Здобуття вітчизни

Поза увагою широкого загалу залишилась примітна дата: в квітні 2008 р. виповнилось 85 років з того часу, як в Україні, за версією ряду публікацій, була започаткована політика українізації. Її генеза пов’язується з рішеннями ХII з’їзду РКП(б) (17 — 23 квітня 1923 р.) про т.зв. коренізацію, а перед тим — ухвалами VII конференції КП(б)У (4 — 10 квітня 1923 р.), в яких наголошувалось на необхідності використовувати в органах держвлади рідну для народу, в Україні — українську, мову, сприяти розвитку національної культури, висувати представників корінної нації в партійний і державний апарат.

Можна припустити, що така забудькуватість частково обумовлена звичайною необізнанністю. Однак було б невиправданим спрощенням не помічати й того, що для ряду політичних сил і діячів все позитивне, що пов’язано з радянською владою, в т. ч. і її політика українізації, яка хоч і була обмеженою, але сприяла в конкретних умовах 20-х рр. минулого століття національному і соціальному, бодай частковому, розвитку українського народу, не підлягає висвітленню. З другого боку, ті, хто прокламують своє доброзичливе чи, принаймі, неупереджене ставлення до радянського минулого, теж не знайшли можливим навіть згадати про це історичне явище. Яка там ще українізація, хоч і радянська. Про неї, на думку останніх, нині недоречно говорити й писати, бо вони заклопотані політичними розрахунками, пов’язаними з наданням державного статусу російській мові (хоча її вільний розвиток і використання гарантуються Конституцією України — ст. 10 ), протидією заходам по зміцненню суверенітету, безпеки держави, її кордонів, територіальної цілісності й т. ін. Треті прагнуть до переділу власності, намагаються урвати й собі шмат загальнонаціонального майна. За цими клопотами їм ніколи перейматися вивченням і врахуванням уроків історії.

Всіх їх об’єктивно об’єднує, перефразовуючи вислів відомого західного політика, піклування не про народ, про країну, а про чергові вибори, про власні корисливі інтереси. Такі сили намагаються розглядати історію з позицій давно збанкрутілої тези про неї як про політику звернуту в минуле, через призму сучасної вигоди чи невигоди для якихось партій, об’єднань, груп, кланів, тих чи інших авторів. Подібний підхід спрямований на перетворення цієї науки в прислужницю чиїхось амбіційних пристрастей, олігархічних інтересів, цинічного політиканства. Відповідно акцентуються, нерідко в перекрученому вигляді, одні явища й події, замовчуються чи фальсифікуються інші.

Колишні події були такими, якими вони були в конкретних умовах. Комусь вони подобаються, комусь — ні. Хтось не хотів би про них згадувати, інші з ними не обізнані. Але ми повинні мати про них об’єктивну і точну уяву. Як казали древні, тільки неправда нам на шкоду, бо історія — вчителька життя. Обґрунтований позитивний розгляд і оцінка певних явищ і фактів не відміняють критичного ставлення до їхніх негативних сторін. І навпаки. До того ж, вони мають розглядатися, в контексті, з урахуванням конкретних історичних умов. Саме такий підхід дає можливість використати історичний досвід, його надбання і уроки, що в усі часи було та залишається однією з найважливіших підойм єдності українського суспільства, його духовного, державницького й соціально- економічного прогресу. Це стосується і такого важливого історичного явища, як українізація, багато аспектів якої і понині залишаються актуальними. Тим більше, що вступ в життя все нових поколінь вимагає ознайомлення їх з попереднім досвідом, постійного відтворення вже досягнутого рівня суспільних відносин і подальшого розвитку останніх на цій основі, щоб використати все краще з минулого та уникнути раніше допущених помилок і прорахунків.

Історичні документи свідчать, що українізація була започаткована Українською Центральною Радою в 1917 р. Саме Українська Центральна Рада і ввела в широкий обіг поняття «українізація», розпочала ті процеси, що складали її зміст. В своїй резолюції від 22 квітня 1917 р. УЦР визначила, що свою діяльність вона проводить «стоячи на принципі українізації (розрядка наша. — В.Ш. ) всього життя на Україні». Аналізуючи події того часу, В.Винниченко свідчив, що вимога постанов і резолюцій всіх товариств і організацій була одностайна: «українізація всіх галузів життя». Тобто йшлося про українізацію як всеосяжний процес приведення всього національного державотворчого, політичного, соціально-економічного і духовного життя у відповідність до інтересів і запитів українського народу. Українізація в такому розумінні проголошувалася «принципом» і «програмою» УЦР. Цей термін використовувався нею як для позначення змісту і форм широкого поступу українства, так і для визначення напряму, змісту динаміки окремих ділянок народного життя, конкретних структур і осередків.

