Було Косово — стародавня територія сербів. І раптом воно стало албанським. І ніхто з албанців не йшов війною на сербські землі. Правда, зіткнення були, але вже Сербія спробувала піти війною на Косово проти... албанців. І потерпіла поразку, бо історичний поїзд уже пішов, не наздогнати.
Можна, звісно, говорити про недалекоглядність сербських політиків. Сербські патріоти обурились, вийшли на вулиці і... убили власного патріота на території американського посольства, пограбували белградські магазини. А патріотам треба було б знати, що політики обмежені у своїх можливостях і що історію творять вони самі — прості, рядові люди.
Албанці робили елементарну річ: вони народжували дітей. Темпи приросту албанського населення були більшими, ніж у сербів. Тільки й усього. Забезпечити їх можуть лишень окремі індивіди в окремо взятих сім’ях. Політики здатні стимулювати дітонародження, але виконати роботу мають звичайні громадяни. Комічно? Така правда життя: в ній комічне і героїчне поряд і взаємно залежать.
Виходить, що загрозу принесли в Косово і здійснили її самі серби. Рядові серби. Якщо вони знімають з себе відповідальність, то не треба і драматизувати ситуацію, не треба громити посольства і т.п. Тим паче не треба убивати своїх. І можна чекати подібних ситуацій в інших частинах країни.
Чи не загрожують самі собі подібним чином українці? Загрожують. Доводити, що це саме так, автор не має наміру. Ситуація відома, і нехай про неї говорять демографи, політики-демографи. Мета автора — звернути увагу на відповідальність кожного громадянина за політичні процеси, що відбуваються в його країні, державі чи просто в житті його нації, етносу. І відповідальність — на «мікроскопічному» рівні повсякденного побуту кожного громадянина.
Дітонародження не є єдиним видом активної участі громадян у забезпеченні долі свого народу, його утвердженні в світі, просто в його збереженні.
Ще одним видом є також, на перший погляд, банальна сфера діяльності: розмови. В усіх ситуаціях. Елементарно: якщо українці говорять українською мовою, значить вони тут присутні, якщо ж перейшли на російську мову — то вони уже не помітні, їх не можна відрізнити від росіян. «Там, де російська мова, — справедливо говорить В. Путін, — там Росія». Щоб засвідчити, що ви українці, що тут Україна, треба говорити українською мовою.
Відомо, що мова є духовним кодом народу. З її допомогою твориться культура. І твориться всюди — в розмовах з дітьми, на кухні, в трамваї, на роботі, з друзями та ворогами. Така собі дрібниця: якою мовою ти говориш на кухні — а виходить, що відбувається велике таїнство творення культури. Українська мова — культура українська. Російська мова — культура російська. Комічно знов-таки? Ні, це «нанотехнологія» творення культури (приставка «нано» зараз актуальна в точних науках: нею іменують мільярдні долі вихідних одиниць).
Всім відомо, що спадкових українців на півдні і сході України не менше половини. Але їх не видно і не чутно. Бо вони досі не відновили рідну мову свого народу в спілкуванні і творять російську культуру. А хто творитиме культуру українську? Більше нікому — тільки кожному українцеві. І якщо один українець десь її не творить, то уже від цього українська культура втрачає. А якщо таких українців багато, то може наступити косовський феномен в іншому варіанті.
Таким чином українці самі собі загрожують, відмовившись від української мови, загрожують Україні. Синдром «какая разніца» свідчить про реальність такої загрози. Такі українці на якомусь етапі занурення в російську культуру, творячи російську культуру, готові оголосити себе росіянами, а Україну — Росією, Малоросією.
Такі українці вже є. І це, мабуть, уже втрачені для України її діти. Але багато ще таких, які хочуть залишатися українцями. Ось їм і слід усвідомити роль їхнього індивідуального життя та їхнього мовлення для майбутнього України. Щоб не було пізно.
Від «нано-» чи «мікро-» технологій творення культури в повсякденних розмовах людина переходить до технологій вищих і складніших — у кожній галузі людської діяльності. Здавалося б, «какая разніца», якою мовою складено бухгалтерський звіт, написана заява, викладена технологія бізнесу. Але то все паростки й часточки культури — української або неукраїнської. І знову ж таки — все це залежить від окремого індивіда. На чию культуру він готовий, хоче працювати? Свого народу, своєї культури, своєї країни, держави? Чи він працює на культуру іншої країни?
