Доводиться констатувати, що візит Джорджа Буша в Україну вітчизняні телеканали інтерпретували в дусі ідеологічному й аж ніяк не аналітичному. Очима тележурналістів усе це виглядало найперше, як карикатура, цирк, прикол, і вже потім — як серйозний візит президента потужної держави. Сам Джордж Буш виглядав таким собі заокеанським комічним героєм, який вириває з рук мікрофони, спотикається на сходах і не являє собою нічого суттєвого. Проте маніфестації комуністів і заяви Петра Симоненка, на думку українських телеканалів, — це річ дуже суттєва. І Наталія Вітренко у Держдумі Росії і заяви Костянтина Затуліна — це, виявляється, теж значно важливіше.
«5 канал» 1 квітня в підсумковому сюжеті про візит Буша знову розповідає про протести комуністів і демонструє обличчя Наталі Вітренко у антинатівській агонії, щоправда, теж в іронічному ключі, назвавши ці протести «шапіто». Варто визнати, що «5 канал» виявився чи не найінформативнішим. У програмі «Re: акція» запрошені гості — Ігор Гринів (БЮТ) і Олександр Голуб (Комуністична партія) дискутують переважно про абсолютно непринципові моменти — як-от пробки в місті і приниження (виявляється!) Віктора Ющенка перед Бушем. Серед беззмістовної купи декларацій ведучим ледь-ледь вдавалося утримати розмову у конструктивному руслі, що підтверджували слова запрошеного експерта Олексія Гараня, професора політології Києво-Могилянської академії: «Нарешті ми починаємо говорити про серйозні речі...».
Телеканал «1+1» серйозні речі як раз обійшов, присвятивши сюжет іронічному опису розпорядку дня Джорджа Буша в Києві. Передусім згадали про вареники з вишнями і двічі наголосили на тому, що президент спіткнувся на сходах, підіймаючись у літак. Не оминули увагою комуністів, обравши найсмаковитіші цитати на кшталт «Повбивав би!», і ситуацію на дорогах столиці. Про це — окремий сюжет. Схожий тон притаманний і відповідним сюжетам, продемонстрованим на «Інтері».
«Перший національний», не відійшовши від вареників із вишнями, комуністів і снайперів, все ж детальніше розповів про конструктивну частину — переговори між президентами України та США і про те, як минув день у дружини Джорджа Буша Лори.
Про що свідчить такий ракурс висвітлення візиту Джорджа Буша в Україну? Тотальна іронічність тут, очевидно, не випадкова. Новинні випуски все більше скидаються на набір карикатур. «День» продовжує розмову з експертами про інформаційний супровід перебування президента США в Україні.
Валерій ІВАНОВ, президент Академії української преси, професор, доктор філологічних наук:
— Узагалі-то, новинний формат не передбачає серйозної аналітики, але ті паркетні репортажі, які ми бачили, просто не потрібні були глядачеві. І через те, що вони повторювалися із випуску в випуск, враження було ще прикріше. Фактично, не розкривалося те, навіщо був цей візит, не розкривався бекграунд. І це дивно: канали, які в принципі можуть робити класні сюжети, на цей раз спрацювали, на мій погляд, дуже погано. Звичайно, телебачення передбачає наявність гарної картинки і чогось людського — жоден канал не зміг пройти повз ці вареники з вишнями. Для мене це був абсолютно не інформативний момент. Потрібно було показати у бекграунді, що до чого і якими можуть бути наслідки візиту.
Загальний висновок про роботу ЗМІ через призму висвітлення візиту Буша робити складно. Це був надзвичайний інформаційний виклик і з цим викликом не впоралися. Кожному каналу тепер треба просто проаналізувати, чому вони з цим не впоралися. Тоді можна буде сподіватися, що наступний візит Путіна, Буша чи будь-якого іншого президента не буде таким ступором. Таке враження, що все було в ступорі, включно з центром міста. Не тільки журналісти, а всі виявилися неготовими реагувати на такі виклики.
