22 січня виповнилося 90 років від дня проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради. Незабаром у Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського (вул. Паньківська, 9) відкриється виставка, присвячена цій події.
Другого березня 1917 року цар зрікся престолу. Російська імперія перестала існувати. А вже 5 березня газета «Киевская мысль» повідомила, що 4 березня «на весьма многолюдном собрании» всі присутні українські організації об’єдналися й увійшли до комітету «Центральна Рада». Головою Центральної Ради було обрано видатного історика Михайла Грушевського. Повернувся він із заслання до Києва лише 14 березня і відразу опинився у вирі українських подій:
19 березня — 100-тисячна маніфестація на Софійському майдані.
6—8 квітня — Український національний конгрес, на якому Грушевського обирають таємним голосуванням (за його наполяганням) головою Центральної Ради майже одноголосно. «Я вважаю, що се була найвища честь, якої я коли- небудь зазнав, і один з моментів найбільшої національної нашої консолідації», — напише згодом Грушевський у «Споминах».
Травень — українська делегація на чолі з письменником Володимиром Винниченком вирушає до Петрограда, маючи на руках документ від Російської академії наук про те, які землі історично належать українцям. Так і не дочекавшись аудієнції, делегація ні з чим повертається до Києва.
10 червня — виходить I Універсал Української Центральної Ради, лейтмотивом якого є те, що «однині самі будемо творити наше життя».
15 червня — утворено виконавчий орган — Генеральний секретаріат.
3 липня — виходить II Універсал, зміст якого свідчить про деякі поступки: закон про автономію України мають затвердити Установчі Збори.
25 жовтня — більшовики оволоділи Петроградом і скинули Тимчасовий уряд.
7 листопада — видано III Універсал УЦР: «Однині Україна стає Українською Народньою Республікою».
На початку грудня російський більшовицький уряд на чолі з Леніним фактично оголошує Україні війну. Із Харкова на Київ сунуть орди так званих братів, співаючи: «Эх, яблочко, сбоку красное. Что Украине конец — дело ясное».
Одним із свідків подій, що відбувалися в той час у Києві, був Євген Чикаленко — український поміщик, меценат, видавець першої щоденної україномовної газети «Рада». У його «Щоденнику» читаємо: «Коли перед Різдвом послано було армію проти большевиків, які вже захопили Харків, то по дорозі майже вся армія, в тім числі і Богданівський полк, розбіглася по домах із зброєю і кіньми... Козаки раді були, що нарешті добилися додому.
...З газет громадянство знало, що одна українська армія поїхала на Харків через Полтаву, а друга — через Конотоп... і тішилося тим, що оточені зо всіх боків большевики будуть розбиті і знищені дощенту. Під таким враженням сила народу зійшлося в клубі стрічати Новий 1918 рік, перший Новий рік в своїй Державі; був дехто з міністрів, а між ними і голова міністерства Винниченко. Коли пробило 12 годин і всі посідали за столи, то очі всіх звернулися на Голову Уряду, сподіваючись, що він перший проголосить тост за Україну... але він сидів мовчки, нахмурившись... Тоді звернулися до М. Шаповала, міністра пошт і телеграфу; він довго відмовлявся, вагався, нарешті якось наче несерйозно, наче жартома сказав приблизно таке: «От ви, люди добрі, зібралися веселі, радісні стрічати перший Новий рік у своїй власній хаті, і не думаєте, і не гадаєте того, що цей перший рік, може, буде й останнім...» Винниченко, цей найліпший промовець з- між тодішніх політичних діячів, на цей раз мнявся, запикувався, підшукуючи вирази, і, видно, страшенно хвилювався».
Чому ж значна частина війська, з погляду Чикаленка, не підтримала Центральної Ради? «Вони всі були озлоблені проти Центральної Ради, — пише він, — одні за те, що вона не пускає їх по домах, інші за те, що не дозволяє ділити «буржуйське» майно... Вони так рвалися з Петрограда, з північного фронту рятувати «Рідну Україну», з величезним напруженням та втратами пробивалися через ряди московської армії до Києва, а тут для них ніхто не заготовив ні казарм, ні харчів, і вони самі мусіли добувати собі помешкання... Виходить, що не большевики їхні вороги, а «буржуазна» Центральна Рада, члени якої м’яко сплять, солодко їдять і зовсім не дбають про козаків та бідний народ, а большевики, навпаки, землю вже віддали народові, солдатам платять добрі гроші та ще й дозволяють «конфіскувати» у буржуїв награбоване ними добро. Справді, наше військове міністерство, що складалося з цивільних людей та з прапорщиків, людей молодих, недосвідчених, незугарне було організувати для свого війська ні матеріальних, ні духовних харчів, і козаки нудилися, нічого не роблячи, повчалися тільки від большевицьких агітаторів, що Центральна Рада складається з самих буржуїв, а Генеральний секретаріат з самих «генералів», а Ленін дбає про армію і народ і дозволяє «грабить награбленное» .
