З його відходом надзвичайно важлива для слов’янського театру лінія: театр лабораторія,театр-дослідження перестає існувати, з гіркотою зазначає NewsTimes.ru. «Це останнє інтерв’ю, яке я даю в Росії. Після цього я не хочу до цієї теми ніколи повертатися», — сказав режисер...
«В ОДНУ РІЧКУ НЕ ВВІЙДЕШ ДВІЧІ»
— Ви вважаєте, що в зв’язку з вашою заявою про відхід у цій історії поставлено крапку?
— Вся моя творча мандрівка — це шлях до мети, яку я передчував, передбачав. Але моя подорож уперед завжди була поверненням назад. У своєму житті я зробив два дуже важливi повернення до нашого минулого, до минулого нашого мистецтва. Перше — це повернення до традицій російського художнього реалізму. А друге — те, яке я здійснив у останній період свого життя, — до традицій російської літургійної драми. Заради цього другого повернення було створено теорію, практику, школу мого театру. Було побудовано будівлю, якої я зараз позбавлений. А крапка... Це неправильно поставлене питання. Ось у мене був рукопис. Я його писав. І долею його було розірвано. Мій рукопис розірвано...
— Його можна відновити?
— Листи не склеюються. Ні. У наших фантазіях, в інших світах — все можна... Але в тому світі, в якому ми живемо, — це не з’єднати. Не продовжити...
— І що ж буде далі? З вами, з вашим театром?
— Не знаю. В одну ріку не ввійдеш двічі. Я вийшов на міст, який висить над прірвою. Він з’єднує два береги. Я не знаю, що на мене чекає на іншому березі...
— Що ви думаєте про стан сучасної російської сцени?
— Подивімося на історію театру, на історію нашого мистецтва цинічно. Ми бачимо сьогодні два напрями в російській театральній справі. Один напрям пов’язаний із театром як бізнесом. Але чи комерційні цілі стоять перед таким театром? Я б серйозно задумався над цим питанням. Чи не з більш глибокою історією ми стикаємося? Чи тільки фінансові інтереси обслуговує сучасний театр? Цей напрям російського театру покликаний сформувати середній клас. Цілі державні, цілі політичні стоять перед театром, який ми називаємо комерційним. І для мене тепер абсолютно ясно — і в Росії, й за кордоном це мета формування середнього класу.
А інший напрям — ностальгічна драма. Він відстоює реалістичні традиції та представляє себе як ностальгічний. Але в формуванні нового класу, у вирішенні державних завдань цей театральний напрям не бере участі. А тому цей театральний напрям зникне. Йому потрібна публіка, а вона піде.
Залишаються ще хмари збентеженої інтелігенції, їхніх дітей і онуків... Може, ці хмари ще трошки посиплять дощем всім на радість. Але дощ цей буде недовгим. У ситуації, коли мій театр не йде ні комерційним, ні ностальгічним шляхом, він став неможливим. І тому, коли ви говорите, що лінія російського театру припиняється... І так, і ні... По-перше, метафізична драма не вперше переривається. Вона не вижила в Росії ні в XIX, ні в XX сторіччі. Не вижила і в XXI...
— Як ви думаєте, чому?
— Бо всяка тиранічна влада забезпечує себе реалістичною культурою. Вона забезпечує себе реалістичною традицією. Особливо вона зміцнює реалістичний драматичний театр. У Росії дуже важлива парадигма реалістичного мистецтва, яка пов’язана з переживанням. І російській ментальності притаманно входити в цей резонанс. А тиранічній владі властиво експлуатувати саме це й керувати саме людьми реалістичної культури.
Тому я не можу сказати, що з моїм від’їздом переривається певна лінія російського театру... Для мене це було б занадто зарозуміло.
— Ви говорите про стан сучасного російського суспільства. А якісь особисті події були для вас передвісником того, що ваш театр позбавляється поживного ґрунту, перестає бути можливим?
— 2000 року в липні трапилися три трагічні події. Начебто це були висхідні події в драмі, яку я проживаю. Це вбивство мого актора Володимира Лаврова, вбивство ректора ДІТМу Сергія Ісаєва і смерть Алли Балтер, з якою я довгий час працював. Я повинен був піти на жалобну панахиду по Аллі Балтер вранці 17 липня. І цього дня о 4-й годині ранку мені зателефонував Ігор Яцко і сказав, що вбито Володимира Лаврова. Незабаром було вбито Сергія Ісаєва. Алла Балтер — це минуле, це практика психологічного реалізму, якому я служив. Володимир Лавров — носій метафізичної концептуальної драми, на яку я поклав велику частину свого життя. Сергій Ісаєв робив дуже важливу справу в галузі сучасної театральної освіти. І ці смерті припали на кінець липня 2000 року. 23 липня 2007 року я завершив свій двадцятий сезон у «Школі драматичного мистецтва». 23 липня — день народження моєї мами. 23 липня — день народження Сергія Ісаєва. І в цей день я подав у відставку. Все. Шлях пройдено!