Володимир РІЗУН, директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка:
— Я звернув увагу на відеоряд сюжетів про візит Буша. Колись ми говорили про темники і про те, що ознакою темників є наявність однакового відеоряду, однакових синхронів... І зараз відбувається те саме, але ж ми зараз про темники не говоримо. З одного боку, можливо, взаємодопомога журналістів і телеканалів одне одному — це добре. З іншого боку, наявність багатьох каналів цікава тільки тим, що вони подають свою точку зору і своє бачення життя, а не все однакове.
Ще я звернув увагу на те, що всі намагалися знайти хоча б якісь недоліки. Перебування Джорджа Буша, приєднання до ПДЧ — і тут же треба обов’язково говорити про негативні аспекти цієї події. Така у нас установка є: баланс інформації — значить має бути негатив і позитив. Та дурниці все це! Хіба баланс складається тільки з негативу і позитиву? Баланс може бути тільки на позитиві чи тільки на негативі, зважаючи, що є критерієм балансу. Журналісти прекрасно розуміють, що цей негатив, оці маніфестації, оці бабці, які збиралися біля церков — це все великою мірою через неосвіченість. І те ставлення до НАТО, яке пропагувалося в радянські часи, ніхто досі не намагається нівелювати. Роль журналістики у цій ситуації, її суспільна і громадська функція — розтлумачити, що таке НАТО, розповісти речі, які можуть людей просвітити. А чи треба показувати якихось політиків, які на цьому роблять імідж і хочуть бути «ближчими до народу», грають на темноті народу? Чи є це визначальним у проблемі просування України в Європу?
Зараз кажуть про те, що чомусь Мазепа дивився не в бік Росії, а в інший, європейський бік... Великою мірою історія повторюється. І нам в Україні не варто втрачати цей шанс. А багато хто зі ЗМІ, як на мене, просто бездумно намагається зреалізувати професійні стандарти.
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, народний депутат:
— Я думала, що преса взагалі серйозніше підготується до приїзду американського президента. Оскільки Україна так бурхливо готувалася до Бухарестського саміту в політичному сенсі, то всі ЗМІ, особливо ті, що усвідомлюють свою роль у суспільстві, мали б, не очікуючи на прохання і заяви, інформаційно підготувати громадськість до візиту Буша. Час темників минув, нібито настала свобода слова і ЗМІ повинні визначити, для чого вони служать. Редактори ньюзрумів, інформаційних служб повинні подавати інформацію таким чином, як на це має право громадськість. А вона має право на повну інформацію. Як відомо, суспільство не задоволене тим, який обсяг інформації воно отримує. У парламенті нещодавно були слухання з приводу вступу в НАТО. За нашим проханням було оприлюднено дослідження центру Разумкова, який вивчав якість інформації, її обсяг і подачу. Майже 40% респондентів наголосили, що вони отримують неповну інформацію. Майже стільки ж сказали, що хотіли б отримувати більше інформації. Ці показники говорять про те, що ми порушуємо право суспільства на інформування. Останнім часом на великих каналах спостерігається тенденція, коли навіть репортаж переходить у сюжет для розваги. Інфортеймент — це хороша штука, але вона не повинна повністю витісняти серйозність новин. Журналісти дуже просто створюють із деяких суперечливих персонажів таких, до яких потім прислухаються глядачі. Це свідчення відсутності професіоналізму і певних орієнтирів. Але я б не звинувачувала на сто відсотків журналістів, адже це молоді люди, які потребують журналістської школи, якої, по суті, ми не маємо. Ми не повинні уникати гострих кутів, ми мусимо вести дискусію.
У даному випадку у виконанні програми інформування громадськості преса, звичайно, не виконала своєї ролі, не надала важливого значення такому сектору роботи, як євроінтеграція. І Держтелерадіо, яке теж було відповідальним за цю програму, не сформувало навіть окремого департаменту. Воно переклало всю відповідальність на якісь відділи.
А ми ще маємо дуже благодатний бульйон отієї інфекції, яка називає себе патріотично налаштованою опозицією. Звичайно, їй на цьому тлі дуже легко поширювати те, що транслює їм Москва. Нам показували, що у Росії були Вітренко й Азаров. А як це стосується внутрішніх справ країни? Поки ми говоримо про велику угоду між нашими державами, Росія говорить зовсім не дипломатично, погрозами. Вона готова відправити своїх синів у Афганістан, аби тільки не допустити нашого вступу до НАТО.
