До вистави у постановці Олександра Білозуба «...Я згадую... Амаркорд», прем’єра якої відбулася в Національному драматичному театрі імені Івана Франка, музику написав відомий італійський композитор.
Алессіо Влад є автором музичного рішення кінострічок Франко Дзефіреллі, Бернардо Бертолуччі, а також диригентом Болонської та Римської опер.
Композитор із задоволенням відгукнувся на «українську пропозицію» — таким чином виник італійсько-український театральний проект. «Дню» вдалося поставити декілька запитань музиканту перед прем’єрним показом вистави.
— Пане Алессіо, не можна оминути увагою питання вашого походження. Відомо, що у вас українське коріння. Розкажіть, будь ласка, про свою родину.
— Мій батько народився у Чернівцях в 1919 році. Звісно, на той час це був зовсім інший край — Україна сьогодні досить змінилася. 1938 року він переїхав до Італії і залишився там назавжди. Вперше батько відвідав свою Батьківщину декілька років тому завдяки Італійському інституту культури та його керівникові Франко Балоні, який сприяв і моєму приїзду до України. Так у нашому житті виник своєрідний місток «Італія — Україна».
— Як виникла ваша співпраця з театром ім. І. Франка?
— Фундамент цієї співпраці було закладено наприкінці осені. Театр ім. І. Франка шукав композитора-італійця, котрий би створив музику для майбутньої вистави, в основі якої — історії українських жінок, які виїхали працювати до Італії. Ігор Сіскевич звернувся до Італійського інституту культури, керівництво якого, так би мовити, і вийшло на мене. Щиро кажучи, я був приємно вражений, коли отримав електронного листа з такою пропозицією, адже мені, італійцю з українським походженням, випала нагода взяти участь у чудовому українському театральному проекті, долучитися до його створення.
— Що для вас стало вирішальним при створенні музики для української вистави: тема та сюжет, характери, психологічне наповнення?
— Пан Ігор разом зі сценаристом Оленою Сікорською та режисером (на той час ще майбутньої вистави) Олександром Білозубом у грудні відвідали мене в Римі. Вони переповідали мені сюжет вистави, і я буквально по ходу награвав на фортепіано те, що мені навіювали їхні ідеї. Вони читали сценарій, а я імпровізував. Звісно, творці вистави мені пояснили своє бачення музики, адже музика у театрі та кіно існує лише в контексті режисерського задуму, а не сама по собі. До речі, свого часу я був помічником Ніно Рото, котрий працював із Федеріко Фелліні, а музичною метою вистави якраз і було створення своєрідної ремінісценції з Фелліні, а значить, і з Рото. Отже, не запозичуючи, так би мовити, жодної ноти, думаю, мені вдалося створити очікувану атмосферу, адже вона є досить зрозумілою і близькою для мене.
— Наші лінгвісти констатують, що українська та італійська мови досить подібні за своєю ритмомелодикою. Чи можна те саме сказати й про музику?
— Я знаю, що українська мова органічно кладеться на музику, подібно до італійської та французької має сильні приголосні та м’які голосні. Значить, ця мова виразна й експресивна, а з іншого боку — мила, м’яка та приємна на слух. Це, безперечно, об’єднує наші культури.
— Чи відчуваєте певну специфіку роботи в українських проектах порівняно із, наприклад, італійськими?
— Якихось значних відмінностей я не бачу і, звісно, не можу говорити, що якісь проекти кращі, інші — гірші... Вони просто різні — і в Італії, і в Україні. Окрім того, складно про це говорити, адже мене запросили для роботи в українському проекті саме завдяки тому, що я можу представити італійський світ, додати до вистави італійського колориту.
— Ви працювали з такими культовими кінорежисерами, як Бернардо Бертолуччі, Франко Дзефіреллі. Традиційно вважають, що кіно — мистецтво більш масове, а театр — елітарне. Де ви як творець органічніше себе відчуваєте?
— Як на мене, для повноцінної роботи має значення не те, що це за проект (кінематографічний чи театральний), а наявність творчої атмосфери, гармонії із режисерським задумом. Говорячи про співпрацю з українським творчим колективом, можу зазначити, що відчуваю себе тут досить комфортно. Окрім того, потрібно відзначити просто досконалий рівень організації роботи.
— Теоретики культури продовжують писати про естетику постмодерну, яка, до речі, народилася в Італії (згадаємо Умберто Еко). Як відомо, вона передбачає численні ремінісценції, алюзії, повтори з відомих мистецьких опусів. Наскільки у такій ситуації складно творити?
— Не хотілося б навішувати на культурні епохи якісь ярлики, штучно прив’язуватися до тієї чи іншої естетики. Культура — це завжди мудрість, усвідомлення й, безумовно, знання минулого. Навіть тоді, коли людина проголошує, що хотіла б забути минуле, їй це не вдається, адже вона вже його знає, воно живе в ній. Проте, користуючись надбанням цього минулого, важливо додати щось своє, особистісне, безвідносно до того, що ми творимо, де й звідки походимо.
— Чи плануєте у майбутньому брати участь в українських проектах?
— Мені дуже сподобалося працювати в Україні, адже під час нашої роботи був прокладений дійсно творчий україно-італійський місток. І якщо у майбутньому будуть подібні пропозиції, я із задоволенням погоджуся. Додає цікавості й той факт, що ця країна — у стані розвитку, я відчуваю, що найближчим часом у її житті мають відбутися значні позитивні зрушення. Вона — як брунька, яка розкривається, — і спостерігати за цією квіткою є великим дивом і задоволенням.
