Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Гіркі спогади, гіркі й підсумки

21 грудня, 2007 - 00:00
МАЛЮНОК IГОРЯ ЛУК’ЯНЧЕНКА

Сьогодні, на щастя, можемо з упевненістю сказати, що до керівництва країною прийшла нова генерація — людей молодих, здібних, освічених. І дістається їм тяжка спадщина від колишньої партійно-господарської номенклатури, яка плавно перемістилася в нові крісла чи розташувалася під новими вивісками з настанням незалежності. Звичайно, це далеко не так, що в радянські часи пробивалися до верхніх ешелонів влади тільки кар’єристи. Згадаймо Петра Шелеста, умілого господарника, директора заводу, далі партійного працівника, який потім зайняв пост першого секретаря ЦК Компартії України. І протягом усієї трудової діяльності він був грозою для казнокрадів, ледарів, п’яниць.

Задекларована розбудова незалежної України так і залишилася гаслом наших керівників, часто вживаним, але без наповнення змістом, а то й стала ніби доважкою до їхніх виступів.

Уряд Віктора Януковича так і не зумів досягти хоч якогось покращання життя людей. Ті ж самі низькі зарплати та пенсії, інфляція, невисокі доходи. А заступник прем’єр-міністра Дмитро Табачник вважав, що українською мовою у нас користується лише незначний прошарок української інтелігенції, то про який розвиток її варто говорити... У минулому парламенті Партія регіонів не визнала Голодомор геноцидом українського народу, не підтримала постанову про відзначення сторіччя з дня народження відомого українського письменника Івана Багряного. І тут же — розгул антиукраїнських сил, відкриття в Одесі пам’ятника російської цариці Катерини II, підготовка до спорудження таких пам’ятників у інших містах. То в якій країні ми живемо? Якщо так і далі піде, то на нашій території може й Російська імперія відновитися. Тому багато хто вважає, що ми ще не маємо своєї держави, ми ще не приступили до її будівництва.

І вже як заключний акорд нашої бездіяльності й безвідповідальності — нові ціни на газ, що є викликом для нашої енергозатратної економіки. Про те, що ціни на газ зростатимуть, поки не дійдуть рівня світових, говорилося давно, але, як це у нас часто водиться, на цьому все й закінчувалося, мовляв, це ж буде колись, не скоро. І в нашу хімічну й металургійну промисловість рікою текли мільйони кубометрів газу. Та ось цей потік стає таким дорогим, що спонукає до роздумів. Що ж ми маємо? Продукція хімічної та металургійної промисловості, цих основних споживачів газу, йде в переважній більшості на експорт за кордон. Що ж нам залишається? Перш за все жахлива екологія, і вже не тільки у місцях цих виробництв, а й по всій території України, бо дими розвіюються на далекі відстані. То розумний господар все підраховує, дивиться, що переважає, за рахунок чого він має доходи.

Що ж, передбачення, розрахунки з олівцем у руці, не кажучи вже про електронно-обчислювальні машини, інновації, підкріплені організаторськими заходами, — це наше слабке місце, це ніби за сімома замками для нас. Але ж саме життя чомусь учить. І не зважати на його вимоги, вважати, що нічого особливого не трапилося: проведемо ще переговори з російським «Газпромом», до чогось домовимося, — значить ховати голову в пісок, бути простакуватим, не в змозі всебічно оцінити якесь явище. Постає питання, чи доцільно й надалі виготовляти метал і хімічну продукцію на експорт.

Та повернімося до останніх подій. Представники Партії регіонів і досі заявляють, що вибори нічого не принесли, не дали ніяких змін. А це як розуміти? Раніше вони очолювали коаліцію в парламенті, створили уряд, тепер в опозиції, дали дорогу іншим людям. І не бачать в цьому ніякої різниці. Досить дивні заяви, навіть якась бравада. А втім, деяка подібність спостерігається. І раніше, і тепер депутати з цієї партії захоплюються пустопорожніми балачками, від них лунає суцільне викриття своїх опонентів, пригадуються їхні позаминулорічні висловлювання, які чомусь повторюють, обігрують, смакують. Навіщо, кому потрібні ці чвари? А нікому.

Таке ж солодкомовство невпинно ллється і в телепередачах «Свобода слова». Учасників її, за невеликим винятком, ще тільки запрошують до мікрофону, а ми вже знаємо, про що говоритиметься. То це велика розкіш — надавати трибуну тим, хто сіє недовіру й паніку, хизується своїм прислужництвом перед можновладцями, затіває беззмістовні сварки, поширює різні вигадки та чутки, а то й удається до відвертої демагогії. Нині потрібна не свобода слова, а свобода праці. Хочеться почути людей роботящих, активних, ділових, здатних хоч на окремій якійсь ділянці, на прикладі свого виробництва, свого району, міста діяти не в особистих чи групових інтересах, а на суспільне благо.

Ось так і живемо, від кризи до кризи, у супроводі солодкословців, і вже докотилися до прославлення російських царів і вельмож. А між тим Україна перетворюється на звалище неякісного ширвжитку, секонд-хенду, продуктів харчування з різними домішками, серед них і шкідливими для здоров’я, все це завозиться до нас мало не з усього світу. Так завжди буває, коли беруться будувати не знаючи що, з широкими обіймами сприймають будь-які поради різних чужинців, а свої власні надбання й цінності забувають. Тепер треба все перевіряти, переробляти, доводити до розуму, ставити з голови на ноги — і робити це терміново, поки не пізно, поки не почалися незворотні процеси в усіх сферах нашого життя, будь то матеріальне виробництво, культура, освіта, законотворчість.

Відрадним є те, що Президент Віктор Ющенко вже поставив як найвищий пріоритет у всій своїй діяльності національні інтереси. Такої ж думки і голова Верховної Ради Арсеній Яценюк, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Сподіватимемося, що й усі урядовці теж керуватимуться цим сталим правилом всієї міжнародної спільноти. Тільки на цьому єдино правильному напрямку будівництва національної держави українського народу можна досягти успіху.

Олександр ГРОМОВ, Київ
Газета: 
Рубрика: