Запитання «Ким були наші предки?» (а саме так можна сформулювати величезний комплекс проблем, пов’язаних з очищенням історичної пам’яті української нації), «Що з нами відбувалося?» — з розряду тих, без чесної відповіді на які неможливо прояснити інше, вирішальне для кожного з українців запитання: що ж чекає нас попереду? Ось чому осмислення больових точок нашої історії, тих славетних, кривавих, драматичних, а то й ганебних «першоелементів», з котрих, власне, і складається споруда нашої Пам’яті — то ніяким чином не є справою надуманою, не є вигадкою «академічних умів», безнадійно відірваних від потреб народу. Навпаки, це — болісний, винятково непростий процес, супроводжуваний не лише напруженими дискусіями, а й — будьмо відверті — жорстким зіткненням інтересів. Адже йдеться про владу (хай не явну, а приховану) над душами мільйонів людей.
Тому аж ніяк не випадковою виглядає назва круглого столу, що відбувся 22 квітня в Національному інституті стратегічних досліджень: «Історична пам’ять як поле змагань за ідентичність». Тут не було жодного перебільшення, і якщо з чимось були згодні знані в Україні вчені-історики, політичні та громадські діячі, журналісти, письменники, то це з визнанням особливої ролі історичної пам’яті, ширше кажучи — історичної свідомості народу у визначенні його майбутнього. Недарма стільки визначних мислителів людства — від Свіфта до Джорджа Орвелла — писали про те, що той, хто контролює минуле, той визначає й грядуще. Але це грядуще настане для України лише в тому разі, якщо буде очищена від брехні — неодмінної супутниці насильства — наша пам’ять.
Відкриваючи круглий стіл, керівник Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Рубан закликав усіх його учасників до чесного, відвертого та об’єктивного розгляду винесених на обговорення питань (таких, як визначальні чинники формування справді вільної від тоталітарних спотворень національної історичної пам’яті українців; причини незавершеності процесу декомунізації України над відміну від держав Східної Європи та Прибалтики; можливість приведення історичної пам’яті громадян України та Росії — якщо завгодно, й Польщі — до певного «спільного знаменника» тощо). Наче відгукнувшися на цю пропозицію, відомий правозахисник, публіцист, філософ та громадський діяч Євген Сверстюк поставив слухачам одне загальне, але зовсім не абстрактно-академічне запитання: чим відрізняється історична пам’ять у кожного конкретного народу (українського, польського, російського...). Для Росії, сказав Євген Сверстюк, це — пам’ять про національні перемоги (або про те, що вважається ними), те, що саме в цій якості «озвучувалося» в імперській історіографії й було успадковано в концептуальному плані історіографією радянською. Прикладом тут можуть бути Полтавська баталія, війна з Наполеоном, і, в першу чергу, перемога у Великій Вітчизняній — хоча, вважає Євген Сверстюк, переможні гімни, по суті, маскували в цьому разі страшенні поразки першого року війни, що ним важко знайти аналогії в історії людства, окрім хіба що розгрому армій Дарія Олександром Македонським.
Польська історична пам’ять, на думку пана Сверстюка, була такою мірою актуалізованою та «живою», що полякам порівняно легко було «мобілізуватись» у 1918—1920 рр. задля врятування своєї державності — бо буквально в кожній сім’ї пам’ятали участь своїх предків у повстаннях 1830 або 1863 років, репресії, заслання до Сибіру... У нас же, українців, вів далі Євген Сверстюк, історична пам’ять — це передусім «больові точки» українського минулого. Але дуже важливо, підкреслив він, зрозуміти одну просту й разом з тим визначальну річ: нація повертається до своєї гідності саме через історію.
