Пам’ятаєте кіно Франсуа Озона «8 жінок»? Ні, нічого спільного із французькою кінострічкою і з Катрін Деньов ця українська вистава не має. І мова в ній не про Францію, а про Італію. I на стилістичному рівні тут інші ремінісценції — із фільмом Федеріко Фелліні «Амаркорд». Врешті, прем’єрна вистава у Театрі ім. І. Франка у постановці Олександра Білозуба (разом із Оленою Сікорською він є також автором сценарію) так і називається — «...Я згадую...Амаркорд». Справа в тім, що, подібно до згаданого французького кінотвору, смисловим стрижнем вистави є долі декількох жінок (можливо, саме тому й виникли такі асоціації).
Можна довго роздумувати на хрестоматійну тему долі жінки в українському суспільстві (вона була улюбленою в шкільних вчителів радянських часів), вживаючи гучне та дещо страхітливе поняття «гастарбайтери», проте у даному разі немає такої потреби. Адже вистава «...Я згадую...Амаркорд» — про життя, у якому, просто-таки за Л.Толстим, «кожен є нещасним по-своєму»...
Отже, сценічний твір композиційно складається зі своєрідної увертюри-зустрічі українських жінок, котрі приїхали до італійського міста Ріміні в пошуках кращої долі й не знають, що їх чекає попереду. Вони лякливі, закомплексовані, перебувають у відчаї, а іноді — удавано самовпевнені. Далі вистава перетворюється на ряд жіночих монологів, де глядач має зчитати певну режисерську й авторську мотивацію — чому ж вони вирішили кинути Батьківщину... Далі — знову зустріч і коротенькі замальовки про життя після декількох років перебування на чужині.
Одна з героїнь — вчителька Ольга (Світлана Ватаманюк), якій набридли вередливі дітлахи, контрольні роботи, маленька заробітна платня й взагалі шкільна атмосфера... Окрім того, їй не вдавалося «посіяти вічне», адже батьки учнів не мали змоги й часу займатися зі своїми дітьми. Інша — мати-одиначка Зоя (Лариса Руснак) провела багато нещасних років зі своїм чоловіком- невдахою, змушена йому все вибачати й забути взагалі про те, що вона — жінка. В Італії вона доглядає за старими, зокрема, за маразматичною прикутою до ліжка бабусею. Потрапляє до Італії й зовсім юна, дещо смішна дівчинка, така собі Катя Пушкарьова, вихователька дитячого садка Діана (Наталя Ярошенко). Її пафосне ім’я вказує на деяку бурлескність цього характеру. Дівчина залишила батьків і ненависний дитячий садок, аби заробити грошей. В Італії їй важко, адже вона досить специфічна панна. Піаністка Зоряна (Тетяна Олексенко) залишила на Батьківщині троє дітей і кар’єру й навіть взяла із собою речі найменшого сина, аби не забути рідний запах. Галина (Наталя Перчевська), котра ненавиділа тварин, в Італії доглядає за собаками шляхетної породи й змушена визнати, що вони є набагато уважнішими і принаймні вдячнішими за людей. Надія (Любов Кубюк) через заробляння грошей навіть не змогла приїхати в Україну, щоб поховати свою матір. Валентина (Ольга Кондратюк) за час перебування у Ріміні, здається, зненавиділа й італійців, і українців...
До речі, за сюжетом вистави, є й восьма жінка: багата пані, котра розважається із молодими коханцями, змінює вбрання та керує своїми служницями. Автор та режисер вводять цей персонаж у сюжетну канву твору чи то для контрастності, чи то для показу безперечного факту, що й «багаті теж плачуть». Адже в цієї жінки немає потреби працювати, але вона виявляється самотньою, й усі її розваги — лише спосіб, аби сховатися від реальності.
Режисер та актори досить уважно виписують характери жінок, які є не просто знедоленими людьми, вони — розумні, кмітливі, здатні до аналізу та самоіронії, саме тому час від часу, слухаючи «жіночі історії», глядач сміється крізь сльози, а спостерігаючи їхню італійську еволюцію, лише ніяковіє: мовляв, це про нас.
Так, після декількох років перебування за кордоном, вони з’являються в іншому, недоречно гламурному вбранні, із більш прогресивними зачісками, розкуті та впевнені в собі (й куди ділися смішні багажі, за якими таких прибульців нескладно впізнати в інших країнах). Вони по-іншому себе тримають, говорять — одним словом, зміни відбулися. Не вистачає лише італійської засмаги (до речі, характерного візуального елементу наших після Італії). І смішно стає, і соромно, і жаль... Інколи навіть виникає бажання відмахнутися від побаченого й переконати себе в тому, що автори вистави явно перебільшують.
Проте музика відомого італійського композитора (Алессіо Влада), яка є не просто естетичним доповненням сценічного твору чи вкрапленням італійського колориту, як це й передбачалося, дозволяє перевести побачене у більш глибоку філософську площину. Справа в тім, що всі ці жінки, залишаючи Батьківщину, незважаючи на складне життя, мали що втрачати (відчували неймовірну тугу... за рідними, дітьми, навіть набридливими учнями). Й поки вони заробляли гроші у далекій Італії, втратили сенс, основну причину такого заробітчанства, головні цінності. Тож судді хто? Певно, саме життя...