Член Української Центральної Ради Микола Галаган у свої х спогадах так описує передумови та саме прийняття IV Універсалу: «Досвід з попередньої доби революції яскраво свідчив про те, що російська «революціонная демократія», від правої до самої найлівішої її частини, однаково вороже ставиться до права українського народу на сомоозначення й утворення своєї держави. Всі ілюзії в цьому відношенні були вже розвіяні й будь- якої надії на порозуміння з російською демократією не залишилось. Було очевидно, що шлях порятунку лежав через проголошення незалежності й самостійності УНР... Наша соціал-демократична фракція на своїх нарадах дебатувала це питання. Явна більшість... схилялась до того, щоб Центральна Рада проголосила незалежність. Відомо, що проголошення незалежності УНР сталося 9 (22) січня 1918 р. Перед тим відбу вались спільні наради українських фракцій, на яких розглянуто кілька проектів IV Універсалу Центральної Ради. Зрештою ухвалено остаточну його редакцію... Не пам’ятаю точно, які і як неукраїнські фракції голосували, але знаю, що проти незалежності України подали голос тільки чотири члени Ради, які заступали російські партії. Голосування було переведено поіменно... Серед російських соціал-демократів сидів також і українець Д. Чижевський; коли дійшла до нього черга, то він по-українськи гукнув: «Проти!». З кількох місць почулись на його адресу репліки: «Грязь Москви!», «Московський холуй!», «Запрод анець!»... Російські соціал-демократи виходили із зали хто похмурений, а хто розлючений. Українці виступили з урочистими промовами.
Думаю одначе, що не в одного мене урочистий настрій з нагоди проголошення державної незалежності України змішувався з почуттям тривоги перед сумною українською дійсністю. Московсько-большевицьке військо сунуло на Україну та щодня все ближче й ближче підступало до Києва».
Євген Чикаленко у «Щоденнику» занотовує таке: «У відповідь на проголошення самостійності України в Києві зачався загальний робітничий страйк, якому одверто співчувала міська дума, весь суд, університет, взагалі вся російська інтелігенція. Сталося те, чого так боялася українська інтелігенція, крім купки соціалістів-самостійників. Погасла електрика, перестав функціонувати водопровід, стали трамваї і почалося збройне повстання робітників; весь Київ обхопила паніка, яка побільшувалася ще невідомістю про те, що робиться поза Києвом, бо не виходила й жодна газета. Більшість «славного» українського війська і знаменита матроська гвардія Центральної Ради заперлися в казармах і «держали нейтралітет», тільки окремі свідомі одиниці з них підтримували Вільне Козацтво, що складалося з свідомих українських робітників під командою інженера Ковенка...
Большевики цілили в Центральну Раду, в палац Міністерства та у вокзал, а коли його захопили, то встановили там батарею проти будинку Грушевського і стріляли в нього, доки він не взявся полум’ям. Разом з будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів і т.ін. Вся московська інтелігенція з приємністю стрінула звістку про знищення будинку Грушевського, якого вона вважала за головного винуватця відокремлення України від Росії. Характерно, що на початку війни графиня Уварова, голова Археологічного товариства, як оповідав мені проф. Кримський, з незахованою радістю читала знайомим лист від свого сина, в якому той писав, що «бажання її здійснилося — і вілла Грушевського в Криворівні (на Львівщині. — Прим. авт.) спалена».
Здійснивши короткий екскурс у ті буремні роки завдяки спогадам свідків подій, розуміємо, в яких умовах доводилося працювати першому українському парламенту. Хтось його критикує, хтось ним захоплюється, але беззаперечним залишається одне: за чотирнадцять місяців свого існування Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським із кількох губерній Російської імперії створила незалежну Українську Народну Республіку з її законами, державною атрибутикою та грошовою одиницею (гривнею). На засіданні Малої Ради, присвяченому першій річниці існування українського парламенту, Михайло Грушевський сказав таке: «У своїй діяльності Українська Центральна Рада мала завжди один критерій, єдиний компас — це інтереси трудящих українських мас. Які не були б помилки і невдачі наші, члени Української Центральної Ради можуть з вдоволенням оглянутися на пройдену путь і сказати словами поета:
«Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою...».