У той день, коли Буш був в Україні, серйозні розмови у ЗМІ все ж були. Але цілий день показували пробки на дорогах, людей, які дозволяли собі нетолерантні висловлювання. При чому ці репортажі повторювали не один раз. І все, що залишилося у пам’яті, пов’язане з приїздом Буша, — це якесь комічне дійство, ледь не фарс. На «Плюсах» у підсумковому випуску новин був сюжет швидше розважального характеру...
Треба відзначити, що ввечері я побачила декілька серйозних програм, наприклад, на «5 каналі» Мирослава Барчук із Романом Чайкою зробили спробу дати людям знання, послухавши експертів, які аналізували приїзд Буша. Зокрема, професор Гарань висловив думку, яку я б хотіла зробити головною — про те, що йому нецікаво брати участь у обговоренні якихось нюансів, а він би хотів обговорювати результати візиту. Зокрема те, що результатом буде співпраця в космосі.
Георгій ПОЧЕПЦОВ, доктор філологічних наук, професор національної академії державного управління при Президентові України та Маріупольського державного гуманітарного університету:
— Освітлення торкалося, насамперед, снайперів і вареників, Кондолізза Райс, наприклад, згадувалася лише в зв’язку з величезним Хаммером. Усе це говорить про чисто візуальну картинку того, що відбувається. Це була картинка, породжена очима, але не головою. Однак і візуальна картинка відображає те, що хочуть продемонструвати. Наприклад, якщо наші телеканали, освітлюючи протестуючих, виводили на екрани стареньких, в яких брали інтерв’ю, то російські канали, навпаки, брали інтерв’ю у молоді.
Якщо підійти зі зворотного боку та подумати, а хто в принципі міг коментувати інакше, то виявляється, що в нас є один-два американіста, кілька «натовців», а всі інші — це універсальні коментатори всіх і вся подій. У цьому контексті ми є поверхневими — не прагнемо більш поглиблених знань, та й просто не готуємо фахівців із безлічі спеціальностей.
Загалом же, побачивши Джорджа Буша, всі говорили про своє, наболіле. Буш і НАТО стали аргументом для абсолютно протилежних промов із різних боків, підтверджуючи те, що давно було в головах політичних противників. Подія була просто «з’їдена» внутрішньою ситуацією. Внутрішня політика «проковтнула» зовнішню.
Наталя Костенко, провідний науковий співробітник Інституту соціології НАНУ, керівник проекту «Моніторинг політичних новин»:
— Звичайно, в повідомленнях ЗМІ (зокрема — на «1+1») переважала іронія. І це тло супроводжувало всю інформацію. Важко сказати, що для солідних новин подача такої події в гумористичному ключі — це нормально. Хотілося більше інформації. З іншого боку, мені довелося побачити новини по одному з російських каналів, де акценти було зміщено в негативний бік — досить різко та неприємно. Це був відкритий відвертий негатив. Не жалували ні Україну, ні Буша — і це було абсолютно очевидно. Порівнюючи ці два підходи до освітлення інформації, я б віддала перевагу гумористичному... Канали сконцентрували увагу, здебільшого, на незручностях, яких ми зазнали, хоч пробки в центрі завжди є і без Буша... Проте цей момент освітили істотно. Це, звичайно ж, відхід в іронічну сторону. А іронія — це м’яка негативна оцінка.
Якщо ми говоримо про масову культуру, про телевізійну, про культуру мас-медіа, то іронія — це одна з її складових, ігровий момент, який, звичайно ж, піддається правилам інфортеймента.
