Його ім’я протягом десятиліть було знаком стабільності, навіть певною мірою консервативності театру. Для багатьох глядачів актор назавжди лишився Мартином Борулею та Терешком Сурмою, а серед популярних вистав Юри-режисера знов у першу чергу називають твори української класики та п’єси радянської драматургії 30—50-х років, чомусь майже не згадуючи про його постановки Г. Ібсена, О.Уайльда, Г. Гауптмана, Лесі Українки, В. Шекспіра, Ф. Шиллера. Серед ролей, що їх створив Юра-актор, були дуже цікаві роботи: Фігаро, Швейк, Карл VII (п’єса Б. Шоу «Свята Йоанна»), Керженцев з п’єси Л.Андреєва «Доктор Керженцев», Пастух Лай у виставі «Цар Едіп» Софокла, Лука з п’єси «На дні» М.Горького.
Мені насамперед хотілося б згадати й нагадати читачами про становлення творчої особистості Гната Юри, роки народження Театру ім. І.Франка, якому він присвятив понад 40 років; про творчі шукання, вистави, які були незаангажованими, а робилися свідомо відповідно до прагнень і власного розуміння розвитку нового театру; розповісти про його талановиту родину та про цікаві, неординарні факти, пов’язані з п’єсою «Весілля Фігаро» Бомарше.
Гнат Петрович Юра народився в селі Федварі Олександрійського повіту на Херсонщині у великій родині. В його батьків Петра Мусійовича та Меланії Григорівни було 13 дітей, серед яких вижили лише четверо: Терентій, Олександр, Тетяна та Гнат. Кожен з них пов’язав своє життя з театром.
Як писав Гнат Юра у спогадах, «батько був звичайнісіньким селянином, хоч і служив у волості писарем», і тут же сам собі суперечить, розповідаючи, що батько був людиною освіченою, читав Толстого, Шевченка, Короленка. Юнацькі враження Гната Петровича зберегли цікаві спогади про діда Мусія — зовні подібного до Льва Толстого, на подвір’ї якого «збиралися дивовижні люди — у вицвілих, полатаних солдатських мундирах»... На дитячі роки припадає й перша зустріч Гната з мистецтвом театру, щоправда, опосередкована — з театралізованими видовищами, що гралися на Різдво. Вже з десяти років хлопчик нi про що не міг мріяти, лише про театр.
Навіть під час служби у земській управі Єлисаветграда Гнат із дядьком Афанасієм (затятим театралом) всі вечори проводили у міському театрі. Перша ж вистава «Бідний Генріх» Г. Гауптмана, яку побачив Гнат Юра на професійній сцені, сприяла остаточному рішенню пов’язати життя із театром та мистецтвом взагалі. Юнак розпочинає активну діяльність в аматорських гуртках, виступає театральним критиком, займається поезією, перекладає Некрасова і Гейне. Паралельно з ним вступає на театральну стезю і його старший брат Терентій, який, маючи прекрасні вокальні дані, спочатку виступає як вокаліст, а пізніше переходить в одну з українських мандрівних труп.
В Єлисаветграді Гнат Юра знайомиться із корифеями українського театру, отримує благословення від самої М.Заньковецької та П.Саксаганського (останнього все життя вважав своїм учителем). На виставах пересувного театру Надії Скарської (сестри Віри Коміссаржевської та Павла Гайдебурова) він прилучається до високої драматургії Софокла, Бернарда Шоу, Генріка Ібсена, Антона Чехова, Фрідріха Шиллера, Джорджа Байрона, Метерлінка. Зустріч з відомим гастролером Павлом Орлєньєвим, знаним в Європі та Америці, відкриває у Гната Юри найпотаємніші ази акторської майстерності. В 19 років він підписує свій перший ангажемент із антрепренером С. Максимовичем. Саме в цій трупі знайомиться із Семеном Семдором, який на довгі роки стане його творчим побратимом у всіх починаннях.
