Навряд чи можна вважати досягненням, як це декларується урядом, зниження квітневої інфляції до 3,1% проти 3,8% у березні. Малопомітне уповільнення темпів зростання цін відбиває сезонну циклічність, за якої у весняно-літній період інфляційні процеси розвиваються менш інтенсивно (у квітні 2007 р. індекс сп оживчих цін залишався взагалі незмінним — 0%, у квітні 2006 р. мала місце дефляція — 0,4%, у квітні 2005 р. інфляція становила 1,4%, 2004 р. — 0,7%). Поточний рік не є винятком. Як засвідчують дані Держкомстату, ціни знизилися насамперед на молочні вироби та яйця, а також на опалення квартир. Натомість ціни на м’ясо та м’ясопродукти зросли на 8,1%, на овочі — на 19,1%, на хліб — на 3,4%. Всього з початку року споживчі ціни зросли на 13,1%, а порівняно з квітнем 2007 р. — на 30,2%, у т.ч. на продукти харчування — 49,2%. На 19,8% зріс індекс цін виробників промислової продукції. Починаючи з 1996 року інфляція в квітні, а також за чотири перші місяці року не була на такому високому рівні. Отже, йдеться про цінову динаміку, яка є найвищою в Європі і майже вдвічі перевищує середньостатистичні параметри країн СНД. У Росії у квітні інфляція склала 1,4%, а з початку року — 6,3%, у Білорусі — відповідно 1,2% і 5,3%, у Казахстані — 0,9% і 3,4%. Для порівняння зазначимо: минулого тижня Єврокомісія оприлюднила корективи власних прогнозів інфляції в країнах ЄС на 2008 р. — її параметри збільшено з 3,2% до 3,6%.
У моїх попередніх публікаціях, у т.ч. і на шпальтах «Дня», мною було зроблено спробу визначити системні чинники інфляційної ситуації, що склалася в Україні. Квітнева динаміка цін підтверджує відповідні висновки. У зв’язку з цим навряд чи можна погодитися з широкорозрекламованими оцінками пана А.Ослунда, який намагається представити відповідну ситуацію як результат неадекватності монетарної політики НБУ. Важко зрозуміти витоки такої позиції відомого міжнародного експерта. Насправді необхідно вести мову про непомірне зростання видатків держбюджету (у першому кварталі 2008 р. — на 54,6%, тоді за відповідний період 2007 р. — на 7,4%), про неадекватне до темпів зростання економіки підвищення (на 46,4%) номінальних доходів населення, а також про інші чинники, які відбивають незбалансованість економічної політики уряду.
Натомість (на відміну від попереднього року) грошово-кредитна політика НБУ стала навіть жорсткішою. Дієвість антиінфляційної політики НБУ має оцінюватися насамперед з таких позицій. З початку року монетарна база зросла лише на 2,2% (січень— квітень 2007 р. — 8,1%). Йдеться про темпи зростання грошової бази, які майже у шість разів поступаються темпам інфляції, стримуючи таким чином динаміку останньої. У першому кварталі цього року проводилася масштабна політика стерилізації грошової маси, внаслідок чого з банківської системи вилучено 18,2 мільярда гривень. Упродовж трьох місяців НБУ фактично утримувався від політики рефінансування. Підвищено облікову ставку. У підсумку — з початку року залишки коштів на кореспондентських рахунках комерційних банків знизилися на 12,5% (до 16,7 млрд. грн.). Лише у квітні через загрозливе падіння ліквідності банків відповідна політика стала дещо ліберальнішою.
З урахуванням незначної частки імпорту продовольчих товарів у споживчому кошику населення та фактичної лібералізації валютного ринку (НБУ майже не здійснював інтервенції) далеко не однозначним є також вплив на інфляційні процеси «прив’язки» гривні до долара і знецінення останнього. Рішення Ради НБУ про розширення припустимих коливань курсу гривні в межах 4,9— 5,3 грн./дол., по суті, знімає відповідну проблему. Цього не може не розуміти пан Ослунд, який суть проблеми зводить до якнайшвидшої «відмови від долара». Я раніше вже акцентував на небезпеці поспішних дій і в цьому питанні. Економіка ЄС за рівнем конкурентоспроможності і насамперед за основними технологічними параметрами та показниками продуктивності праці відчутно поступається економіці США, тому у довгостроковій перспективі падіння долара відносно євро не може розглядатися як константа.
Для стримання інфляційного процесу нагальним для української економіки є перехід до пріоритетності політики макроекономічної стабілізації, яка передбачає органічне поєднання жорстких суто монетарних і фінансово-бюджетних інструментів. Для цього у невідкладному порядку потрібно внести відповідні корективи у держбюджет-2008. Саме такий крок міг би бути достатньо переконливим сигналом для українского суспільства та іноземних інвесторів про подолання логіки популізму в бюджетному процесі та про початок політичної стабілізації в державі. Витоки інфляції коріняться насамперед в цьому. З цього слід і розпочинати.
У зв’язку із цим неприпустимими є будь-які намагання вирішити проблеми антиінфляційної політики інструментами адміністративного впливу на процеси ціноутворення. Некваліфікованими представляються і намагання уряду перекласти весь тягар відповідної політики на регіональний рівень. Складність ситуації полягає в тому, що інфляційні процеси в Україні відбуваються паралельно із зростаючою дефіцитністю платіжного балансу. За даними Держкомстату, у першому кварталі експорт товарів та послуг зріс на 28,9%, а імпорт — на 42,3%. Це призвело до формування рекордного від’ємного сальдо поточного рахунку обсягом $3,5 мільярда (9,4% ВВП) і фактично унеможливлює стимулювання додаткового імпорту продовольчих товарів, на що також робить ставку уряд. Такий крок надзвичайно небезпечний для економіки. У цій ситуації є очевидним: в Україні поки що не визначено збалансованої (розрахованої як на коротко-, так і на довгострокову перспективу) антиінфляційної політики, яка б викликала (що дуже важливо) довіру не лише у суб’єктів господарювання, а й у пересічних громадян. «Перетягування канату» у цих питаннях між Банковою та Інститутською лише поглиблює відповідну ситуацію.
