумів текст як лабіринт, перетворення, коли смерть пожирає життя, але життя бореться зі смертю.
У романі Олега Сича це протистояння змальовано в «східних, індійських тонах». Індійська філософія постає одним із ключів до прочитання. Це альтеративна реальність, протиотрута до раціоналістичного розуму, який сам загнав себе в пастку, з якої не бачить іншого виходу, крім веремії безглуздих смертей, деструкції буття. Ірраціональність — ось важливий код. Алюзійність, інтертекстуальність, ремінісценції, двоплановість, наявність імпресіоністичних замальовок до кожної частини — все це пiдтверджує те, що логічно, раціонально сприйняти текст неможливо, він прагне подати читачеві власні правила гри і прочитання (подібно до давніх вед, які містили в собі й ключі до читання), він хоче дати читачеві можливість відчути іншу реальність і вийти з раціоналістичного апріорі, яке втягує Україну в катастрофу війни...
Зауважу, кожний розділ кожної з трьох частин містить передвступ, маркований курсивом. Це імпресіоністичні замальовки, етюди, спроба побачити світ ірраціонально, спроба встановити втрачений зв’язок зі світом. Ці етюди — данина українському імпресіонізму, який у тексті поєднується й із експресіоністичними епізодами на тлі неоромантичної інтенції. В цьому вловлюється потужний зв’язок із прозою Миколи Хвильового (принаймні, «хвильові анаграми» в тексті трапляються доволі часто).
Насамкінець, прочитання роману, який не претендує на складні визначення а-ля «інтелектуально-філософський роман», вдамся до спроби співставити його з романом Валерія Шевчука. Проблема може полягати хіба що в тому, що в нашій літературі небагато творів, що орієнтуються на східну філософію (безперечно, Хвильовий — один із кращих прикладів симбіозу «психологічної Європи» й «азіатського ренесансу»). Основний імпульс твору О. Сича — «Даєш східну мудрість і гармонію». В романі В. Шевчука «Три листки за вікном» у першому розділі маємо пряме називання уробороса, який постає невидимим ключем до поєднання всіх трьох частин великої історичної притчі — від розповіді про Іллю Турчиновського до Киріяка Сатановського. Останній розділ роману В. Шевчука також має «аварійний фінал», сталася пожежа, яка обірвала життя Сатановського й замкнула цикл... У Сича цикл не може бути замкнений у такий спосіб, адже роман постає як книга, а книга — це вже імпліцитний цикл. Книга — врешті, це також один із ключів-кодів до розуміння суті...
