Відносини Росії з Заходом серйозно погіршилися в усіх напрямах. Список претензій промислово розвинутих демократичних країн у зв’язку з діями Москви добре відомий; багато з цих докорів справедливі. Однак більшість нинішніх «провин» Росії набуває явно другорядного значення на фоні головного зовнішньополітичного завдання Заходу — не допустити появи в Ірану ядерної зброї.
Згідно з «Аналітичними оцінками розвідувальних служб» США (АОРС), оприлюдненими цього тижня, переконати Тегеран відмовитися від розробки ядерної зброї буде складно, і вже до 2010 року іранцям, можливо, вдасться зробити достатньо високозбагаченого урану, аби створити принаймні один боєприпас.
Отже, згідно з останніми оцінками розвідки, ми маємо на кілька років більше, ніж раніше вважалося, щоб спробувати вирішити проблему дипломатичним шляхом. Проте здається малоймовірним, щоб санкції Ради Безпеки ООН або аналогічні заходи, введені групою країн (це питання зараз обговорюється), виявилися достатньо дієвими, аби змусити Іран відмовитися від своїх намірів щодо створення ядерної зброї — особливо якщо врахувати, що їхній ефект пом’якшується нафтовими цінами, що перевищують $90 за барель. Результативність американо-іранських переговорів без попередніх умов також викликає великі сумніви, хоча почати їх, звичайно, слід. У довгостроковому плані найкращим способом, що дозволяє вплинути на політику Тегерана, є жорсткі економічні санкції у поєднанні з «пакетом» стимулів.
Якщо дипломатичний шлях не приведе до успіху, і США нанесуть удар по іранських ядерних об’єктах, це, скоріш за все, призведе до затяжної війни, оскільки на капітуляцію Тегерана навряд чи варто розраховувати. Застосування сили проти цієї країни обернеться також подальшою дестабілізацією обстановки на Близькому Сході, хвилею обурення в ісламському світі, посиленням терористичних угруповань по всьому світу, і, можливо, новими терактами на території США. А з урахуванням прогнозованого стрімкого злету нафтових цін подібна військова акція може ще і спровокувати рецесію в світовій економіці.
Однак поява в Ірану ядерної зброї здатна для Заходу викликати катастрофічні стратегічні наслідки. Якщо він стане ядерною державою, хтозна, скільки сунітських арабських держав вирішить наслідувати іранський приклад? І якщо це станеться, які можуть бути гарантії, що на Близькому Сході не вибухне атомна катастрофа, або яка-небудь із держав регіону не нанесе ядерного удару по одному з американських міст?
Щоб уникнути таких жахливих наслідків, необхідно, щоб центральну й позитивну роль у розв’язанні «іранського питання» відігравала Росія. У цій сфері вона має більший вплив на Тегеран, аніж будь-яка інша країна. Росія давно вже співпрацює з Іраном у розвитку мирної атомної енергетики, а значить — володіє унікальними контактами з представниками іранської еліти, пов’язаними з ядерною програмою. Зрештою, і це найголовніше, без згоди Росії Рада Безпеки ООН не застосує «каральних» економічних санкцій, що мають непорушну міжнародно-правову силу і здатні змінити позицію Тегерана.
Проте, аби налагодити співпрацю з Росією, ми маємо істотно переглянути нинішній зовнішньополітичний курс відносно Москви. А це означає, що Заходу, в тому числі США, час відмовитися від спроб змінити внутрішньополітичний процес у цій країні.
Росія знову віднайшла почуття власної гідності й упевненість, і прості громадяни вважають це заслугою Путіна: свідчення того — результати парламентських виборів, які нещодавно відбулися. За всіх своїх недоліків ці вибори продемонстрували, що Путін реально є найпопулярнішим у суспільстві лідером з усіх глав держав «великої вісімки», і підтвердили, що його економічний курс, як і високоцентралізований державний устрій Росії, у найближчому майбутньому лишиться без змін.
Якщо Захід хоче налагодити нові, більш конструктивні відносини з Росією з iранського питання, нам потрібно істотно знизити частоту й гучність наших заяв про її внутрішню політику — навіть якщо вона викликає в нас повне неприйняття.
Я не намагаюся зменшити складність взаємодії з Москвою відносно її зовнішньополітичного курсу, що часто зводиться до неприкритої силової політики та спроб створення сфер впливу. На відміну від єльцинської епохи, путінська Росія розцінює західне в сусідніх з нею країнах як пряму загрозу своїм довгостроковим і життєвим національним інтересам. Свідчення того — різка реакція Москви на нібито «керівну» роль Заходу в ході революції троянд у Грузії 2003 року та помаранчевої революції в Україні 2004 року, а також його зацікавленість у цих країнах, аж до їхнього можливого приєднання до НАТО.
