Того, що Володимир Путін назвав Дмитра Медведєва своїм переважним наступником, більш ніж достатньо. Тепер Медведєв може твердо розраховувати на те, що він упевнено переможе на березневих президентських виборах у Росії. Тому не викликає подиву його обіцянка продовжити політику свого наставника, а також зроблена Путіну пропозиція зайняти посаду прем’єр-міністра для забезпечення його подальшої участі в управлінні Росією.
Що стосується більшості росіян, то для них це все на благо. Адже вони ставлять Путіну високі оцінки за те, що він відновив російську державу й забезпечив швидке зростання економіки країни.
Згідно із загальноприйнятою думкою, при Борисі Єльцині в 90-ті роки російська держава не діяла, економіка скорочувалася, а населення страждало. З приходом 2000 року Путіна повернувся порядок, економіка почала розцвітати, а середньостатистичний росіянин став жити краще, ніж будь-коли раніше. Так, говорять прихильники такого погляду, Путін відійшов від колишніх демократичних досягнень, але це були необхідні жертви, покладені на вівтар стабільності й розвитку.
Але ця розхожа теорія хибна, оскільки грунтується на помилковому зіставленні. Дійсно, виникнення російської демократії в 90-ті роки збіглося в часі із занепадом держави й економічним спадом, але демократія не є причиною ні одного, ні другого.
Точнісінько так само, відновлення самовладдя в Росії за Путіна збіглося з потужним економічним зростанням, але й воно не було причиною такого зростання. Можна сказати, що поворот Путіна у бік автократії в останні декілька років призвів до послаблення демократичних завоювань. Якби в країні збереглася демократія, у виграші були б усі.
Авжеж, за Путіна російська держава зміцніла й посилила свою роль. У деяких сферах вона діє набагато краще, ніж у 90-ті роки: вчасно виплачує пенсії й зарплати державним службовцям, будує дороги, збільшує витрати на освіту. Але якщо враховувати зростання її потужності й ресурсів, величезний подив викликає те, наскільки погано поки ця держава працює. Якщо говорити про громадську безпеку, охорону здоров’я, корупцію й захист прав власності росіян, то тут ситуація в країні за останнє десятиліття аніскільки не поліпшилася, якщо не стала гіршою.
За Путіна зросла кількість убивств. У період з 2000 по 2005 роки середньорічні витрати на охорону здоров’я становили лише 6% від ВВП, тоді як у 1996—1999 роках вони дорівнювали 6,4%. Починаючи з 1990 року спостерігається зменшення чисельності російського населення, що викликано зниженням народжуваності й зростанням смертності. Але цей спад особливо посилився з 1998 року. Наприкінці 90-х річне споживання алкоголю на дорослу людину становило 10,7 літра. До 2004 року ця цифра збільшилася до 14,5 літра. Коротше кажучи, всі ці дані спростовують широко поширену думку про те, що більш владна держава це також більш дієва й ефективна держава, здатна вирішувати важливі для Росії політичні проблеми.
Але путінські прихильники можуть відповісти, що його самовласні методи правління принаймні забезпечили потужне економічне зростання в Росії. Дійсно, за Путіна середні темпи економічного розвитку становлять значні 6,7% на рік. Починаючи з 2000 року, реальні прибутки населення збільшуються більше ніж на 10% щорічно, споживчі витрати стрімко зростають, безробіття зменшується, а разом з ним зменшується й бідність.
Але таке економічне відродження типове для всього посткомуністичного світу. Весь цей регіон пережив економічний спад, а потім, через декілька років після початку реформ, він почав відновлювати свої позиції. Російська економіка рухається тією ж загальною траєкторією. Вона рухалася б нею як за диктатури, так і за демократії.
Путiн з’явився на сцені у вдалий момент російського економічного циклу. Йому ще більше пощастило у зв’язку з тим, що ціни на нафту в усьому світі зросли. Але посилення диктаторських тенденцій усередині Росії не мають до цього жодного стосунку.
Якщо між авторитаризмом і економічним зростанням у Росії і є якийсь випадковий зв’язок, то він має лише негативний характер. Зміцнення автократичної системи за останні декілька років призвело до зростання корупції й послаблення прав власності. Передача активів, по суті, поставила процвітаючий приватний енергосировинний сектор під контроль держави й знизила його ефективність. Ренаціоналізація викликала зниження показників роботи в минулому приватних компаній, зменшила вартісну цінність найприбутковіших російських фірм, а також сповільнила темпи інвестицій — як зовнішніх, так і внутрішніх.
Можливо, найбільш наочним доказом того, що путінська автократія зашкодила, а аж ніяк не допомогла російській економіці, стане порівняння з іншими країнами регіону. У 1999—2006 роках Росія за середніми темпами зростання була дев’ятою серед 15 колишніх радянських республік. Так само рівень інвестицій в Росії, що становить 18% ВВП і перевищує колишні обсяги, все ж таки набагато нижче середніх показників демократичних країн регіону, таких як Польща або Естонія.
Залишається лише замислитися над тим, наскільки швидше Росія могла б розвиватися в умовах демократичної системи. Зміцнення інститутів підзвітності, таких як справжні опозиційні партії, справді незалежні засоби масової інформації, непідконтрольна Кремлю судова система допомогли б приборкати корупцію, захистити права власності й тим самим сприяли б збільшенню інвестицій і прискоренню зростання. Коротше кажучи, для забезпечення стійкого розвитку Росії й серйозної перебудови російської держави Медведєву треба буде переступити через автократичну спадщину Путіна, а не наслідувати її.
Майкл МАКФОЛ — професор політології, директор Центру демократії, розвитку та законності Стенфордського університету. Кетрін СТОНЕР- ВАЙС — заступник директора з наукової роботи цього центру. Повна версія статті вийде в номері Foreign Affairs за січень/лютий.
