Дорога пані Ларисо!
Велику справу робить газета «День» систематично піднімаючи проблему історичної пам’яті українського народу і, зокрема, досліджуючи, розкриваючи жахливу правду про штучний Голодомор в Україні в 1932— 1933 роках. Цей геноцид — це страхіття планетарного масштабу і правду про нього мають знати всі. Це урок, це застереження. Вкупі з постійним терором, розстрілами української інтелігенції 1937—1938 років, комуністами був даний рецепт, механізм до знищення народу як такого, перетворення його в рабів, у біомасу. Соціопсихологічні, світооглядні аспекти тих страхіть, наслідки не усвідомлені в повній мірі. Правду сказав наш Президент в своєму інтерв’ю («День» від 24.11.2007 р.), що посіяний тоді страх живе в українцях досі.
Уся правда про Голодомор не відома і тому дослідження мають тривати. Ми точно маємо знати, максимально точно, скільки померло українців, вірмен, росіян, болгар і т. д., людей всіх національностей. Ми маємо максимально точно знати всі факти і всі цифри. Дуже може бути, що виявиться, що то був геноцид за національною ознакою. Індикатором цього є те, що мільйони українців відказалися від своєї мови і культури. Противники визнання штучного Голодомору геноцидом стверджують, що, мовляв, нема документів підписаних компартийною верхівкою СРСР направлених на знищення українців голодом. Але це нічого не значить. Відомо, що нема жодного документу підписаного Гітлером на знищення євреїв.
Газета «День», великий українець Джеймс Мейс започаткували традицію — запали свічку в пам’ять про невинні душі загиблих при Голодоморі. Президент підтримав цю ініціативу. І 24 листопада свічки запалали від Донецька до Ужгорода. Це було сумне, але величне дійство. Люди ніби говорили: ми вас пам’ятаємо, ми вас вшановуємо. В Ужгороді, який входив у ті часи в склад Чехословацької Республіки, ясна річ, ніякого голоду не було. Але, коли я бачу, що в вікнах горять свічки, хай не у всіх, але я бачу, що люди солідаризуються з людьми Полтави, Донецька, Дніпропетровська. Вони співчувають їм, підтримують їх. І на душі стає тепло. Глибоко в серце западає — ми один народ. Ця традиція повинна підтримуватися. Вона консолідує, згуртовує українців. Не знати, які сюрпризи готовить нам життя, але важливо, щоб це не було кампанією, щоб це традиція пам’яті залишилась і кріпла.
P.S. Старі страшні часи відійшли. Але треба правду сказати, що сили, якi готові проводити політику збереження, консервування негативних «досягнень» старих комуністів є, як і є кадри готові проводити політику асиміляції українців у нових умовах новими методами. То тут, то там піднімається питання про державність в Україні російської мови, то чиновники демонстративно нехтують державною мовою країни, яка їх годує і не несуть ніякої відповідальності, то саботуються питання національної безпеки України і т. д. Дивно те, що ніхто, ніколи ні на телебаченні, ні на прес-конференціях не задав таким діячам питання: на чиєму ви боці, тих, хто нищив українців національним гнітом, голодом, терором, чи, тих, хто хоче, щоб українці підвелися з колін, жили як нормальна європейська нація й існували у віках. Я думаю, що всі прості люди, неважливо де вони живуть, в Донецьку чи Одесі, чи де інде, співчувають українцям. Я вже не кажу, що ми всі християни. І про підтримку українців, співчуття, мала б говорити й церква.
