Погляд на очікувані лідером СДПУ(о) Ю. Загороднім («День» №59 від 1 квітня) перспективи підтримки соціалістичного руху народом України — задля убивства Дракона.
Такий кримінальний напрямок виступу керманича уже багатьма забутої СДПУ(о) занурив мене в ще шкільну стародавню історію: а хто це був, той Дракон — нібито такий собі багатоголовий і вогнедихаючий змій, та кому вдалось із ним упоратись — чи не Гераклові? І за тим прийшла на згадку відповідна біблійна заповідь: «не убий»!
Найбільшу частину змісту названої статті присвячено сучасним негараздам нашого суспільства — українського народу й обраним ним державним керманичам, які нібито слід уподобити трьохголовому (це хто — Президент, Верховна Рада та уряд?) Драконові, — я вірно зрозумів вас, товаришу Загородній? Але ж усе пізнається у порівнянні, висновки якого залежать від пам’яті поколінь: наші батьки та поки ще живі люди найстаршого покоління пережили численні війни (Перша світова, громадянська, перманентні озброєні конфлікти до Другої світової, Велика Вітчизняна і після неї холодна війни), страшні сталінські часи Голодомору, гонитви на «ворогів народу» і масового використання рабської праці мільйонів арештантів; наші діти жили уже в більш людських умовах (наприкінці — ті, «хто не розучився ходити, — пішли у кооперативи»); наші онуки відчувають щорічне загальне покращення життя для активних громадян. Звичайно, як і у кожному суспільстві, ми теж маємо прошарок незадоволених (з різних причин) умовами свого існування людей.
Чи не головну за обсягом частину рецензованої статті займає питання заміни чинною новою владою раніше (владою попередньою) призначених провідних підлеглих новими керманичами на всіх рівнях. З одного боку, така заміна здається мені логічною: адже потрібна довіра підлеглому, а іноді й подяка за допомогу — нема чого тут приховувати. А з іншого — невже це властиве лише сучасній владі, а СДПУ(о) колись поводилась по- іншому?.. До того мій опонент згадав також боротьбу ідеологій — чи не задля прикриття бажання очолюваної ним партії повернутись до влади...
Хто ж стоїть у опозиції до сучасного соціального устрою України? Мабуть, дві політичні сили: архаїчні комуністи (з ними все ясно — вони втратили тоталітарну владу і, хочеться сподіватись, назавжди!) та різного виду соціалісти, яким зараз живеться теж непогано — як матеріально, так і щодо давно забутих народом громадянських свобод. Наскільки я знаю, у нас на слуху три (дивись: ніби трьохголовий змій...) різновиди соціалістів: звичайні, демократично-об’єднані та прогресивні (дякувати Богові, що немає таврованих свастикою національних). Мій опонент вважає, що з сучасною владою має упоратись могутній, реально сильний і згуртований ідеологічний противник, який зможе протипоставити ліберальному популізму «нову українську соціальну демократію», яка мала б стати світоглядом для прихильників лівої ідеї. А що це за «демократія» така? — Нажаль, не зроблено навіть спроби пояснити, що мається на увазі; та не виключено, що такого пояснення й досі немає, і ця «новина» є лише пустопорожнім гаслом... Нас же колись вчили, що соціалізм (від. лат socialis — загальний) — це суспільний та державний устрій, встановлений у результаті пролетарської революції та заміни капіталізму диктатурою пролетаріату. Мабуть, у розвинених країнах (у спільноту яких нас поки що остерігаються пустити) існує відмінний від наведеного визначення устрій, про який наші соціал-демократи досі не спромоглися нам розповісти — може, тому, що там не знайшлося б їм місця... Як я зрозумів, саме з прихильників названих соціалістичних течій у декого є надія створити «могутній кулак» задля повалення сучасної влади — така собі боксерська позиція. Та ж кулак мають складати п’ять пальців, а із трьох можна скласти лише щось не таке вже й страшне. І взагалі, я не певен, що соціалісти здатні об’єднатись. Адже й ліберали цього не спромоглись. І це, мабуть, добре: «у суперечках народжується істина», звичайно, тільки у тому разі, якщо є спільна мета і потрібно вибрати кращий спосіб її досягнення. А цією метою має бути вільний розвиток суспільства задля власного добробуту всіх його громадян. Тобто йдеться про правлячу й опозиційну частини влади, — нажаль, їхне співіснування у парламенті (як попередньому, так і чинному) занадто часто набуває хуліганського характеру.
На супротив того мій візаві закликає соціалістів до об’єднання задля насильницького повалення вільно вибраного народом суспільного устрою. Та я згоден із паном О. Дергачовим (див. «День» №62 від 4 квітня), що зараз наші виборці уже непогано розбираються, хто з політиків заслуговує на довіру. Саме через це вітчизняні соціалісти втратили підтримку народу — і не варто їм розповідати, які вони нібито «білі й пухнасті», а слід зрозуміти, чим приваблює виборців сучасний соціалізм у економічно та разом із тим і політично розвинених країнах.
Насамкінець вважаю потрібним застереження: убивство — нехай і Дракона — тепер у нас вважають кримінальним злочином. І дуже не хотілось би повертатись до тоталітарного режиму... А що, власне, пропонує мій опонент? — для цього йому чогось не вистачило: адже місця йому газета виділила досить — тож, можливо, бракує зрозумілої й цікавої народу ідеології...