Я говорю про українців або тих, хто свідомо пов’язав свою долю з українцями, будучи, наприклад, росіянином за походженням, але громадянином України. А чи є інші? Є. Це росіяни, які творять в Україні російську культуру. Вони не погані люди, їхній національний обов’язок — поряд з українською, не борючись з українською, творити свою, російську культуру. Українська держава підтримує їх у цьому і повинна підтримувати, як, і культурну творчість представників інших народів, що живуть на її території. Вони не загрожують українській культурі, українцям, українській нації, Україні. Але не вони несуть основну відповідальність за українську культуру, за Україну. Вони добре почуватимуться й у Малоросії. Основна відповідальність — на українцях. Основна загроза звуження української культури і навіть української території іде від українців, які покидають свою етнічну культуру, рідну мову, які не здійснюють їхнього розвитку на мікрорівні — індивідуальному.
Пора усвідомити просту істину: якщо українці півдня і сходу, міські жителі не усвідомлять свою роль в українському державотворенні, не відстоять своє право зберігати свою мову у повсякденні, в громадських місцях, на роботі, у бізнесі, творити кожному на своєму рівні українську культуру — то ці території перестануть бути Україною. Українці їх здадуть іншій державі. Діагноз буде: синдром Косово. Суть його не в тому, що якась нація загрожує українцям, заважає їм, вторгається до них і т.п. Суть у іншому: немає волі бути українцями, звужений соціальний простір української культури, зменшена присутність українців із їхньою мовою, культурою.
Зарадити цьому можуть тільки українці. Представники інших націй їм у цьому не можуть допомогти, як не можуть і перешкодити.
20 лютого в Українському інституті національної пам’яті був скликаний круглий стіл «Державна мовна політика: український і світовий досвід» з метою, як сказано в повідомленні про нього, бодай окреслити (яка скромність: це у кінці вже другого десятка років незалежності!) коло основних проблемних питань, без розв’язання яких неможливо припинити абсолютно нетерпимий для нас трагічний процес «розукраїнізації України». У підсумку робиться висновок: не буде української мови — не буде й держави й народу, буде певна «біомаса».
Ні, не буде біомаси. Буде синдром Косово, буде втрата Україною певної частини території. Можливо, великої частини.
Показові й заходи, які пропонувалися за круглим столом: в робочий час кожний державний службовець зобов’язаний спілкуватися державною мовою, зокрема, в таких сферах, як армія та освіта; подолати повну відсутність контролюючих органів.
Як бачимо, переважно негативні дії стосовно певних людей. І ніяких позитивних стосовно них же чи когось іншого.
Так, не було мови, по-перше, про роботу серед самих українців. По-друге, не йдеться про захист права українців позиціонувати себе українцями, користуватися своєю культурою, мовою. По-третє, не говориться про те, що ніхто в Україні не займається українською культурою в цілому (не лише мистецтвом!), її відтворенням. У ВНЗ, наприклад, ігнорується культурологічний аспект освіти. В залікових книжках написано про «навчальні дисципліни», про спеціальність, якою оволодіває студент, але не йдеться про те, в контексті культури якої держави вивчаються ці «дисципліни» і спеціальність; для якої держави підготовлений спеціаліст. Не заохочені й викладачі формувати у студентів українську культуру своєї галузі.
Будь-які заходи реалізують живі люди. І головна увага всіх державних та громадських установ має бути спрямована на позитивну роботу з людьми, з українцями. Їх слід навчити зберігати свою мову у спілкуванні не тільки з тими, хто говорить українською, але й з тими, хто говорить російською. Не боятися цього, а свідомо реалізувати своє право. Як реалізують і росіяни, представники інших національностей право говорити російською. Є прекрасні зразки такого білінгвістичного спілкування на телебаченні та радіо. Тут пролягає основна лінія роботи: психологічної, андропедагогічної, юридичної, політичної, культурологічної, масово-пропагандистської й агітаційної. Її мають виконувати всі державні службовці, з повагою ставлячись до національної мови українців, заохочуючи користуватися нею, а не демонструвати байдужість чи негатив.
Те ж саме мають цілеспрямовано робити культпрацівники, громадські організації, в тому числі релігійні; всі українці, громадяни України.
Пора використати досвід комуністів Радянського Союзу з доплати за додаткові зусилля вчителям, культпрацівникам і т.д. Нехай у зарплаті принаймні бюджетних установ та організацій чітко буде виділений культурологічний компонент: за відтворення культури України на своєму робочому місці, за здійснення культурологічних національних прав усіх, в тому числі діаспор і нацменшин, за забезпечення реального білінгвізму: «українська мова — мова представника діаспори, нацменшини». Приватні структури це вже роблять із власної ініціативи, хоч і далеко не всі. Їх теж треба заохочувати. Це має бути позитивна, життєствердна робота, а не репресивна.
І робота з українськими масами передовсім.
Юрій ГАПОН — доцент кафедри педагогіки, завідуючий кафедрою соціальної роботи філіалу Університету «Україна».