ДОБРОВІЛЬНИЙ ВИГНАНЕЦЬ
— Ваш від’їзд — це окремий випадок чи він свідчить про більш глобальну тенденцію, яка відбувається в нашому суспільстві?
— Моє добровільне вигнання свідчить про тенденцію, яка спостерігається в сучасній Росії. Всякий, хто не захоче бути розчинений у культурі середнього класу, всякий, хто не захоче формувати буржуазний середній клас як такий, що цементує і є основоположним для майбутнього російського суспільства, буде вигнаний або добровільно сам себе вижене.
Платон у «Державі» для митця бачить три варіанти — бути вигнаним, позбавленим майна або страченим. Я зазнав вигнання і позбавлення майна. Вигнання добровільне, а позбавлення майна — насильницьке...
Розгляньмо мою ситуацію як дуже просту. Є фундатор і носій теорії та практики театру і є учні. Зараз їх можна вже назвати послідовниками. Це їхнiй особистий шлях. Особистий подвиг. Тепер це — їхня справа. Ви знаєте, коли покоління молодих людей, яким зараз сорок із гаком років, увійшло в життя, я помітив, як негативно вони ставляться до того покоління, до якого належу я. Вони навіть не хотіли розібратися — хто вигодуваний цим комуністичним племенем, хто — рідня, а хто був ізгоєм. Їм було абсолютно все одно. Важливо лише те, в який період часу ти працював. Я помітив це ставлення до себе. І в мене щодо покоління сорокарічних дуже жорстока позиція — тепер і ви зробіть те ж саме. Пройдіть все, що пройшли ми: переслідування, прослуховування, вигнання, ідеологічну муштру. Пройдіть! І якщо зможете це зробити, я, якщо житиму, захоплюся вами...
— Деякі кажуть, що ваш від’їзд — майже зрада щодо тих, хто тут залишився. Що ви повинні бути тут, у своєму театрі, й боротися разом з усіма.
— Це не зрада. Моє добровільне вигнання звільнило моїх учнів від тиранії вчителя. Я взяв на себе втечу, щоб залишити людей у тій справі, якої їх навчив. І я в думках, сердечно і волею своєю доручаю їм продовжити те, що я зробив. Якщо вони зможуть це продовжити, значить, те, що я залишив, має силу.
БЕЗ КОМПРОМІСІВ
— Чи не вважаєте ви, що недостатньо йшли на компроміс для збереження свого театру?
— Це питання неправомірне. Мій театр жив згідно зі своїм статутом як театр-лабораторія. Ніколи мій театр не визначався як театр репертуарний. У самій архітектурі театру закладено його концепцію — це школа, це дослідження. Кількість репетиційних залів перевищує кількість сцен: сцен лише дві, а залів — безліч. У додатку до статуту було зазначено, що ми повинні дати 90 вистав на рік, включаючи й лабораторні покази. Не постійно виробляти «театральний продукт», а дослідити. Про який компроміс ви говорите? Що, коли влада запропонувала мені вилучити театр на Сретенці, я повинен був погодитися? Вилучення театру, вилучення будівлі й навала на театр розпочалася вже 2002 року. Навала почалася від мера. Я не пішов тоді на компроміс. Петро Фоменко відмовився від запропонованої йому будівлі на Сретенці, преса була розбурхана, і московський уряд відступив. Але я знав, що на цьому справа не закінчиться. У сезоні 2005 —2006 року мені було запропоновано провести реорганізацію театру. Але фактично розпорядження уряду Москви говорило не про реорганізацію, а про ліквідацію. Про який компроміс у цьому випадку може йтися? Що, я повинен сам вибудувати шибеницю, сам зачепити вірьовку, поставити стілець і сам повіситися? Якщо це назвати компромісом — так, на такий компроміс я йти не був готовий. А щодо майбутнього російського театру... Ось чи було обірване майбутнє російського театру в зв’язку з еміграцією Михайла Чехова?
— Якась його істотна частина — так. Він багато що зробив у США, і в 90-і роки до нас приїжджали його учні викладати систему Михайла Чехова.
— А вбивство Мейєрхольда обірвало майбутнє російського театру?
— Все, що зробив Мейєрхольд, було сприйняте світовим театром, його ідеї отримали розвиток не в меншій мірі, аніж ідеї Станіславського.
— Значить, йдеться про світовий театр! Про вкладення ідей до театру світового, про його збагачення. Ось про це мене зараз прохають, і на це я повинен зважитися. Але живоносний ключ у Росії може заглухнути. І російський театр, його ідеї буде розвинуто в інших країнах, на інших континентах.
— Тобто до ваших планів входить викладання за кордоном?
— Я своїх планів не приховую. Бо в мене їх немає. Я практикую курси режисури в Ліоні, я хочу відкрити курси режисури в Парижі, хочу відкрити школу в Греції, Барселоні, Сан-Паулу. Але я не знаю, чи вистачить мене. Чи зможу я це зробити так послідовно, як я про це мрію...
— Ви гадаєте, такий театр, як ваш, міг бути загальнодоступним?