Перші кроки у мистецтві перериває служба у війську, але й тут молодий, затятий Юра не полишає своєї мети: під час короткої відпустки робить спробу вступити до студії МХАТ, проходить перший тур, але суворий наказ потребує його повернення. Нарешті демобілізація. На нього чекає лист від Семена Семдора, на той час актора театру «Руська бесіда». Не гаючи часу Юра рушає до Львова на зустріч вирішальним подіям життя. Саме тут у театрі «Руська бесіда» доля зводить трьох митців: Гната Юру, Семена Семдора та Леся Курбаса, які мріють створити якісно новий театр, в якому б основою репертуару стали твори Шекспіра, Ібсена, Шевченка, Шиллера, Лесі Українки...
Мріям довелося здійснитися лише у 1916 році в Києві, де було започатковано «Молодий театр». Лесь Курбас, Семен Семдор та Гнат Юра взяли на себе обов’язки режисерів та керівників студійних занять. Серед випускників Музично-драматичної школи ім. Лисенка до «Молодого театру» вступає й молодший брат Гната Юри —Олександр Юра (Юрський). Три роки існування «Молодого театру», з одного боку, відкрили для українського кону нову театральну естетику, незнану драматургію, а з іншого боку — виявили непереборні протиріччя яскравих творчих особистостей, які складали основу «Молодого театру». Проте розкол внесло саме життя. Тоді в Україні тривала громадянська війна, почався жорстокий терор, уряд змінював уряд. Рятуючи групу акторів, Гнат Юра вирушає з ними до Кам’янця-Подільського, де працював Микола Садовський. Але сумні були наслідки цього візиту. Самого Садовського не побачили, він хворів, а його заступник категорично відмовив у допомозі. Юра із друзями рушає до Вінниці, в якій працює Новий Львівський театр. Саме у Вінниці на злитті Нового Львівського театру та групи «Молодого театру» утворюється Театр ім. І. Франка. Основою репертуару перших сезонів стали вистави «Молодого театру»: «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Молодість» М. Гальбе, «Цар Едіп» Софокла. Цікавим є той факт, що Володимир Винниченко, подивившися вистави Гната Юри в «Молодому театрі», саме йому приніс для постановки п’єсу «Гріх», яку Г. Юра спочатку здійснив у «Молодому», а згодом саме цим твором 28 січня 1920 року відкрився Театр iм. Франка. До речі, у перший сезон існування театру на його кону більшу частину репертуару складали п’єси В.Винниченка. В цей же час була підготовлена одна з нових вистав — «Весілля Фігаро» Бомарше, в якій Юра виступив як перекладач, режисер та виконавець головної ролі. Починаючи з прем’єри, яка відбулася 27 серпня 1920 року, ця вистава 13 років не сходила з афіші франківців.
ТЕАТРАЛЬНІ ПОШУКИ
Згадуючи засновників Театру ім. І. Франка, подекуди забувається, що цей театр творили достатньо молоді митці: Гнату Юрі було 32 роки, його дружині Ользі Рубчаківні, виконавиці ролі Сюзанни, — 17, Олексію Ватулі — графу Альмавіві — 29, Амвросію Бучмі, Брідуазону — теж 29, Феодосії Барвінськiй — Керубіно — 22, пізніше в ролі Керубіно виступила 20-річна Поліна Нятко. Взагалі, за роки, що йшла вистава, в ній брали участь: Кость Кошевський — Граф, Ольга Горська — Графиня, Тетяна Юріївна — Фаншетта, Михайло Пилипенко — Бартало, Семен Семдор — суддя, Євген Коханенко — Антоніо.
Футуро-кубістичне барвисте рішення вистави створив 24 річний художник ГеоргійАнтонович Цапок — людина високої мистецької ерудиції, винахідливості, він був одним із тих художників, які разом із режисерами шукали яскравих форм театральності. Ось як пише про виставу 1920 року історик театру Олександр Борщагівський: «Комедія Бомарше гралася із експресією, рухливістю, захопленням ігровими моментами. Мізансцени вражали своєю численністю, різноманітністю. Характери дійових осіб подавалися в комедійному перебільшенні, що іноді доходило до гротеску».