Таке ось гібридне поєднання (два в одному — інформація та розваги) стає домінуючим у сучасних ЗМІ. Але чи маємо ми право докоряти за це журналістам? Напевно, ні. Тому що це загальні тенденції глобальної культури. Але йдеться про почуття міри. Коли воно існує, тоді знайдеться місце і для серйозного. А коли воно відсутнє (а це буває досить часто на наших каналах — і не йдеться про ідеологічну або політичну установку) — тоді це викликає неприємну реакцію. Цього не хочеться слухати, не хочет
Марина ПАШКОВСЬКА, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, м. Рівне:
— Як і слід, перебування американського президента в Україні супроводжувалося широкою інформаційною кампанією. Але дещо мене здивувало: переглядаючи новини на різних каналах, я спостерігала практично однакову картинку: висвітлення вечірнього приїзду Буша, офіційних зустрічей, покладання квітів жертвам Голодомору, півгодинного спілкування зі школярами однієї з київських шкіл і сюжет про заходи для забезпечення безпеки, які журналісти назвали безпрецедентними. Але ж, якщо згадати, наприклад, візит екс-президента США Білла Клінтона, приїзд в Україну Папи Римського Іоанна Павла II, інших високопоставлених іноземних гостей, чи не перекривалися тоді дороги, вулиці, чи не заборонялося виходити на балкони та дахи будівель, виглядати у вікна?.. Все це українці вже бачили. І для більшості киян час від часу доводиться стикатися з такими незручностями — такі вже вимоги міжнародних візитів.
Та обурює інше: чому вітчизняні мас-медіа так мало уваги зосередили на тому, щоб дати відповіді на такі запитання: що означає приїзд Дж. Буша для України; як після 1 квітня 2008 року зміняться відносини України та РФ; чи означає все це, що Україна остаточно визначилася із майбутнім напрямком розвитку?
Та, на жаль, наші мас-медіа більше цікавлять перекриті вулиці, дороги, кількість президентської охорони, снайперів на дахах... Це означає тільки одне: ми справді живемо вчорашнім днем і повільно рухаємося вперед. А головне — боїмося собі в цьому зізнатися...
Віталій ЛЕБЕДЮК, аспірант кафедри філософії та політичних наук Львівського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Чому в нашій державі так мало досліджень науковців щодо аналізу інформаційного поля? Можливо, тому, що вітчизняна наука здебільшого сидить на іноземних грантах, а держава спокійно спочиває, знаючи, що через систему бюджетного утримання триматиме «мізки нації» у вигідній для себе рідині.
Якщо ескалація думок стосовно подання інформації досягає піку лише в період резонансних подій (яскравий приклад — приїзд Дж. Буша), так що тоді діється з інформаційним полем у повсякденному житті? Невже все наше життя просякнуте фастфудами? Чому на різних програмах телебачення не були присутні люди, які безпосередньо брали участь у заходах з нагоди приїзду американського президента? В той час як представники різних політичних сил подавали «потрібну» інформацію! Невже ми живемо в країні, де всі інститути функціонують ілюзорно? Тоді хто ми? Ми громадяни своєї країни чи вічні сліпці, що без поводиря (держави) не спроможні на жоден крок?
Вікторія СКУБА, студентка третього курсу факультету політико-інформаційного менеджменту Національного університету «Острозька академія»:
— Про те, що розвиток українського інформаційного простору сьогодні не на належному рівні, говорилося уже впродовж тривалого періоду. Але ще одним яскравим прикладом неспроможності українських засобів масової інформації адекватно висвітлювати події, що відбуваються в Україні та в світі, і забезпечувати потреби українського споживача в актуальній та правдивій інформації став приїзд президента Сполучених Штатів Америки Джорджа Буша.
Українські ЗМІ не тільки не висвітлили реальну ситуацію, що відбувалася в Києві під час перебування там президента США. Публікації у ЗМІ про заходи під час приїзду Джорджа Буша стали каталізатором панічного настрою населення міста. Важко визначити, чи журналісти самі були ініціаторами викривленого висвітлення подій, чи отримали неточну інформацію від офіційних осіб, чи стали жертвами маніпуляції. Але в будь- якому випадку постає питання, чи здатні існуючі сьогодні в Україні засоби масової інформації створити інформаційний простір, що забезпечував би потреби українського споживача у правдивій, об’єктивній, повній інформації? Очевидно, ні.
Денис ПОД’ЯЧЕВ, аспірант Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, молодший науковий співробітник Харківської філії Національного інституту стратегічних досліджень, учасник Острозького клубу:
— Висвітлення приїзду в Україну президента США Джорджа Буша вітчизняними ЗМІ, на мій погляд, досить симптоматичне. Воно відображає дійсно кризовий стан вітчизняного медіа-простору, яким ми звикли пишатися, як більш вільним, більш об’єктивним, аніж у наших сусідів по радянському минулому.
