Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Подякуймо династії Якутовичів!

У Будинку кіно відбулася презентація документального фільму з серії «Обрані часом»
29 травня, 2008 - 00:00
ХУДОЖНИК СЕРГІЙ ЯКУТОВИЧ ПРАЦЮВАВ НАД ІСТОРИЧНИМИ ФІЛЬМАМИ «МОЛИТВА ЗА ГЕТЬМАНА МАЗЕПУ» ТА «ТАРАС БУЛЬБА»

Стрічку «Якутовичі» зняли режисер Юлія Лазаревська та оператор Микола Мандрич. У 1960— 1970 рр., коли Якутович- старший творив свої графічні й кіношедеври, а Якутович-молодший тільки вчився бути художником, у ті часи документальний фільм можна було подивитися в кожному кінотеатрі перед демонстрацією художнього фільму. Зараз все змінилося...

Таких постатей, як Георгій і Сергій Якутовичі, в українській історії багато. Та знаємо ми про них мало. Фільм Юлії Лазаревської допомагає розширити й поглибити свої знання. Георгій Якутович — послідовник видатного графіка ХХ століття Георгія Нарбута. Він зробив у своїй професії стільки відкриттів, що ними й сьогодні користуються художники-графіки. Але найбільше ми знаємо Георгія Якутовича, як художника знаменитого фільму «Тіні забутих предків». У фільмі Юлії Лазаревської Сергій Георгійович розповідає, як його батько, перебуваючи в евакуації в місті Уфа, почав своє знайомство з українською мовою і літературою з повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Через 20 років разом із Сергієм Параджановим він працював над фільмом, який нині критики називають вершиною українського поетичного кіно.

Сергій Якутович також працює в кіно. Він, зокрема, був художником у фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Для цієї стрічки він виготовив кілометри декорацій, які потім спалили. Сергій Георгійович, як і його батько, дуже відповідальний художник, він уміє досконало від творити епоху, так, щоб глядач відчув себе в тому часі... Втім, як сумно пожартував митець, його батько народив українське поетичне кіно i він сам був присутній при його загибелі. Після «Молитви...», яку неоднозначно сприйняли глядачі та критики, у Сергія Якутовича виникла ціла серія робіт «Мазепіана». Вона представлена в документальній картині Юлії Лазаревської. Це як своєрідний емоційний і творчий сплеск, біль митця , можливо, за втраченим часом. Нещодавно Сергій Якутович закінчив роботу з відомим режисером Володимиром Бортком над фільмом «Тарас Бульба».

— Те, що ми потрапили на зйомки «Тараса Бульби», — справжня удача, — говорить Лазаревська.

І справді цікаво спостерігати за тим, що робить художник. Ось він одягнений у робочий комбінезон, трохи дивно виглядає в цьому одязі на фоні інтер’єру ХVП століття, який сам же і створив. І важко повірити, що хата, двір, все у дворі — декорації, і це не взято з якогось музею, настільки достовірно все відтворено.

— Це ж Божий дар — так малювати, як він малює. Він надзвичайно віртуозний: буквально на наших очах під його пером народжувались і характер, і образ, — каже Юлія Лазаревська.

Для кінорежисера якраз один з найцінніших кадрів фільму про Якутовичів — той, де Сергій малює. Цікаво, що в родині Якутовичів не лише батько Георгій і син Сергій — художники. Дружина Сергія Георгійовича Ольга — теж митець (вона працювала в видавництві «Веселка», й ілюстровані нею книги, особливо ж твори Олександра Пушкіна, отримали визнання українських та міжнародних фахівців). Син Сергія і онук Георгія Антон, ввібравши в себе талант і досвід батька й діда, живе і працює у Франції. Має свій погляд на світ, його живопис — дуже модерний і досить цікавий. Час від часу він електронною поштою надсилає батькам у Київ світлини зі своїх нових творів — для обговорення й оцінки...

У творчій біографії режисера Юлії Лазаревської «Якутовичі» — не перший фільм про художників. Так, дві кінороботи вона присвятила братам Нарбутам — видатному графіку Георгію та поету Володимиру. Мріяла зняти фільм про унікальну художницю Тетяну Яблонську (коли ще Тетяна Нилівна була жива і писала свої картини лівою рукою) — та, на жаль, не встигла цього зробити. Вона дуже шкодує, що не знімала свій фільм тоді, коли ще був живий Георгій В’ячеславович Якутович.

— Є таке поняття, як «час, що відходить», — каже Юлія Леонідівна. — І ті митці, що зараз ще працюють, можуть стати «об’єктами, що відходять». Моя душа за це болить. Я знаю декількох людей, тих, хто не маячить на телеканалах — їх туди не запрошують, і тих, кого немає серед великих українців. Але насправді вони є, і треба щось робити, треба якомога швидше зберегти живі спогади цих унікальних людей...

Юлія Лазаревська майже 30 років працює в документальному кіно. Вона співпрацювала зі знаменитим Феліксом Соболєвим (була музичним редактором його фільмів). Спостерігала за кіномайстром і вважає його своїм учителем. Перший фільм Лазаревської був про композитора Лесю Дичко, в якому вона виступила як сценарист. На тверде переконання Юлії Леонідівни, «режисер документального кіно отримує такі подарунки, на які «ігровик» (режисер ігрового кіно) ніколи не може сподіватись, сама ситуація може завести режисера зовсім в інший бік. Ось я розмовляю з людиною, слухаю її уважно, і раптом задаю якесь таке питання, і людина розкривається по-іншому, несподівано»...

Мені пощастило бачити Юлію Лазаревську, коли вона знімала цикл музичних фільмів «Пісні серця» — про десять шлягерів кінця 60-х початку 70-х років. Фільми, присвячені історії конкретних пісень, перетворилися у творчі портрети талановитих композиторів і поетів, у своєрідні портрети епохи. Наприклад, на зйомках картини «Червона рута» їй вдалося розговорити композитора й засновника легендарного ансамблю «Смерічка» Левка Дутківського, який майже не дає інтерв’ю. Багато знято про Володимира Івасюка, але фільм Юлії Лазаревської — найкращий. Він зроблений натхненно, майстерно і з глибоким знанням матеріалу. Знаєте, якщо про Івасюка та Поклада (автора пісні «Кохана»), знято немало, то, наприклад, про Василя Михайлюка, автора «Черемшини», пісні, яка свого часу була визнана найпопулярнішою в світі, саме Юлія Лазаревська зробила дуже поетичний фільм. Те ж можна сказати про стрічки, присвячені «Чорнобривцям» Верменича, «Летять, ніби чайки» Рожавської, «На долині туман» Буєвського...

Характерною рисою фільмів Лазаревської є відсутність закадрового тексту — це її принципова позиція: режисер не хоче, щоб між героєм і глядачем був перекладач. У «Піснях серця» Лазаревська так вибудовує сюжет, монтує матеріал, що фільм дивишся на одному диханні. Режисер філігранно вмонтовує в щойно знятий матеріал кадри кінохроніки, (а в «Піснях серця» показані унікальні матеріали), фотографії. «Пісні серця» були зняті на кіностудії «Контакт» на замовлення телеканалу «1+1» і демонструвалися в ефірі. А після прем’єри фільму «Якутовичі» Юлія Лазаревська зосередилась на роботі у своїй майстерні — бо вона ще й талановитий скульптор, художник, має титул «Художник року».

Парасковія НЕЧАЄВА, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: