Нещодавно цей режисер став володарем найпрестижнішої національної нагороди — Шевченківської премії. Він отримав її за постановку вистави «Про мишей і людей» за романом Дж. Стейнбека в Театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». Творчі «виходи» за межі рідного театру в Малахова трапляються частенько. Він людина діяльна, активна, шукаюча — і нині його режисерський талант цілковито запитаний. Але, безсумнівно, найкомфортніше працюється режисеру зі своїми акторами, перевіреними, відомими сценічними здібностями й творчими бажаннями. Крім численних проектів, репетицій нових вистав, поточної роботи, Віталій Юхимович займається спорудженням будівлі свого театру на Андріївському узвозі. У цьому сенсі Театр на Подолі серед щасливчиків: незважаючи на складності, його будівля на найромантичнішій київській вулиці зводиться. І, можливо, скоро там йтимуть вистави Віталія Малахова, який усіляко намагається уникати в них сумних фіналів, а якщо вони трапляються, то, за словами режисера, «смуток його світлий».
— Як зустріли звістку про присудження вам премії?
— З радістю! Дуже шкода, що не дожила до цього моменту режисер Ірина Молостова, мій педагог. Ця премія й для інших моїх вчителів театрального інституту — Леоніда Олейника, Володимира Неллі. Моєму покійному батькові було б також дуже приємно. Думаю, й онук мій може пишатися. Така нагорода — серйозне визнання.
— Як виникла ідея вистави «Про мишей і людей»?
— Я бачив фільм за цим романом за участю Джона Малковича, десь років 60-х, який тоді отримав «Оскара». Мені він якось прийшовся до душі: люблю такі історії — прості й душевні. Я тоді відразу подумав про дует Хостікоєв-Бенюк. Це був несподіваний для них вияв, адже вони більше працюють у комічній парі. Спочатку моя пропозиція акторів налякала, хлопці сказали: ну, драма сльозлива, а нам треба ставити комедії. Вони рік пограли у своїй компанії «Сеньйор з вищого світу» й «Швейка», але коли я повернувся до розмови про інсценування роману Стейнбека, то мені вдалося їх переконати.
— Ви самі робили інсценування?
— Так, але, можна сказати, ми всі працювали над цим. Я зробив перший варіант інсценування, продюсер Гліб Загорій почитав, зробив якісь уточнення. На мій погляд, вони внесли певне спрощення історії, але були з розумом, і ми погодилися. Й почали працювати. А під час репетицій внесли ще одну зміну, вигадали роль для Володимира Абазопула, який грає негра.
— Віталію, ви досконало знаєте роботу репертуарного театру. Чим вона відрізняється від роботи в антрепризі, які там діють характерні механізми?
— В антрепризі абсолютно не враховується питання виховання актора. Передбачається, що працюють уже перевірені професіонали, та немає й часу когось учити. Якщо в звичайному театрі режисеру доводиться вибирати, що називається, з того, хто є в трупі, то в антрепризі — велика свобода. От якщо я собі уявляю якогось виконавця, я можу запросити саме його. Але, з іншого боку, антреприза менш придатна для якихось глибоких, фундаментальних речей, оскільки це зазвичай вихоплення людей з їхньої основної роботи, репетиції можуть бути нерегулярними, досить короткими, дві — три години. У цьому випадку мені було зручно, тому що Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв — давні друзі, звикли працювати разом, чудово розуміють один одного. Антреприза — багато в чому це використання іміджу. Ось ми знаємо таких акторів, вони існують у своєму ключі, й це працює на сценічну ідею. А в театрі мені цікаво спробувати несподівані рішення, йти на подолання, як, наприклад, запропонувати Володі Кузнєцову зіграти Отелло, який абсолютно не в його природі. І слід сказати, це вийшло й було досить цікаво.
— Зовсім недавно ви знову звернулися до антрепризи, щоправда, своєрідної. Вистава «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти» А. Крима була поставлена, так би мовити, на акторській базі Театру на Подолі із залученням телевізійних зірок, осіб, пізнаваних широкою публікою, — Володимир Горянський, Наталія Доля, Маша Єфросиніна, Григорій Чапкіс, Даша Малахова, Ірма Вітовська, Сергій Притула. Це був комерційний проект, і чи вважаєте ви, що без цих зірок вистава не відбулася б?
— Мій друг-фізик дав фізичне визначення, що таке зірка — «щільне скупчення газів». І ще у зв’язку з цим мені пригадалося, як ми в Единбурзі з Театром на Подолі грали виставу «Яго» в басейні з водою. Коли мене запитали, навіщо вам басейн, я відповів: це вам потрібен басейн. Якби якийсь театр з України приїхав і грав у нормальній залі для глядачів звичайну виставу, на неї мало хто прийшов би, а в басейні був переаншлаг. Тож природа людини така, що її весь час треба чимсь дивувати, заманювати. І випадок з виставою «...Звідки беруться діти» — з цієї серії. На всіх виставах, які ми показували, проїхавши добродійним туром всією Україною, глядачі аплодували акторам Театру на Подолі анітрохи не менше, ніж нашим зіркам. Мої актриси працюють чудово. Відомі імена в цьому випадку були «приманкою» глядацького інтересу, адже метою цієї акції, що проводиться компанією «life:)», було зібрати гроші для хворих дітей. А от заманивши їх до театру, ми вже показуємо гідний продукт, і всі актори працюють на рівних. Тож виконувалися два завдання — комерційне й естетичне. Взагалі, принаймні нерозумно вважати, що комерційні вистави можна робити так собі, не надто напружуючись, а, наприклад, для Шевченківської премії треба викладатися. Якщо так підходити до питання, не отримаєш ні премії, ні грошей від спонсорів...
