Навряд чи Україна є одинокою серед європейських демократій, які переживають стрес коаліційної політики. Ще донедавна Німеччина, Італія, Бельгія та Україна разом без проблем могли погодитися зі словами Вінстона Черчилля, що «демократія є найгіршою політичною системою, за винятком альтернативи».
Однак нова українська коаліція посилає месиджі стратегічного значення Заходу і Європейському Союзу, і НАТО. Президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і голова Верховної Ради Арсеній Яценюк написали спільного листа до Генерального секретаря НАТО, пов’язуючи себе із західною парадигмою демократичної безпеки і вимагаючи надання Плану дій щодо членства в НАТО у квітні на саміті Альянсу в Бухаресті. Це може стати початком зміни негативно налаштованої більшості населення (за опитуваннями громадської думки) в Україні щодо НАТО.
Очевидно, що відносно Європейського Союзу три лідери тепер погодилися краще організувати Україну, аби надати більше достовірності щодо кінцевої мети — членства в ЄС. У минулому дуже часто можна було побачити тривожну неузгодженість між високою риторикою у президентських промовах і поганою спроможністю адміністрації слідувати словам. Тепер це може бути виправлено з призначенням Григорія Немирі на посаду віце- прем’єр-міністра з питань європейської і міжнародної інтеграції. Немиря чудово розбирається у справах Європейського Союзу, чого досі бракувало київському істеблішменту. Наступним кроком мало б стати створення центрального координуючого органу європейської інтеграції, який повинен бути сильним з огляду на професійність його персоналу, а також своє місце в уряді.
Зі свого боку, Європейський Союз повинен відповісти якомога істотніше. На щастя, вже накреслені наступні кроки для переговорів щодо нової посиленої угоди, які включають угоду про створення зони вільної торгівлі. Ця майбутня угода повинна бути всеохопливою і включати політичні, економічні та безпекові питання. Питання щодо «перспективи членства» досі є суперечливим всередині ЄС. Але повинна бути знайдена мова на підтримку політичної стратегії України на короткострокову перспективу. Тим часом кінцева перспектива для України має бути трансформована діяльністю нового уряду, яка заслуговуватиме довіри.
Президент Естонії Тоомас Ільвес постійно нагадує нам про досвід його країни, яка починала з негативної позиції ЄС щодо естонської інтеграції. Його меседж полягає в тому, щоб не сприймати «ні» за остаточну відповідь, бо вона зміниться.
ЄС і Україна повинні також працювати разом, щоб швидко та істотно поліпшити енергетичну безпеку України. У недавньому минулому Росія дуже швидко діяла, щоб позбутися своєї залежності від України як транзитної країни у експорті газу до ЄС. Уже існує трубопровід «Голубий потік» через Чорне море до Туреччини, окрім того, заплановано збудувати «Північний потік» у Балтиці. А тепер ще й новий «Південний потік» з Чорного моря до Балкан. Хоча це робить Росію незалежною від України, але водночас це робить Україну більш залежною від Росії. Усе це є гідним осуду розвитком, оскільки з економічної точки зору ці проекти означають непотрібні інвестиції, а з політичної — встановлення режиму монопольної realpolitik замість взаємовигідної взаємозалежності, яка ґрунтується на міжнародному праві (зокрема на Транзитному протоколі Енергетичної хартії, за яким не хоче діяти «Газпром»). Що повинна в такій ситуації робити Україна? Насправді вона має значні запаси власного газу, але надзвичайно марнотратне використання енергоресурсів в Україні призводить до неможливості значного скорочення потреби в імпорті газу. ЕС потрібно працювати з Україною у сфері енергозбереження й альтернативних маршрутів постачання енергоносіїв через Чорне море.