Тільки молоді, азартні митці спроможні були не лише творити якісно нове театральне мистецтво, а й з гідністю витримати всі негаразди мандрівного життя. Адже перші роки, з 1920 по 1923-й, Театр ім. І. Франка побував у численних містах України. Красномовним фактом у боротьбі за існування став виступ Гната Юри на прем’єрі «Весілля Фігаро» у Вінниці, де були присутні представники уряду УНР, із заявою, що у подібних умовах, які створені для Театру iм. Франка, жоден театр існувати не може, і тільки жадоба до роботи, неймовірна відданість сцені врятували театр. Ясна річ, що не всі актори підтримували Г.Юру у цей складний час. Театр переживав суперечки, дискусії, але основна група акторів звернулася до Гната Петровича із листом, в якому просила його не йти з театру. Ніби наперекір всім в цей час Гнат Юра працює над «Лорензаччо» де Мюссе, відбувається прем’єра «Овечої криниці» Лопе де Вега, тривають репетиції «Лісової пісні» Лесі Українки — і тривають гастролі... На цей раз театр їде на Донбас, і це тоді, коли шахтарі жили в землянках і халупах, стояла страшна спека. Треба було мати достатньо витримки, винахідливості, що б у таких умовах не просто вижити, а й грати кожного дня вистави. Як ніколи, в пригоді став художник театру, один iз його засновників Матвій Драк, який, починаючи з 1920 й до 1949 року, разом з Гнатом Юром створив чимало вистав. Його талант митця, глибоке знання і відчуття театрального простору особливо стало в пригоді в екстремальних умовах перших десятиліть існування колективу. Ми можемо лише фантазувати — як, де і яким чином півроку на підводах, а то і пішки актори мандрували по шахтах, заводах та робітничих селищах з репертуаром, що складався з «Лісової пісні», «Овечої криниці», «На дні», «Гайдамаків» та «Весілля Фігаро», яке стало найпопулярнішою виставою серед молоді Донбасу. Своєрідністю був позначений один iз показів вистави «Лісова пісня» в Горлівці. Спектакль грався просто неба у величезному парку яскравого сонячного спекотного дня. Грали без жодної декорації, лише в казкових мальовничих костюмах, що їх створив Матвій Драк. У ролі Мавки виступила Феодосія Барвінська.
Гастролі в Донбасі стали поштовхом для переведення франківців до столиці України — Харкова — як Державного театру УРСР. Перший сезон у Харкові відкрився п’єсою німецького експресіоніста Толлера «Еуген нещасний». Франківці будь-що прагнули показати столичному глядачеві щось нове, незнане, оригінальне. Проте прем’єра зазнала краху... і Гнат Юра, рятуючи ситуацію, другою прем’єрою заявляє поновлення «Весілля Фігаро». Мудрість і передбачливість Юри дійсно врятували ситуацію, і Театр iм. Франка поступово став здобувати популярність. При театрі було організовано студію, навколо франківців почали гуртуватися поети, літератори, драматурги. В театр запрошено режисера Бориса Глаголіна, який полюбляв театральність, прагнув перетворити кожну виставу в ефектне дійство. У першій своїй постановці в Театрі ім. І.Франка — «Полум’ярі» Луначарського, Б. Глаголін вперше в історії театру використав кіноекран. Справжньою подією того часу стала його постановка «Святої Йоанни» Б.Шоу. Гнат Петрович Юра привів молодого, невідомого драматурга М. Куліша із п’єсою «97». Безпрецедентний випадок в історії театру: «97» була зіграна 20 днів підряд, щовечора на аншлагах. Образ Мусія Копистки, який створив Гнат Петрович, увійшов у літопис української сцени.
Мабуть, не випадковою була програма п’ятирічного ювілейного вечора франківців: після виконання «Інтернаціоналу» та виступу Гнати Юри були показані уривки з вистав: «97», «Полум’ярі» та «Весілля Фігаро».