Якщо ми маємо право судити щодо концептуальної суті українських медіа, то, мабуть, варто говорити про специфічний жанр, популярний у засобів масової інформації при освітленні значущих політичних подій. Це такий собі психологічний трилер, що межує з бойовиком, чиє завдання — хай там що, привернути увагу більшості.
Щоправда, до кінця не зрозуміло: привернути громадську увагу до чогось чи все ж відвести її кудись убік? Так, українська преса протягом кількох днів, коли тема приїзду президента США була провідною, лиш те й робила, що залякувала киян незручностями і загрозами, пов’язаними з досі небаченими заходами забезпечення безпеки у зв’язку з приїздом іноземного гостя. Чи пов’язане це насправді з тим, що велика частина населення України не поділяє курсу на входження в НАТО? Це частково пояснює такий серйозний наголос на висвітленні безпрецедентних заходів безпеки. Це нібито мало навіяти народу думку: «Буш, ти боїшся? Значить, ти не маєш рації!». Притому, що за тиждень, що передував візиту Буша-молодшого, здається, кожна домогосподарка вже встигла зрозуміти, що американський президент намагається хай там що пролобіювати вступ України в НАТО, тільки потім, щоб на мажорній ноті завершити зовнішньополітичну партію свого восьмирічного перебування при владі, опозиційні закиди також звучали по ТБ й у пресі якось непереконливо. Ні, представники Партії регіонів, як годиться в таких випадках, не могли скаржитися на брак ефірного часу, газетної площі й т. ін. Ось тільки мітинг, влаштований на Майдані їхніми колегами — комуністами і прогресивними соціалістами — також особливої уваги ЗМІ не привернув. Щонайменше цю обставину можна пов’язувати з тим, що ПР не долучилася до них у цій формі вираження своєї незгоди, а серед керівних сил КПУ і ПСПУ якось не видно власників медіамовних ресурсів. Щонайбільше — ситуацію з освітленням приїзду в країну Джорджа Буша і справді можна пов’язувати з культурою безідейності, що склалася, апатії та скептичного песимізму, яке вітчизняні ЗМІ прагнуть видати за щире золото незаангажованої подачі інформації, де, перефразовуючи рекламний слоган одного авторитетного у країні видання, «висновки за тебе вже зробили».
Цими днями на ТБ й у пресі складно було знайти експертну оцінку події, її знаковості й політичної значущості. Дещо, що можна було побачити, було просякнуте звичайним і безглуздим, по суті, «і ти прав, і ти». Якось за кадром лишилося те, що приїзд Буша в Україну — пролог перед Бухарестським самітом НАТО. У зв’язку з цим цікаво було б побачити передовиці іноземних газет 1 квітня. Так, із тим, щоб укотре пересвідчитися, яким животрепетним є питання про вступ України в НАТО для Росії (російські ЗМІ, до речі, сумлінно зосередилися цими днями на аналітиці, нехай і зі свого погляду). І щоб знову дізнатися, як прохолодно ставляться до можливості України ввійти в Альянс «єврогіганти» Франція та Німеччина (той самий небагатослівний скепсис).
Хай там як, у пошуках потрібної інформації довелося відкривати сторіночку браузера iнтернету.
Іван КАПСАМУН, студент Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:
— В Україні після подій жовтня 2004 р. звикли говорити про незалежність українських ЗМІ. Можливо, це так, але, на мою думку, змінилася форма, а не сутність чи якість ЗМІ. І чим далі, тим яскравіше це демонструється. Останній, найактуальніший приклад — приїзд президента США Джорджа Буша-молодшого. Говорили про все що завгодно, про снайперів на дахах будинків, гелікоптери, машини, костюми, їжу, тобто про всі другорядні питання, наче це ще один американський блокбастер в українських кінотеатрах. А про саму сутність приїзду сказано було дуже мало, обмежилися короткими інформаційними повідомленнями.
