Коли минулого тижня НАТО зібралося в Бухаресті на саміт, президент Естонії Тоомас Ілвес навів цифри, які дещо говорять про сьогоднішню російську зовнішню політику: за минулий рік Росія не менш, як 41 раз використала свої енергетичні постачання для досягнення політичних цілей у відносинах з іншими державами. Нині для Альянсу саме час серйозно зайнятися цією темою, підсумував Ілвес. «Ми не можемо сказати, що це не справа НАТО, оскільки не йдеться про стрілянину або танки».
Цю заяву Ілвес зробив не на самому саміті, а на конференції, що проходила паралельно із зустріччю 26 глав держав і урядів. І це не було випадковістю. Вже впродовж декількох років східноєвропейські союзники за підтримки Америки вказують на те, що переривання постачання нафти й газу може являти собою загрозу безпеці першого ступеня, але цю позицію не розділяють усі члени Альянсу. Чимало країн Західної Європи, зокрема й Німеччина, вважають, що НАТО може втручатися лише у виняткових випадках, і лише як дійова особа третього плану — після самої держави й міжнародних організацій.
При цьому енергетична безпека має бути величезним полем діяльності в рамках військового Альянсу. Але саме це й являє собою частину проблеми. Багато високопоставлених політиків усвідомлюють, що скоро ця тема може перетворитися на дебати про «кров за нафту». «Але що насправді означає енергетична безпека? — запитує один дипломат. — Чи означає це, що ми маємо зайняти нафтові родовища в Нігерії? Або відправити до Москви танкову дивізію, щоб відкрити газові вентилі, якщо Москва їх закрутила?» На семінарі, який з певного часу проводить НАТО, представники таких нафтових компаній, як Shell і BP, довідалися, чи думає Альянс у зв’язку з цим про статтю п’яту — тобто про те, що в разі припинення постачання енергоресурсів НАТО має вдатися до дій у відповідь, економічних або навіть воєнних. Вони не отримали відповіді на своє запитання, оскільки подібні делікатні питання в комітетах брюссельської штаб-квартири Альянсу ще не обговорювалися.
Ще більшим стримуючим чинником стає розходження в інтересах між союзниками, які рідко спливають під час публічних дебатів. Наприклад, Польща, яка практично повністю залежить від російських нафтогазових поставок, уже давно вимагає створення так званого енергетичного НАТО, щоб у разі припинення постачання отримати можливість скористатися резервами союзників.
У Західній Європі це сприймається як дещо односторонній розподіл навантаження, оскільки жодна східноєвропейська держава не входить до складу Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), що зобов’язує своїх членів підтримувати запаси нафти й нафтопродуктів на рівні, еквівалентному потребі на 90 днів. «Це дорого», — говорить один дипломат, зрештою, утримання резервів доводиться фінансувати за рахунок більш високих податків, цін на електрику й бензин. Німеччина тримає запаси, еквівалентні 120—180 дням. Що стосується газу, стосовно нього немає подібних угод, але й тут можна робити запаси й у разі необхідності на якийсь час перейти на вугілля або нафту.
Але й серед західних союзників немає єдиної думки. Оскільки для американців насамперед йдеться про те, щоб тримати відкритими шляхи постачання. «По суті, вони хочуть одного: щоб не було заблоковано Ормузьку протоку», — повідомляють дипломати, маючи на увазі протоку в Перській затоці, якою експортуються великі обсяги близькосхідної нафти.
А оскільки Іран постійно загрожує закрити або навіть замінувати такий важливий у стратегічному плані морський шлях, Вашингтон вважає, що НАТО має охороняти танкери. Багато західних європейців питають, зі свого боку, чому взагалі в Альянсі ведуться подібні дискусії, адже питаннями енергетичної безпеки, взагалі займається ЄС. Те, що Єврокомісія виступає за більш широке застосування альтернативної енергії й, крім того, хоче розвести виробників і мережевих споживачів, пов’язано не лише з кліматичними змінами або високими цінами на електрику, але має також знизити залежність Європи від Росії.
Загалом, тут також спливають на поверхню відмінності у визначені пріоритетів, що дедалі частіше трапляється всередині Альянсу, до якого сьогодні входить вже 28 держав: держави Східної Європи, що шукають в Альянсі, передусім, захисту від Росії, розглядають енергетичну безпеку (аналогічно із захистом від кібератак) як питання виживання. Американці, зі свого боку, мислять глобальними категоріями, лише частково пов’язаними з проблемами енергетичного постачання Європи. А в країнах Західної Європи, зокрема й серед німців, поширена думка, що питання, пов’язані з енергетикою, слід вирішувати за допомогою ринку, й тому все це має бути для військового Альянсу другорядною темою.
У Бухаресті ця позиція здобула своє відображення в тому, що лише декілька загальних фраз увійшло до заключного комюніке саміту. Альянс приділить пильнішу увагу таким питанням, як інформаційний обмін, міжнародна співпраця, допомога при катастрофах, підтримка стабільності й захист інфраструктури, що перебуває в критичному стані. Про це йшлося на останній сторінці документа. Тож, за словами дипломатів, домовилися лише про «лушпиння».
Великих проривів чекати не випадає. За приклад можна навести той факт, що НАТО може готуватися надавати допомогу в разі терактів або катастроф, аби заповнити брак запасів конкретної країни. У розпорядженні Альянсу перебуває гігантська система нафтопроводів, що допоможе здійснити це.
Таким чином, конкретним внеском Альянсу в безпеку енергозабезпечення в найближчому майбутньому залишаться заходи, що насправді мають зовсім інші цілі. У Середземному морі НАТО протягом декількох років проводить воєнну операцію, яка є такою ж непримітною, як і її назва: місія Active Endeavour («Активне зусилля») й була розпочата після терактів 11 вересня 2001 року. У цьому регіоні патрулюють військові кораблі й супроводжують торговельні судна через протоку Гібралтар, аби запобігти терактам. Терористи досі не попадалися — але додатковим ефектом операції стало те, що страхові премії, що їхні нафтові танкери сплачують за прохід Середземним морем, знизилися на 20%.
