Цей марафонський пробіг — найдовший у світі і найекстремальніший. Очевидно, саме через це він ніколи не стане олімпійським видом спорту. П’ять тисяч кілометрів — хто таке витримає? Але спортсмени витримують — ті, хто сильніший не фізично, а морально. Власне, цим і підтверджується головна ідея пробігу з філософською назвою «3100 миль самоподолання»: здолати не відстань, а себе, перемогти не суперників, а зневіру у власних силах. Започаткований 1997 року індійським спортсменом, артистом, художником і філософом Шрі Чінмоєм, його називають ексклюзивно-елітним, бо за 11 років у пробігу фінішували лише 24 учасника з усього світу. З 2004 року в цих щорічних змаганнях, які традиційно відбуваються на околиці Нью-Йорка, бере участь український спортсмен — 38-річний киянин Олег ЛЄБЄДЄВ, єдиний на теренах близького зарубіжжя, хто долає дистанцію. Торік п’ять тисяч кілометрів він здолав за 50 днів, стерши при цьому 16 пар кросівок. Як можна бігти майже два місяці, залишаючись фізично і психічно здоровим, спортсмен розповів «Дню».
— Пане Олеже, розкрийте, будь ласка, таємницю, як людина може бігти два місяці?
— Цей пробіг організовує марафонська команда Шрі Чінмоя, який довгий час жив у США (помер торік у жовтні). Він запропонував проводити таку запаморочливу дистанцію, тому, що бачив у людині величезний потенціал. Він говорив: «В нашому зовнішньому житті ми маємо потребу в успіху, який приносить нам радість, але у внутрішньому житті нам потрібен прогрес, прогрес, прогрес...». Шрі Чінмой організував команду та центр здорового способу життя, де ми проходили так звану «внутрішню» підготовку, дуже важливу. Тому, що на фізичних силах неможливо пробігти 3100 миль — фізичні сили закінчуються на другий день. Ми сповідуємо філософію «роби по максимуму те, що можеш, а не перемагай інших»... Мене особисто привабив синтез духовності і спорту: як людина за допомогою сили волі, концентрації, духовних практик, а не допінгів, може досягати величезних результатів, переносячи енергію на фізичний план — в роботу, спорт. Я побачив, що це працює: розвивається інтуїція, витримка — якості, котрі потрібні й у забігу, й у житті.
— Розкажіть про сам процес 50-денного бігу, хто його учасники...
— Змагання відбуваються серед житлових кварталів, а довжина кола, яким ми бігаємо, — 883 м. Щодня в нас норма — 111 кіл. Біг триває 18 годин щодоби, з півночі до шести ранку — відпочинок. В середньому пробігаємо 100 кілометрів в день. Як правило, в забігу бере участь 10—15 чоловік, сходять — одиниці. На трасі стоїть кілька автобусів, де ми відпочиваємо і спимо — відновлюємося. Також тут є пункти харчування. Оскільки я вегетаріанець, їм каші, пюре, горіхи, борщ — особливого секрету в харчуванні немає. Все робиться на ходу: харчування, спілкування з пресою, двічі на день дозволена 15-хвилинна передишка. Торік в забігу взяли участь 15 учасників, серед них поштар із Фінляндії, столяр із Німеччини, повар із Чехії, поет з Англії.
— Ви говорили, що з організмом відбуваються дива. Що за дива?
— Диво — це те, що організм може витримати таку відстань. До першого старту я займався спортом 23 роки — лижними гонками, марафонським бігом і ніколи не думав, що здатний на таке. У людини є великий потенціал, і ми самі його обмежуємо, тому що перебуваємо в полоні сумнівів. Багато спортсменів набагато краще за мене бігають марафонські дистанції — класичні 42 км, але дуже небагато можуть уявити, що вони стають на старт 5 тис. км. Заважає психологічний бар’єр і невіра у власні сили.
— Ноги болять?
— Болять, але ми їх лікуємо бігом. Є перші 10 днів на початку, коли ти втягуєшся в новий режим, нові навантаження, пресинг часу... Потім звикаєш, і організм сам відновлюється під час відпочинку. Торік під час пробігу в мене було запалення м’яза стегна, я не міг бігати. В звичайному режимі, якби мене оглянув спортивний лікар десь на зборах — все, спокій, тиждень лікування, ніяких навантажень, а тут я ходив приблизно по 70 кілометрів щодня, щоб спав набряк, прикладав лід і... «переходив»: на четвертий день я міг нормально бігти. Навіть лікарі, які не перший рік працюють із нами, дивуються.
