Мине час, і урядовці, вчені, екологи підведуть підсумки катастрофи, яка сталася 11— 12 листопада 2007 року в Чорному, Азовському морях та Керченській протоці. Будуть названі й причини трагедії. Однак навряд чи всі і навряд чи системно. Як і кримський землетрус 1927 року, як і катастрофа в Чорному морі 2 (14) листопада 1854 року, аналогічний семибальний шторм в Азово-Чорноморському регіоні 11—12 листопада 2007 року ще довго буде предметом аналізу фахівців та спогадів очевидців. Редакція «Дня» впевнена, що до тих подій спричинилися і економічні, і правові, і соціальні, і моральні фактори. Однак у будь якому випадку осмислення цієї катастрофи, яка залишила набагато глибший слід в історії країни, ніж здається, і буде мати набагато глибші наслідки, ніж очікується, потрібно почати вже зараз, і в першу чергу — з позицій інтересів України та за критеріями моральності. Ми впевнені, що будь-який аналіз без участі громадськості буде неповним. Тому редакція «Дня» запросила до себе за круглий стіл експертів із Києва та Криму, щоб почати цю аналітичну роботу громадськості України. Ми не претендуємо ні на остаточність, ні на всеосяжність висновків, однак маємо надію, що вони багато в чому будуть справедливими стосовно практики державного управління, правової та технологічної сфер, моральної атмосфери в Україні. А тому ми сподіваємося на те, що ці висновки наших експертів стануть у пригоді вищим органам держави в їхньому намаганні знати всю правду та зробити адекватні висновки, застосувати ефективні заходи для виправлення становища.
У дискусії за круглим столом «Дня» за темою «Держава — Людина — Екологія: роль громадськості, держави, міжнародних організацій у збереженні екологічної рівноваги, попередженні катастроф та створенні умов для стійкої гармонії суспільства і природи» взяли участь: Лариса Івшина — головний редактор газети «День»; Юрій Щербак — президент Інституту сталого розвитку України, міністр охорони навколишнього середовища України (1991—1992 рр.), посол України, письменник; Василь Шевчук — міністр охорони навколишнього середовища (1998—2000, 2002— 2003), голова Українського товариства охорони природи; Віктор Мусіяненко — заступник голови Кримського регіонального відділення Партії зелених України; Леонід Яременко — завідуючий сектором зв’язків із громадськістю Мінприроди України; журналісти газети «День». Слава Долинський — колишній начальник Державної інспекції охорони Чорного моря Мінприроди України, на жаль, не зміг взяти участь у дискусії через поважні причини, однак він передав учасникам розмови свої міркування та пропозиції в письмовому вигляді, і вони використані в цьому звіті.
СКЛАДОВА СИСТЕМНОЇ ІНФРАСТРУКТУРНОЇ КРИЗИ
Як твердять учені, в Україні наростає загальна інфраструктурна криза. Так, директор по науці Інституту економічних досліджень і політичних консультацій Вероніка Мовчан повідомила, що зношеність комунікацій у нашій країні є не тільки причиною все більшої кількості катастроф, але втрати близько 2% ВВП. За даними інституту, системи залізничного транспорту України зношені на 80%, тепломережі — на 50%, водопровідні системи — на 60%. «Рівень зношеності інфраструктури — це аварії, це відключення електроенергії, відключення газу, катастрофи на транспорті», — уточнює експерт. Яскравим прикладом, за словами Вероніки Мовчан, є транспортні затори в столиці: розвиток інфраструктури просто не встигає за економічним ростом. «Кожен додатковий продукт робить додатковий тиск на всю інфраструктуру», — підкреслила Мовчан.
Вона додала, що уряду необхідно переглянути бюджетну політику. На її думку, країна робить недостатньо капітальних вкладень у розвиток транспорту, тепло- та водопроводів, енергетики тощо. За даними експертів «Дня», які брали участь у розмові за круглим столом редакції, морська катастрофа в Керченській протоці, де на той час зібралося більше 160 суден, багато з яких мали на борту небезпечні вантажі, є також одним із проявів нездатності морської транспортної інфраструктури справитися з обробкою потоку транспорту та вантажів, особливо в екстремальних штормових умовах, невідповідності морських транспортних технологій вимогам ХХI століття. Це відзначали всі учасники дискусії...