Політика українізації була стрижнем, головним напрямом, надавала системний характер діяльності УЦР, перебігу всієї Української революції 1917 — 1921 рр. Вона була спрямована на забезпечення достойного місця українського народу серед інших націй, його вільного і всебічного розвитку, відновлення і розбудову національної державності, здійснення соборності українських земель, демократизацію всього суспільного життя, піднесення культури, вирішення гострих соціально-економічних проблем в інтересах корінного етносу і всього населення України, а не тільки окремих його верств. При цьому процес українізації всього життя в Україні УЦР розглядала в тісному зв’язку із забезпеченням широких прав національних меншин, що було закріплено відповідними законами.

У зв’язку з викладеним процес, позначений терміном «українізація», його появу і зміст слід, на нашу думку, пов’язувати, в першу чергу, з подіями Української революції 1917—1921 рр., зокрема, з діяльністю Української Центральної Ради, а не тільки з політикою радянської влади в 20 х рр. ХХ ст.УЦР за трохи більше року свого існування і до того ж в надзвичайно складних історичних умовах зуміла попри всі свої невдачі і прорахунки здійснити стільки корисного для народу, скільки ніхто не зробив для нього протягом такого короткого відрізку часу за всю історію. Теоретичні наробки і досвід УЦР в справі українізації всього життя в Україні вже не змогли ігнорувати й наступні форми державності, в т.ч. і радянська.

Радянська влада, проголошуючи право націй на самовизначення аж до відокремлення, в своїй практичній діяльності спочатку не вживала поняття «українізація» і не здійснювала такої політики. Суперечливо, з зигзагами багато радянських працівників йшли до розуміння необхідності враховувати національні прагнення українського народу. Це відображало нерозуміння з їхнього боку національного питання, відхід під впливом кон’юнктурних хибних міркувань від принципових позицій або спрощену одномірну уяву про негайну світову революцію, стирання відмінностей між націями і їхнє повне злиття. Над багатьма більшовиками тяжів вплив багатовікового російського шовінізму, який нерідко брав гору над теоретичними висновками і політичними гаслами.

Підтримка В. І. Леніним влітку 1917 р. національних домагань українства, зокрема в статтях «Не демократично, громадянине Керенський», «Україна», «Україна і поразка правлячих кіл Росії» в грудні того ж року трансформувалась у вимушене визнання створеної в листопаді цього ж року УНР в поєднанні з ультимативними вимогами до неї. Вони за формою і за змістом були неприйнятними для керівництва суверенної держави. Початкове далекоглядне невизнання Центральною Радою ленінського Раднаркому як всеросійського органу, розгляд його як уряду тільки, власне, Великоросії, який до того ж визнав право інших народів на самовизначення аж до відокремлення, дало можливість констатувати відсутність центральної влади на теренах колишньої Російської імперії. А це створювало додаткові правові основи для відродження української державності, проголошення суверенної УНР.

Такий підхід і дії УЦР не давали юридичних підстав для будь якого втручання у внутрішні справи України. Але воно сталось. Не війська УНР пішли на територію Росії, а збройні формування Ради Народних Комісарів вторгнулись в грудні 1917 р. в українські землі. І це при наявності, як оголосив Раднарком Росії 21 грудня 1917 р., домовленості про врегулювання відносин з УНР шляхом переговорів (зберігаємо мову архівного оригіналу) «на началах признания Советом нар[одных] комис[саров] независимости Украинской республики». Хоча тут же робилось застереження: «Только советы крестьянской украинской бедноты, рабочих и солдат могут создать на Украине власть, при которой столкновение между братскими народами будут невозможны». Натяк більш ніж прозорий: не буде, мовляв, такої влади — можливі війни.