— Яким був ваш перший забіг?
— В 2002 році я зайняв перше місце на пробігу довжиною 47 миль в Нью-Йорку й після цього мене запросили на «3100 миль...». Я відразу погодився, бо захотів зробити собі виклик. Я не боявся, не сумнівався — просто робив те, що потрібно.
— Щось змінилося у вас завдяки самоподоланню під час перших «3100 миль...»?
— Я стикнувся із справжнім життям. Пробіг для мене — не тільки змагання, а як школа. На пробігу ж неможливо бути нещирим: якщо ти кажеш, що не можеш бігти, бо тобі болять ноги, то ти просто плекаєш біль, не хочеш себе змусити. Дуже важливим є спокій розуму, який дозволяє розподілити сили, час. До речі, кращої школи із тайм-менеджменту я не зустрічав. Уявіть: ви затрималися десь на перерві, втратили хвилину. За день це може набігти 20 хвилин. За 50 днів виходить втрачених 16 годин.
На трасі — дивна атмосфера. Я брав участь у багатьох міжнародних змаганнях за кордоном, але ніде не зустрічався з такою винятково дружелюбною атмосферою серед організаторів та учасників: якщо в когось травма і він не може бігти, ми кровно зацікавлені, щоб він відновився і повернувся на трасу. В звичайному світі це не так.
— Можливо, це тому, що в них — інше завдання: перемогти решту, прийти першим?
— У нас також є місця (у 2007 році я посів сьоме місце, це — мій найкращий результат), ми теж намагаємося подолати дистанцію за максимально швидкий час. Але інший підхід — переможи себе.
— А який розрив у часі між учасниками?
— Розрив вимірюється днями і тижнями. Перший рекорд на цій трасі становить 41 день, його зробив німецький бігун. Мій результат — 50 днів, а єдина жінка- учасниця зі США подолала шлях за 60 днів.
— Чому ви бігаєте по кварталу, а не в спеціальному місці?
— Так зручно обслуговувати спортсменів... А ще нас приходять підтримати багато людей: хтось грає на гітарі, хтось — на барабанах, хтось просто з тобою трохи пробіжить. Американці зустрічаються з ними, спілкуються і іноді не знають, що у них під вікнами відбувається найдовший у світі марафон. Таким чином ми не є відірваними від життя. Якби це було ізольовано, це було б психологічною проблемою...
— Крім американців, вас ще хтось морально підтримує?
— На змагання зі мною їдуть моя дружина і дочка, тому, що для помічників там є не менше роботи, як для бігунів: я пробігаю коло за 10 хвилин, і можете уявити, що протягом 18 годин кожні 10 хвилин мені щось потрібно... Дочка з дружиною самі позмінно чергують, втомлюються. Але на таких пробігах бачиш в людині все справжнє — щирість, співпереживання, бажання допомогти... Тому після марафону я відчуваю набагато більшу спорідненість із сім’єю, ніж будь-коли.
— Що робите після фінішу?
— Перші три дні бігати взагалі неможливо — відновлюємося. Для цього потрібно два— три місяці. Але на п’ятий—шостий день тягне бігати, йду на пробіг, який продовжується, підтримую друзів. Тут я зустрів справжніх друзів.
— Нині ви готуєтеся до забігу-2008?
— В мене є два періоди: коли я бігаю для себе — відновлююся після бігу (5—7 км щодня), а з березня починаю готуватися до пробігу, який, як правило, відбувається в середині червня. Тоді я тренуюся активно: за тиждень в мене може бути 190 км (як правило, в Голосієвському лісі). У нас є марафонська команда Шрі Чінмоя (www.lebedev.org.ua) — люди, які намагаються розширити свої можливості, практикуючи цілодобовий забіг. Я бачу зацікавленість людей у своєму розвиткові, принаймні я хочу показати, що ми можемо знайти місце для самоподолання усюди: в роботі, в спілкуванні з людьми, духовному рості. Я хочу, щоб максимум людей дізналися, що це можна робити і це спрацьовує.