— Він повинен бути загальнодоступним, бо у Росії немає іншого шляху. Вона не може розвиватися як секулярна держава. І хоч як би політики билися над тим, щоб усе зробити для створення буржуазної держави, вони повинні розуміти, що це призведе лише до нацизму. І більше ні до чого. І я гірко жалкую, що московський уряд так осліп або так наповнений злобою та інтригами навколо мого імені, що навіть не побажав зустрітися зі мною для довгої бесіди. Люди, які займалися проблемами мого театру, навушничали, користувалися плітками та чутками, доносами моїх недоброзичливців і величезною кількістю легенд навколо мого імені... Але — життя триває. Добровільно вигнавши себе з Росії, я помер для неї. Так, очевидно, душі померлих дивляться з жалем, заздрістю й радістю на справи живих. Але вони не можуть повернутися, не можуть знову воскреснути до життя, не можуть втілитися. Так і я дивлюся на те, що відбувається в Росії, на те, що відбувається з моїм театром...
— Ви сказали, що померли для Росії?
— Для мене це вигнання подібне до смерті. Джульєтта в трагедії Шекспіра, дізнавшись, що Ромео вигнаний, говорить, що смерть краще, аніж вигнання...
P.S. Театр Васильєва — це, власне, суцільний експеримент. А експериментами можна домогтися визнання й слави, але з матеріальним еквівалентом того й іншого буває нелегко, зазначає lenta.ru. Наприкінці 90-х московська влада вирішила, що раз Захід цікавиться і поважає режисера, то мер столиці Юрій Лужков підписав указ про початок будівництва на Сретенці театрального центру- лабораторії для ШДМ. 2001 року будівлю відкрили. Васильєв виявився багатим: у його розпорядженні залишилася й Поварська з її улюбленими кімнатами, «пенатами», як називає їх сам режисер, і новий красивий будинок на Сретенці. Але некомерційні проекти Васильєва не окупили витрат на будівництво нової будівлі й утримання двох приміщень. І в міському комітеті з питань культури, якому підпорядковується ШДМ, вирішили реорганізувати театр: змінити його статут і схему керівництва, а заодно скоротити кількість площ. 2005 року «Школу» примусово подiлили на дві частини: власне театр і проект «Відкрита сцена». Останній, як передбачалося, займе кімнати на Поварській. Ця ухвала викликала безлiч протестів у театральної громадськості: за Васильєва заступилися Олександр Калягін, Лев Додін та інші. До березня 2006 року Васильєв боровся за «пенати» наодинці. Він ґрунтовно натомив культурних чиновників... і його зняли з посади художнього директора «Школи», запропонувавши йому посаду головного режисера. Васильєв образився і пішов у творчу відпустку (насправді він виїхав працювати до Франції, куди був давно запрошений, а зовсім не відпочивати).
У відсутність Васильєва — в жовтні 2006 року — театр отримав директора — Олексія Малобродського. У його обов’язки входить розв’язання всіляких господарських питань і залагодження відносин із комітетом з питань культури. Ніяких творчих призначень «Школа» так і не побачила: принципи керівництва театру чиновниками так і не було визначено. Учні та соратники Васильєва ставили вистави й отримували премії (Дмитро Кримов став лауреатом «Кришталевої Турандот» 2007 року), а художнього керівника, як і раніше, не було. Саме тому Васильєв власноручно вивів «Школу» з престижної асоціації «Союз театрів Європи». Цей крок також не справив враження на комітет з питань культури.
Васильєв, остаточно втомившись від незрозумілого мовчання московських урядовців, запропонував свого кандидата на посаду художнього керівника — одного зi своїх улюблених акторів, талановитого Ігоря Яценка. Але й ця дія не справила ніякого враження. Тим часом Анатолія Олександровича Васильєва привітали з ювілеєм Володимир Путін, Михайло Швидкой та «інші офіційні особи». І що? А нічого. Все залишилося на тому ж місці. Останній крок Васильєва — пряма відмова від будь-якого місця у власному театрі — також потонув у мовчанні чиновників...
Васильєва можна зрозуміти: у нього є робота, і не годиться йому принижуватися перед адміністраторами: «Я художній емігрант: я просто не хочу більше орати театральний ландшафт цього міста», — з болем резюмував режисер.
ДОВІДКА «Дня»
Анатолій ВАСИЛЬЄВ — учень легендарного театрального педагога Марії Кнебель, учениці Станіславського. Його вистави «Доросла дочка молодої людини», «Серсо» і «Шість персонажів у пошуках автора» зробили Анатолія Олександровича Васильєва «зіркою» світової театральної режисури. 1990 року Васильєв отримує премію Журі критиків Європи «Нова театральна реальність» (цього призу були удостоєні такі знаменитості світового театру, як Роберт Вілсон і Джорджо Стреллер). 1999 р. Васильєв був удостоєний Державної премії РФ за створення театру «Школа драматичного мистецтва». Режисер викладає в Ліоні, він «Кавалер ордена літератури і мистецтва» уряду Франції, почесний академік французької Академії витончених мистецтв.