ТЕАТР-СІМ’Я
Не один рік Г. Юра у надскладних умовах плекав свій театр, намагаючися бути вірним юнацьким мріям про досконалість і довершеність мистецтва театру. Крок за кроком прилучав акторів і глядача до європейського репертуару, намагався з класичної спадщини зняти багаторічне нашарування. Разом із друзями-акторами мандрував Україною, прищеплюючи паростки культури й духовності. Коли після перших років становлення і випробування частина колективу його зрадила, рятуючи свій театр, Г. Юра звернувся до свого старшого брата Терентія Петровича Юри, на той час керівника трупи «Українського товариства акторів» «Сурма» в Олександрії, по допомогу. Талановита родина Юрів: Терентій Юра із дружиною Феодосією Барвінською, сестра Тетяна Юріївна та їхні колеги вирушили до Черкас, де на той час перебував Театр Франка. Не можна не згадати, що саме тоді, у складні часи становлення театру, Юра і його рідні закладали підвалини славної традиції «театру-сім’ї», де всі рівні, всі працюють на театр, на виставу. І, незважаючи на достатнє акторське визнання кожного, вони активно суміщали акторську працю з багатьма іншими дорученнями. Феодосія Барвінська із Тетяною Юріївною шили костюми, чоловік Юріївни — Михайло Пилипенко — був касиром, Анастасія Шведенко — дружина Олександра Юри-Юрського, молодшого брата Гната, — була культпрацівником, сам Олександр Юра-Юрський відповідав за рекламу, Терентій Юра був завгоспом, хоча ще за часів дореволюційного театру переграв усі ролі. Все, що випадало на їхню долю, ділила з ними і мати Юри — Меланія Григорівна, яка всі роки була повноправним членом колективу. Вона прала білизну, шила, готувала обіди на всю франківську родину, разом з нею переживала успіхи та невдачі. Вона померла у Вінниці. Коли її ховали, призначену на цей день виставу було відмінено.
Особливою людиною в колективі був суфлер Лев Білоцерківський, який, окрім посади суфлера, виконував обов’язки актора, рекламіста, адміністратора і, головне, — створив театральний літопис франківців, починаючи з 1920 по 1940 рік. Завдяки його свідченням ми сьогодні маємо змогу ознайомитися із життям наших попередників.
1926 рік для театру був багатий на події: в трупу прийшов корифей української сцени Микола Садовський, який перед цим певний час перебував у еміграції й фактично з ініціативи та за активного втручання в долю актора Гната Юри Микола Карпович повернувся в Україну, зігравши у виставі «Ревізор» Городничого.
В квітні відбулися перші гастролі театру в Москві. Франківцями опікувався особисто Луначарський. Час перебування актори намагалися використати на користь собі: бігали на вистави МХАТу, Малого театру, театрів Мейєрхольда, Таїрова, Вахтангова. Сповнені вражень, до ранку дискутували про майбутні вистави. По приїзді до Харкова на них чекала звістка: рішенням уряду театр Франка переводять до Києва, натомість «Березіль» виїжджає в Харків. З огляду на ситуацію тих років, це був вирок. Єдине, що викликало позитивне враження, — Театр Соловцова, в якому з вересня 1926 року почав працювати Театр ім. І.Франка. Для відкриття першого сезону в Києві обрали виставу «Вій», яка вже два роки з успіхом йшла в театрі. І це цілком зрозуміло, адже над інсценізацією працювали талановиті митці: Остап Вишня, Гнат Юра та Анатолій Петрицький. Спектакль було вирішено у жанрі гротеску із відповідною модернізацією змісту, який викликав безліч тогочасних асоціацій. Як зазначав один з критиків: «Навіть для Києва, який добре знає роботи «Березоля», спектакль «Вій» був винятковим видовищем».
ПРАВО НА ТВОРЧІСТЬ
І все ж для театру найскладнішими виявилися не 20 ті, а 30—40-і роки. Починаючи з першої половини тридцятих років, Театр iм. Франка, як і ряд інших театрів, майже цілком переключився на п’єси радянської тематики. Серед 13 вистав, що вийшли у 1930— 1934 рр., лише одна класична п’єса. Відчуваючи, що актори, театр можуть втратити те, що напрацьовувалося роками, Гнат Юра у 1933 році звертається до однієї з найулюбленіших вистав, яка рятувала театр в переломні, критичні часи — «Весілля Фігаро» — і сам виходить у ролі Фігаро.