— Зараз, коли вистава «переселилася» на репертуарну афішу Театру на Подолі, зірки також гратимуть?
— Ні, гратимуть актори нашого театру, хоча, наприклад, Маша Єфросиніна так закохалася у виставу, що погодилася грати безкоштовно, може це триватиме деякий час, але думаю, що в будь-якому разі вистава знайде свою дорогу до глядачів.
— Остання прем’єра Театру на Подолі — вистава «Дворянські вибори». Там виникають дуже непрозорі паралелі з нинішнім часом, з набридлою всім подією — виборами. Ви домагалися якихось актуальних асоціацій, взявшись за драматургію минулих років?
— Мене політика не цікавить, я її навіть боюся, але, на жаль, ні я, ні моя родина не можемо бути поза нею. І, звісно, не може мій театр. Якщо виникають якісь політичні проблеми в мерії, то зупиняється будівництво нової будівлі театру, тож усе взаємопов’язане. До речі, зараз з будівництвом начебто усе налагоджується, й думаю, що наприкінці року ми зможемо відсвяткувати новосілля. А у випадку з виставою — мене цікавило абсолютно інше, воно й зараз мене цікавить. У нашому театрі, починаючи з «Дядька Вані», ми досить глибоко досліджували психологічний театр і значною мірою знаємо, як це робиться — і я, і актори. І тепер мені хотілося б спробувати щось інше. Ми почали цим займатися на акторських тренінгах. Я хочу спрямувати сили на створення деяких творів з так званою розімкненою рампою. Одного разу я вже стикався в тим, що драматичним акторам, на відміну від естрадних, складно впоратися з «виходом» за четверту стіну, коли ставив у Російській драмі виставу «Весь Шекспір за один вечір». І от мені захотілося спробувати впоратися з цією акторською проблемою. Матеріал «Дворянських виборів» — дуже зручний мотив для руху у бік театру епічного від театру психологічного. Там є досить міцна драматургія, ми категорично уникали всіляких натяків на сучасність, але при цьому там є актуальна тема, що дуже легко прочитується глядачем. Хоча вистава вже йшла декілька разів, для мене вона не закінчена. До речі, мене сварять критики, що я після прем’єри продовжую доробляти постановку. Але я згоден з Пітером Бруком: «Вистава — це плавання». Я зараз результатом вистави повністю не задоволений, але мені здається, що ми рухаємося в правильному напрямку. Репетируючи й граючи, ми намацаємо той камертон, який змусить зазвучати виставу так, як це має бути. Така система «набирання» виставою свого потрібного звучання дає свої плоди. Свідчення тому — аншлаги на наших виставах, це й ті самі «Шість персонажів у пошуках автора», «Мина Мазайло», «Дядько Ваня» й інші.
— То що, вам як режисерові властиво не ставити крапку у виставі після того, як вона пережила перший прем’єрний показ?
— Так. Я люблю розбиратися далі з готовими виставами. І можу сказати чому. Поки глядач не прийде на виставу, не зрозуміло до кінця, що вийшло. Це «п’ятий елемент», без якого неможливо обійтись. Ми стараємося чесно займатися своєю справою, але зрозуміти, на що й чому відгукнеться глядач, можна лише в процесі вистави.
— Відкрийте таємницю, чого чекати найближчим часом глядачам?
— Нині в театрі репетирують одразу декілька вистав, я дав можливість спробувати себе в режисурі акторам Сергію Бойку, Андрію Пархоменку, Ігорю Волкову, ну, й Ігорю Славінському, який вже давно став режисером. Працюють і зовсім молоді режисери-випускники. Взагалі, хочу, щоб у нас у театрі мали можливість поставити свої спектаклі мої колеги, зокрема, Дзекун, Жолдак і Більченко. Але щоб це були не божевільні експериментаторські ідеї, а нормальний театр для глядачів. Сам я хочу відновити «Вертеп» Шевчука й поставити щось з української класики. Можливо, це буде «Сто тисяч» із запрошенням на головну роль Богдана Бенюка. Це буде продовженням розпочатої нашим театром сценічної антології української комедії. Давно придивляюся до роману «Хіба ревуть волі, як ясла повні?», дуже мені подобається матеріал, і я уявляю, як це можна зробити.
— Так, планів у вас сила-силенна! Тепер головне, щоб стало сил втілити їх у життя.
— Один із моїх улюблених фільмів — «Життя чудове». Незважаючи ні на що, треба саме так сприймати навколишній світ. Мені подобається вислів Ромена Роллана: «Бачити всі жахи життя й ненавидіти його — доля нормальної людини, не бачити цих жахів і радіти життю — доля ідіота, й лише розуміти всі жахи й усе ж таки радіти життю — це властивість творчої людини». Життя багатогранне, й труднощі в ньому межуються зі світлими моментами. У мене чудовий онук Матіаш, є успішна дочка Даша, яка своїм трудом доводить власну спроможність, кохана дружина, жива мати, є багато хороших друзів, мої чудові актори, театр. Є творчі ідеї, нові проекти, вистави, навіть думки про зйомки кіно, тож життя чудове!
