Як можуть поєднуватися непоєднувані речі? Той, хто дасть відповідь на це запитання, буде генієм. Про що це я? У мільйонний раз показали «Іронію долі, або З легким паром». По СТБ не просто показали, а двічі протягом вихідних: спочатку в суботу, а потім — у неділю. Можна тільки повторити заяложену істину про те, що знаєш це кіно напам’ять, але все одно дивишся. Знаєш наперед кожний крок, але все одно смакуєш. Все ж таки це більше, ніж гра, більше, ніж кіно. Автори створили цілий світ тонких людських почуттів, делікатних стосунків, легкої іронії, коротше — цілий світ, в якому, як сказав би Олександр Олесь, з журбою радість обнялася.
А перед тим протягом тижня політики з батьківщини режисера фільму Ельдара Рязанова розповідали, що вони вживуть усіх можливих заходів, що вони Крим почнуть забирати, що вони те, се, п’яте і десяте... Коротше кажучи, оголосять нам — як вони кажуть, своїм братам — війну. Опитування серед наших «старших братів» показує, що більшість із них вважають Україну ворожою державою. Вони також проти того, щоб Україна рухалася до Європи. У нас відповідні опитування не проводилися, але не сумніваюся, що наші громадяни сказали б: Росія має право рухатися туди, куди вважає за потрібне.
Коротше, дивишся «Іронію долі» і такі теплі почуття виникають до Рязанова і всіх артистів, які створили для нас ту дивовижну історію. Хочеться обняти їх по-братськи. А багатьох просто згадати теплим словом і випити келих вина за упокій їхніх душ. І при цьому збагнути не здатен: як такі дві різні Росії можуть уживатися одна з одною? Адже цей фільм став улюбленим для кількох поколінь не тільки радянських людей, а й людей пострадянської епохи. Він же мав пробуджувати й виховувати тепло та любов. Він же не залишав місця для ненависті. Звідки ж стільки лайна у цих Путіних, Затуліних і подібних до них? На жаль, в наших душах теж лайна повно. Але ми хоча б не зазіхаємо на право інших народів самим визначати свою долю і свій шлях.
Коли я час від часу дивлюся репортажі російських телеканалів про Україну, то в мене складається враження, що живу я в іншій країні, ніж та, про яку вони розказують. Зрештою, ці нікчемні репортажі — всього лише одноденки. А кіно Рязанова — якщо не вічне, то принаймні дуже надовго. Але чому ця дешева пропаганда впливає на людей більше, ніж геніальне кіно? Чому радянські люди не стали такими ж тонкими, як герої «Іронії долі»? Чому в їхніх душах більше ненависті, ніж любові? Хто зуміє дати відповідь на це запитання — той... Ну, про це я вже сказав у першому абзаці.
