Чому Захід дає Косово незалежність, одночасно відмовляючись визнати Придністров’я, Південну Осетію й Абхазію? Всі ці три області також номінально незалежні — принаймні, у власних очах, причому вже багато років.
На перший погляд здається, що ми маємо справу з явним виявом подвійних стандартів Заходу. Косовські албанці опиралися белградському правлінню ніяк не більше, ніж абхази противляться грузинському чи придністровці — молдавському. Вони також завоювали свій статус силою зброї, і за десять років квазінезалежності це становище лише зміцнилося.
Так що ж це виходить? Значить, за всією цією історією з Косово стоїть лише «силова гра» Америки в Європі — каральна акція проти Сербії і улещування єдиної проамериканської мусульманської общини світу? Що ж, нікому не спаде на думку заперечувати, що подібні політичні розрахунки дійсно впливали на прийняття рішення. Але насправді різниця в іншому.
Косово хоче вступити до Європейського Союзу. Це, принаймні, ясно й зрозуміло, як би погано не справлялося Косово на даний момент, і яким би пишним цвітом не квітнули там бандитизм й етнонаціоналізм, зрощений в атмосфері безладності, виявленій так званим міжнародним співтовариством. Проте Косово не хоче об’єднуватися з Туреччиною й утворювати який- небудь новий «Османський халіфат». Навіть у формуванні «Великої Албанії» керівництво Косово не зацікавлене.
У цьому й полягає різниця. Придністров’я, Абхазія і Південна Осетія не демонструють прихильності євроатлантичній концепції багатосторонньої безпеки й політичної свободи під захистом закону. Головне завдання їхніх правлячих еліт — це самозбагачення плюс щонайменше риторичне прагнення до інтеграції з Росією (найцікавіше, що теоретично Кремль це прагнення в них підтримує, однак на практиці реалізовує його вельми обережно).
У цьому й полягає різниця — хоч на Заході не хочуть казати про це вголос. Європейський Союз розміщує в Косово тисячі юристів, прокурорів і поліцейських. Цей захід цілком можна охарактеризувати як найамбіційнішу колоніальну операцію, здійснену європейським континентом за останні десятиріччя. Подібний «м’який імперіалізм» створює для незалежності Косово, щонайменше, шанс на успіх.
Зазначимо, що цей успіх ще зовсім не гарантований. Боснія знову починає розвалюватися; досі крихкою виглядає єдність Македонії; та й для Росії нинішній розкол і нерішучість Європи — найкращий грунт, щоб знову починати бешкетувати. Але спробувати все одно варто.
А тепер порівняємо Косово з Придністров’ям чи Абхазією. Уявимо, що Росія й пара-трійка інших країн — наприклад, Білорусь, Узбекистан і Венесуела, — вирішили взяти та й визнати ці квазідержави. Але що можуть подібні країни запропонувати їм у допомозі встановлення законності і вірних систем держуправління? Це просто смішно. Хто пошле туди свою поліцію — Уго Чавес. А прокурорів — Росія? А вчитиме абхазьких чиновників працювати в «електронному уряді» — Узбекистан?
У цьому — найбільша слабкість усіх зовнішньополітичних зусиль Кремля в країнах колишнього Радянського Союзу. Для еліт Кремль завжди пропонує багато всього: комусь — неперевершена гостинність, комусь — теплі місця в радах директорів, ще комусь — співпрацю розвідок чи постачання сучасної зброї. Але населенню Росія пропонує набагато менше.
Проте, ні — простому населенню він пропонує свої паспорти. Російський паспорт — річ, безумовно, цінна. Однак у Росії ще зберігається такий радянський інститут, як прописка, а це означає, що власнику цього безцінного вантажу право жити й працювати в Москві все одно не світить. Так що подібну перспективу не можуть запропонувати своїм громадянам навіть найлояльніші союзники Кремля. Тут, щоправда, потрібно визнати, що отримання американських і шенгенських віз — це також досі принизлива складна процедура, навіть для жителів звільнених країн, які відзначаються винятковою вірністю євроатлантизму.
Отже, є речі, які Європейський Союз ніколи не скаже вголос, але завжди триматиме в голові: ми підтримуємо незалежність Косово, бо є шанс, що вони стануть більш схожими на нас і будуть нам добрими сусідами. Ми проти незалежності «Придністров’я та інших», бо, ставши незалежними, вони стануть більш схожими на Росію — а значить, це буде гірше для Європи.