З позицій сьогоднішніх, знання історії та історії театру зокрема, ми можемо лише припускати, як почувався Гнат Петрович, потрапивши у вир радянської системи. Якими єзуїтськими засобами користувалися численні ідеологи театру, зробивши його при житті ідолом, взірцем носія ідей, що їх запроваджувала в життя радянська ідеологія. Починаючи з 1925 року, коли Юра був удостоєний почесного звання заслуженого артиста республіки, рік за роком, до різних знаменних дат, у зв’язку із ювілеями та постановками п’єс на радянську тематику нагороди та премії густим плином огортали не лише керівника театру, а й його колег. Йому лишалося єдине — дякувати уряд за увагу до рідного колективу, тим самим «купляючи» у влади індульгенції для своїх колег і право на творчість.
Вроджена кмітливість, інтуїція, життєва мудрість, передана батьками, і неймовірна, доведена до абсолюту відданість театру, підказують реальні кроки виходу з репертуарного глухого кута. Часто-густо гребуючи власними інтересами і бажаннями як режисера, намагаючися розширити творчий діапазон театру, Юра прилучає до постановок Бориса Сушкевича, який у 1937 р. здійснює трагедію «Борис Годунов» О. Пушкіна, у 1939 р. В. Вільнер ставить «Останню жертву» О. Островського. В сезон 20-ї річниці заснування театру Юра створює легендарну виставу «Украдене щастя» І.Франка, у 1946 р. Костянтин Хохлов відкриває для українського кону драматургію А.Чехова, створивши у франківців «Вишневий сад». Від деградації театр продовжує рятувати класика: Юра працює над поновленими варіантами «Мартина Борулі», «Ревізора», «Швейка», який з 1928 р. також був його талісманом.
Здавалося, що сам театр оберігає цю мудру, хитру, талановиту людину, яка здатна на все в ім’я театру... І тоді його б’ють в саме серце — в нього фактично забирають найдорожче, найголовніше — Театр.
Однією з останніх вистав майстра стало «Свіччине весілля» І.Кочерги. Трагічна легенда XV сторіччя, в якій ідеться про те, що литовські феодали заборонили київському людові, ніби з протипожежних міркувань, користуватися світлом, в контексті особистих подій, які болісно переживав Гнат Петрович Юра, набувала не просто особливої глибини звучання, а ніби віддзеркалювала його власну трагедію. Нагадаю лише кілька рядків: «Чого тобі, безумцю, треба? //Світла.// Що кажеш ти!// Так, світла, що у нас//Ви відняли безбожно й безсоромно»...
ФРАНКІВЦІ СЬОГОДЕННЯ
Перечитуючи історію нашого театру, подумки звертаючись до тих, хто, на превеликий жаль, відійшов у інші світи, ми прагнемо повернути втрачене, здійснити мрії, якими в найскрутніші часи жив Гнат Юра і його однодумці. Йдучи його законами, ми експериментуємо, шукаємо, запрошуємо до співпраці різних режисерів, відкриваємо нові акторські імена, збираємо під свій дах найкращі мистецькі сили. Не випадковими є на нашій афіші вистави: «Украдене щастя», «Швейк», «Мартин Боруля», «Ревізор», «Цар Едіп». Поринаючи у світ героїв цих п’єс, які роками хвилювали творчу уяву режисера, намагаємося доторкнутися або хоч відчути подих істинного театру, заради якого можна було б стільки пережити, скільки пережив Гнат Юра.
Його пам’яті ми присвячуємо виставу «Весілля Фігаро», яка майже через 80 років по першій прем’єрі повернулася на наш кін. Для нас було принциповим зіграти її в перекладі Гната Петровича, створити яскраве театральне дійство, в якому б вирувало життя, минуле зустрілося з майбутнім (режисер Юрій Одинокий, сценографія Андрія Александровича-Дочевського). У виставі поряд із провідними акторами виступають наймолодші франківці — студенти експериментального курсу Національного університету театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка- Карого, які студіюють на базі Театру ім. І.Франка. Отже, життя продовжується, а з ним і віра у вічне оновлення і вічний поступ мистецтва Театру.