Лариса ІВШИНА: Ситуація така, що світ стає все складнішим і небезпечнішим, а сподіватися, що хтось вирішить наші проблеми, нам не доводиться. Тому наша мета — допомогти державі відшукати вірний шлях у тому лабіринті ускладнень, який нас оточує. З іншого боку, ми не маємо вірної інформації про стан навколишнього середовища. Мені здається також важливим оцінити роль громадськості в процесі оздоровлення і екологічної, і суспільно-політичної ситуації...
Юрій ЩЕРБАК: Морська екологічна катастрофа в Керченській протоці за своїм значенням стала настільки ж знаковою для нас, як «Катріна» для США. Слава Богу, що вона принесла менше жертв. Однак ми маємо констатувати, що, переживши події в Ожидові, на Чорному морі, катастрофи в Дніпропетровську та Донбасі, ми вступаємо в смугу природних катаклізмів, і, очевидно, смугу техногенних катастроф, і слід бути готовими до цього та навчитися їм протидіяти. Керченська катастрофа повинна стати початком нового мислення в суспільстві, перебудови методів роботи уряду, інших органів влади. Ми всі маємо навчитися діяти в кризових умовах. Катастрофа підняла комплекс проблем як організаційних, так і технологічних, міжнародних, геополітичних, екологічних, правових. Вона показує: ми повинні мати більш дієву систему протидії техногенним катаклізмам.
Я вбачаю чотири групи причин Керченської катастрофи. Перша — це екстремальність природних факторів. Друга група — це загальна криза нашої інфраструктури, частиною якої і є наша неготовність до попередження таких катастроф та протидії їм. І тут велику роль грає не стільки критична зношеність інфраструктурних систем, скільки їхня технологічна відсталість та невідповідність критеріям ХХI століття. Третя група — це криза людського фактора, яка виявляється в зростанні рівня непрофесійності, некомпетентності кадрів та не готовності системи державного управління ефективно діяти в кризових ситуаціях. Четверта група — це незадовільний стан правового забезпечення міжнародних відносин у Керченському морському регіоні, що зіграло велику роль, бо люди замість чітких міжнародних правил керувалися різними за змістом правовими категоріями законодавств Росії та України. З цим фактором пов’язаний також аспект корупції та контрабанди, які стали можливими та перетворилися на систему в цьому правовому вакуумі. Я вважаю, що сьогодні ці фактори є критично важливими та становлять загрозу національній безпеці України, а тому потребують уваги та системної роботи з їхнього усунення.
У нас недавно створено Інститут сталого розвитку України — громадську організацію, яка почала займатися рядом аспектів національної безпеки, серед них — проблемами розвитку інфраструктури з метою протидії кризовим явищам, у тому числі й екологічним. Це приклад зростаючої ролі громадськості та її впливу на прийняття державних управлінських рішень.
НООСФЕРНЕ МИСЛЕННЯ — НАДБАННЯ ЛИШЕ АРХІВУ?
Лариса ІВШИНА: Прикро, що саме на прикладі катастрофи в Криму маємо констатувати той факт, що до подібних трагедій приводить відсутність у державних структур наукових методологій суспільного управління та роботи на попередження подібних випадків. Прикро тому, що саме в Криму одним із перших академіків України Володимиром Вернадським було розроблене вчення про ноосферу, вчення про поєднання біологічних і інтелектуальних рівнів осмислення буття, яке дає зовсім нову методологію для розв’язання проблем суспільства. На жаль, маємо констатувати, що у практиці нашої держави повністю відсутнє ноосферне мислення, високоінтелектуальні ноосферні методи управління. Прикро, що з початку минулого століття вчення про ноосферу залишається на рівні архівних творів Вернадського, воно не розвинуте далі нашою наукою, не запроваджено в систему освіти, в систему підготовки фахівців, хоч багато аспектів цього мислення могли б бути включеними в практику, що дало б прорив до технологій ХХI століття.