Росія гнівно заперечує проти американських планів розміщення протиракетних систем у Польщі й Чеській Республіці. Вона неодноразово конфліктувала з США та Євросоюзом з питання про незалежність Косова. Розбіжності між Росією та Заходом торкаються і майбутнього Договору про звичайні збройні сили у Європі.
У рамках Організації безпеки і співпраці у Європі, що складається з 55 країн-учасниць, у нас iз Росією спостерігається розходження позицій щодо питання про те, яку роль мають грати її спостерігачі в ході виборів на пострадянському просторі. Суперечки з Кремлем виникають і з приводу нової угоди для заміни договору СНВ, і режиму дотримання Московського договору про скорочення стратегічних озброєнь 2002 року. Ми заперечуємо проти поставок Росією зброї Сирії та Ірану. В нас є розбіжності з путінською адміністрацією стосовно зовнішньої енергетичної політики Москви, яка, застосовно до сусідніх країн, часом набуває характеру шантажу. Зрештою, триває «торг» навколо остаточних умов вступу Росії у Всесвітню торгову організацію.
Проте більшість із цих — цілком реальних — протиріч між Москвою та урядами західних країн видаються незначними порівняно з короткостроковим і довгостроковим збитком, якого завдасть Заходу війна з Іраном або перетворення останнього на ядерну державу.
Я не пропоную Заходу надати Москві свободу рук у реалізації її можливих неоімперіалістичних інстинктів відносно пострадянського простору або інших регіонів. Однак існують стратегічні пріоритети й варіанти реальних взаємних поступок або нетривіальних компромісів, над якими Заходу потрібно задуматися.
Заходу необхідно виявити тактичну гнучкість і піти на помірний компроміс із Москвою, принаймні, в деяких із наступних питань: про графік розміщення американських об’єктів ПРО у Східній Європі, про статус Косова, про рамки Договору про звичайні збройні сили у Європі, про майбутнє контролю над стратегічними озброєннями, про вступ Росії у ВТО тощо.
Будь-які примирливі кроки Заходу не повинні робитися в односторонньому порядку в надії на те, що відносини Росії з Іраном неминуче і фундаментальним чином посиляться. Навпаки — їх необхідно чітко пов’язувати з тим, щоб Москва привела свою позицію з іранського питання у відповідність із західною.
У жовтні російський міністр закордонних справ Сергій Лавров зазначив у розмові з японським колегою, що «від Північної Кореї йде фундаментальна загроза, а від Ірану — ні». На питання, чи підтримає Росія посилення економічних санкцій проти Ірану після того, як США пішли на це в односторонньому порядку, Путін відповів: «Навіщо... посилювати ситуацію, заганяти її в тупик, загрожувати санкціями?».
Заходу необхідно переконати Росію, що в питанні про ядерні амбіції Ірану повномасштабна співпраця з Вашингтоном і Європою найбільшою мірою відповідає її власним національним інтересам. Однак шанс на це у нас з’явиться лише в тому разі, якщо ми істотно звузимо спектр політичних розбіжностей із Москвою в деяких із перерахованих інших проблемах.
У кінцевому підсумку така стратегія може й не принести результатів. Не виключено, що Москва залишиться непохитною, що б не зробив Захід. Можливо, вона вважатиме, що відносини з Іраном для неї важливіші, ніж урахування стурбованості Заходу ядерною програмою останнього. Путін також може дійти висновку, що Тегеран у будь-якому разі створить ядерну зброю, і приєднуватися до Вашингтона і його союзників у справі, явно приреченій на провал, не має сенсу. Крім того, Москва, можливо, сумнівається, що новий президент США вестиме відносно Ірану таку ж жорстку політику, як нинішній.
Таким чином, гарантій успіху подібної ініціативи Заходу не існує. Але, з урахуванням того, що поставлено на карту, спробувати все ж варто. Нові АОРС дають нам більше часу на спроби уникнути війни з Іраном. І цим часом слід розпорядитися розумно: не лише на Близькому Сході, але й у Москві.
Роберт БЛЕКУЇЛЛ — президент компанії Barbour Griffith&Rogers International. Раніше був заступником радника президента з національної безпеки з питань стратегічного планування, а в 2001— 2004 рр. займав пост посла США в Індії. Повну версію цієї статті буде опубліковано в номері National Interest за січень майбутнього року.
