Замучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою
обмиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!..
Моє око зів’яло з печалі, постаріло через усіх ворогів моїх...
Відступіться від мене, усі беззаконники, бо почув Господь голос мого плачу!
Благання моє Господь вислухає, молитву мою Господь прийме,
усі мої вороги посоромлені будуть, і будуть настрашені дуже:
хай вернуться, і будуть вони посоромлені зараз!
Біблія, Книга Псалмів 6, 6—10
Одна з найстрашніших трагедій українського народу — Голодомор 1932—1933 років. Не зважаючи на плин часу, розповіді очевидців цих страшних подій не втратили гостроти, вражаючи нащадків моторошними подробицями людської жорстокості та відчаю. Ці факти вкарбовуються в Пам’ять. В одвічну Пам’ять Землі. Адже саме Пам’ять стримує, не дає повторити ті помилки, що стають причиною подібних страхіть...
З метою забезпечення належного вшанування жертв геноциду Українського народу та у зв’язку з 75 роковинами Голодомору 1932— 1933 років в Україні Президент України Віктор Ющенко прийняв Указ від 28 березня 2007 року, яким, зокрема, передбачає «складання списків жертв Голодомору в Україні, формування Національної книги пам’яті та відповідних регіональних книг пам’яті, а також складання єдиного списку постраждалих від Голодомору».
Напередодні 75-х роковин Голодомору в Україні працівники Національної радіокомпанії започаткували новий проект — «Радіокнига пам’яті». Журналісти радіо «Культура» звернулись до слухачів з проханням озватися тих, хто став свідком Голодомору, та поділитися спогадами. Вже відгукнулося чимало очевидців тих трагічних подій. Їхнi голоси стали сторінками «Радіокниги пам’яті» і звучать щовівторка о 7.55 на хвилі «Радіо «Культура». Ці свідчення сповнені болем і журбою, бо майже кожна українська родина має подібні спогади.
Ось деякі з них. Юрій Каленикович-Нечай з Києва: «Моя мама в 1933 році працювала медсестрою при спецпункті міліції, в який збирали людей, що приходили до Києва з навколишніх сіл. Вони шукали в місті можливість якось вижити і щось поїсти. Часом ті знесилені люди падали на вулицях, і їх привозили до таких спецпунктів. За роботу в цьому пункті (серед вошей, ран, гною і трупів) мама одержувала один «кірпічик» хліба на день. В Києві в той час видавали хлібні картки, а по селах люди боролися з голодом, хто як міг. Мій дід, Нечай Кузьма Іванович, помер в 1933 році й похований в селі Стасівщина Прилуцького району. Могила діда була широка... Тоді були дуже важкі часи, і в той день, як помер Кузьма Іванович, у селі померло ще двоє хлопчиків. Але копати три ями у людей не було сили, і тому тих хлопчиків поклали діду у ногах, з обох сторін.
Батьки не хотіли багато говорити на тему голоду. В усіх був якийсь генетичний страх».
Страхом і образою пронизані й спогади Марії Лук’янівни Вишневської з селища Котельва, що на Полтавщині: «Ми ж голодні були! Ми пухлі були. Нас було п’ять дітей, тато й мама. Була ще корова. Мама була дуже бойка, їздила в Харків наміняти на молоко сухарів. Батько кілька разiв брався зарізати корову, бо вже діти пухлі. А мама не дає! Ми не ходили. Лежали вже, коли прийшла до нас комісія, чи Бог їх знає... Прийшли й почали все забирати з хати. Мама зварила горщик борщу і напекла галєтів iз листя. І вони взяли вилили борщ. Вилили! Ми плачемо — їсти, а вони кажуть: «Хай здихають!» Галєти потоптали у хаті коло печі. А мені мама запнула хустинку. Біленьку таку, новеньку, шерстяну. А він знімає... А я отак узяла і плачу — це моя хустинка! А він знімає з мене! Забрали всю одежу. Брата держали над колодязем і питали, де мати поховала хліб? А брат каже: «Не знаю, хоч і втопіть». А вони: «Втопимо. Втопимо!...» Забрали з хати все до краплі й горшки побили.
У пошуках свідків Голодомору журналісти Радіо «Культура» мандрують по містах і селах України, записуючи спогади на електронні носії, аби нащадки не забули про ту трагічну сторінку нашої історії. Щоб не допустили подібного більше ніколи! І, не зважаючи на те, що проект «Радіокнига пам’яті» створений нещодавно, вже зібрано кілька десятків свідчень про ті моторошні події. Також слухачі «Радіо «Культура», очевидці Голодомору 1932—1933 років, діляться споминами, телефонуючи до редакції. Їхнi голоси теж стають сторінками радіокниги.
До 75 роковин Голодомору 1932—1933 років в Україні буде створено спецвипуск програми «Радіокнига пам’яті», в якій прозвучать голоси всіх очевидців геноциду українського народу. В подальшому вона буде передана на зберігання до фондів Українського радіо, де стане унікальним документом трагедії нашого народу, правда про яку у повній мірі почала розкриватися лише зараз.
Сторінки «Радіокниги пам’яті» звучать на хвилях Українського «Радіо «Культура» та на сайті Національної радіокомпанії України (сторінка «Радіо «Культура»). Адреса сайту:
Просимо і надалі очевидців Голодомору ділитися своїми спогадами. Чекаємо ваших дзвінків за телефонами: 239-63-98,239-60-73.
Пишімо разом радіокнигу про голодомори в Україні у ХХ столітті!