12(25) грудня 1917 р. з’їзд Рад у Харкові, всупереч резолюції I Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві 4 —6 (17 — 19) грудня цього ж року про «цілковите довір’я» і «рішучу піддержку» УЦР як правомочного законодавчого органу «революційної демократії України», прийняв постанову (знову зберігаємо мову оригіналу): «Вся полнота власти на территории Украинской Народной Республики принадлежит Всеукраинскому съезду рабочих и крестьянских депутатов». І зразу, щоб не допустити відповідної трактовки використаної усталеної тоді назви — Українська Народна республіка, яка фактично була незалежною державою, обраний на з’їзді у Харкові Центральний Виконавчий комітет Рад України видає декларацію, в якій проголошує: «Мы никогда не рассматривали украинскую советскую республику как национальную республику, а исключительно как советскую республику на территории Украины». При цьому з тексту наведеного документа були вилучені наявні в його проекті посилання на географічні кордони України, визначені III і IV Універсалами УЦР. І далі йшлося про те, що «мы никогда не стояли на точке зрения полной независимости Украинской Народной республики». Тобто на початку своєї діяльності радянські органи в Україні, використовуючи деякі напрацьовані УЦР терміни, зокрема, назву проголошеної нею держави, відкидали одну з головних складових, а відповідно й досягнень попереднього українізаційного процесу — самостійну Українську державність. Це дорого обійшлося українському народу та й самим тодішнім більшовикам.

Ряд активних прибічників радянської форми державності в Україні все ж розуміли неправомірність і згубність неуваги до чинників національної розбудови. Характерною в цьому відношенні була стаття відомого діяча КП(б)У В. Затонського «З недавнього минулого», опублікована напередодні I з’їзду КП/б/У (липень 1918 р.). З гіркотою і сарказмом він писав: «В Україні партія більшовиків, як і більшість промислового пролетаріату, складається головним чином із росіян, якщо не за національністю, то за культурою. Висловитись проти самовизначення націй незручно, і так русифікаторами «щирі» українці зовуть. Визнати Україну Україною — душа не лежить (тим більше, що багато товаришів до цього часу в глибині душі впевнені, що Україну Грушевський навмисне вигадав). І ось починаються пошуки. Ну що ж, самовизначайся аж до відокремлення включно.., але навіщо ж тут, саме в моїй партійній вотчині. Ну хай собі буде, навіть самостійна Україна... де-небудь в Австралії, або в крайньому випадку у напівдикій Волині чи Подолії, але навіщо ж саме на Катеринославщині чи там на Херсонщині. Між тим селянство навіть цих заповідних областей (до відома... за національністю все ж українське) ... майже поголовно, без різниці бідняки чи куркульство, самовизначились в тому смислі, як цього хотіла Рада».

Доречно тут нагадати, що той же В. Затонський, ряд інших більшовицьких провідників у 1917 р. входили до складу УЦР чи брали участь, хоч і непослідовну, в здійсненні нею українізації, або були, принаймі, обізнані з таким досвідом. В квітні 1918 р. під їхнім впливом Таганрозька партійна нарада ухвалила запропоновану М.Скрипником резолюцію про необхідність утворення в Україні власної комуністичної партії, яка б не входила до РКП(б). 9 травня 1918 р. в московській газеті «Правда» було опубліковане повідомлення, що ЦК РКП(б) не заперечує проти виділення з її складу окремої Української Комуністичної партії, оскільки Україна є самостійною державою. Але на I з’їзді КП(б)У (липень 1918 р.) після тривалих дискусій такий проект, внесений М. Скрипником, відхилили. Було ухвалено утворити Комуністичну партію України, яка «входить в єдину Російську Комуністичну партію». З’їзд також висловився за «об’єднання України з Росією... в межах Російської Радянської соціалістичної Республіки». Політика українізації, як і сам термін, навіть не згадувались.

Все це викликало занепокоєння ряду українських комуністів. Двоє з них, — С. Мазлах і В.Шахрай в кінці 1918 — на початку 1919 р. написали та опублікували книжку «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною». В ній вони звинуватили керівництво РКП у відступі від ним же проголошеної національної політики, від права націй на самовизначення. І звертаючись до В.І.Леніна, прямо заявили: «А відносно України... може бути лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна — тоді повинен бути і «свій» уряд і «своя» партія; 2) або Україна се «Південна Росія»... Відповідь не забарилась. Згаданих авторів було виключено з Комуністичної партії, їхню книжку конфісковано і наклад знищено. В 1919—1920 рр. в КП(б)У діяла фракція т. зв. федералістів на чолі з Ю. Лапчинським, які намагались відстоювати суверенний статус України і її комуністичної партії. Показово, що до їхньої позиції в той час схилявся й Д. Мануїльський — пізніше перший секретар ЦК КП(б)У (1921— 1923 рр.).