Причиною такого стану речей є те, що ЗМІ намагаються відвернути увагу суспільства від основного (приїзд з приводу вирішення певних геополітичних питань). При цьому висвітлюється інша сторона проблеми, тобто іде нав’язування якоїсь «фанери», якщо це можна так назвати. Безумовно, виникає питання стосовно незалежності ЗМІ — чи є вони справді четвертою владою? Думаю, під критику підпадають не тільки ЗМІ, але більшою мірою і сама влада, яка не в змозі забезпечити їх (ЗМІ) достатньо вільне існування. Тобто влада, я би сказав, є залежною від самого механізму інформаційного простору, а в свою чергу інформаційний простір є незалежним від влади настільки, наскільки вона це дозволяє. І хоч би як ЗМІ змінювали свій колір прихильності або механізм чи форму передачі інформації, сутність залишається одна... Швидше, її немає!
Ольга РЕШЕТИЛОВА, учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Гадаю, нікому секрет не відкрию, якщо скажу, що ні професійної політології, ні ґрунтовної аналітики в Україні немає. Консалтингові структури, або, як їх називають, «фабрики думок» (хоча особисто я б такий термін стосовно українських консультантів не вживала) здебільшого займаються або власним піаром, або, якщо говорити про структури державні, відписками для галочки. А поодинокі випадки розробки стратегії чи хоча б тактики державного розвитку залишаються неоціненими органами державної влади. Додаємо до цього одвічну політичну нестабільність в Україні. Ось і маємо неузгодженість дій та ситуативність державної політики в будь-якій галузі.
Очевидно, через низькопробність аналітичної роботи в Україні низькопробною стає й інформація, що подається українськими ЗМІ, навіть тими, які позиціонують себе як незалежні. Відтак, маємо ситуацію, коли звичайний протокол президента плутається з «безпрецедентними заходами безпеки», а мас-медіа загальнонаціональної ваги перетворюються на таблоїди, що замість геополітичних перспектив держави обговорюють меню та стиль одягу офіційних осіб. Українські журналісти в своїй переважній більшості не змогли зрозуміти ні основний месидж Буша, ні те, що хотів донести Ющенко.
Дар’я ВОРОБЙОВА, молодший науковий співробітник Харківського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень, учасниця Острозького клубу:
— Якщо не зважати на останні події, то, відверто кажучи, вже досить давно став помітним той факт, що в пресі панує певний песимізм. Так, частіше за все в новинах висвітлюються негативні події, або навпаки: ті події, які можуть привести до позитивних наслідків, висвітлюють з негативного боку. Це можна побачити на прикладі візиту американського президента Дж. Буша-молодшого до України. Наша преса влаштувала шалений галас навколо новин, які були присвячені негараздам, викликаним приїздом американського президента. І тільки якийсь невеличкий відсоток усе ж таки відзначив, що це велика подія для нашої країни, яка в майбутньому матиме велике значення.
За часи депресії, яка вже панує багато років на території нашої держави, новини з кожним роком стають все гіршими й гіршими. Складається враження, що все навколо руйнується, вибухає, потопає, вмирає або зникає під тиском природних сил. Українські новини з кожним роком підтримують певний рівень песимізму в українських головах і, певно, планують це робити й надалі. Замість висвітлювання позитивних зрушень наші журналісти приковують увагу всіх громадян до незручностей на дорогах, до скандалів з жестами з боку даiшників — до чого завгодно, аби тільки не зауважити, що є ще й хороша сторона життя, яка виявляється у покращанні умов життя, у підвищенні середньої зарплати та пенсії, у виконаннях певних обіцянок політиками, у підвищенні народжуваності в окремому регіоні і т. і. Хто, як не журналісти, знає, що одну і ту саму подію можна подати в зовсім різних планах?! Так, серед усього різноманіття новин, і добрих, і поганих, наші ЗМІ обирають найгірші. Серед наших хронік є певні обов’язкові пункти: про погіршення життя в цілому, про природні катаклізми (чи то в Гвінеї, чи то на Закарпатті), про негідників-політиків, які знову щось не поділили в парламенті і ще деякі неприємності дня. Тож це й не дивно, що протягом уже багатьох років стан депресії для українського народу є природним, адже щодня песимісти з екранів нам говорять: «Все погано. І буде ще гірше!». Тож оптимістом в таких умовах бути досить важко, але можливо. Достатньо просто подивитись навколо і зрозуміти, що в житті все залежить тільки від тебе.