Я б назвала це явище процесом відторгнення розуму. Ми є спадкоємцями цього вчення. Але воно не застосовується, світ ускладнюється, а технології його не вдосконалюються, не використовується як метод, як підхід. Крім екологічних катастроф, ми маємо внутрішню дезорганізацію та девальвацію. Це девальвація людей, бо якщо на посади приходять непрофесійні люди, то вони навколо себе формують атмосферу непрофесійних дій. Фактором катастроф є сама побудова влади, бо партійні призначенці часто є катастрофічно непрофесійними. Тому нам слід починати зі створення системи ноосферної, екологічної освіти вже навіть з дитячого садка, бо наші діти, коли виростуть, житимуть зовсім в іншому світі та мусять діяти іншими методами, володіти іншими технологіями. А це не сформується саме по собі, потрібна система екологічної освіти на всіх її етапах...
Юрій ЩЕРБАК: Найпростіша вимога до технологій, які застосовуються в ХХI столітті, полягає в тому, що дії всіх структур, які беруть участь у попередженні й усуненні наслідків катастроф, мають бути скоординованими. І координація дій державних структур тут відіграє вирішальне значення. Я пам’ятаю, що під час моєї роботи міністром охорони навколишнього середовища віце-прем’єр-міністром, який відповідав за цей блок, був Євген Марчук. Ми тоді намагалися передбачити будь-яке кризове явище, що тільки могло виникнути, а вже на випадок розвитку кризової ситуації він у першу чергу збирав міністрів і організовував взаємодію всіх структур. І не могло бути й мови про те, що міністри працювали б відокремлено один від одного. А випадки, коли протидія катастрофі гальмувалася через те, що один міністр міг би не попросити щось там у іншого, як це було недавно, були просто немислимими. Вже тоді ми працювали на зовсім іншому методичному і організаційному рівні, який зараз, на жаль, втрачений...
Василь ШЕВЧУК: У нас немає в державі постійно діючого форуму, постійного діалогу з цих питань. А вони стосуються абсолютно всіх людей. Нагальних проблем у нас вистачило б на багато круглих столів. Бо, як казав професор Преображенський, «розруха — в головах». Всі говорять, що ми вступили в смугу техногенних аварій і катастроф, і це підтверджують Львівська область, ліси в Херсонській області, Керченська затока. Але, на мій погляд, не природні фактори є вирішальними. Вирішальним фактором є саме розруха в головах — саме недосконала побудова й робота влади в нашій країні. Чому така країна — а я об’їздив багато країн і певен, що Україна найкраща з них! — все частіше страждає від перманентних катастроф?! На мою думку — саме через невідповідність побудови управління країною вимогам часу. Я хотів би нагадати, що стаття 7 Закону України «Про охорону навколишнього середовища» передбачає обов’язковість екологічних знань усіх службовців і керівників, які мають стосунок до використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища. В останні роки екологія прибрана зі шкіл, вона стала необов’язковою дисципліною.
Цілком справедливо, що ставимо на перше місце роль громадськості, бо ці аварії, катастрофи повинні будити суспільство. А ми що спостерігаємо? Суспільство звикає до них, ніхто не протестує, ніхто не дошукується глибинних причин. Корені неблагополуччя часто лишаються закритими. Ми повинні були б формувати громадянське суспільство, яке наймає владу на роботу. У нас же, на жаль, вийшло так, що в нинішній моделі державного управління, парламентсько-президентській, в умовах нашого менталітету, низької політичної культури, технологічної незрілості — ми маємо в міністерствах фінансово-партійні холдинги. Партія, яка призначає міністра, в першу чергу вимагає від нього грошей, а в другу — перестановки кадрів...
Лариса ІВШИНА: ...для нових грошей...
Василь ШЕВЧУК: Так! Тож без дозрівання суспільства, без домінування громадянського суспільства ми нічого не зробимо.
Ще один важливий аспект: я хотів би прибрати із дискусії навколо Керченської протоки напруження в російсько-українських відносинах. Це абсолютно не стосується двосторонніх відносин Росії та України. Чому? Гідрометцентр зробив вчасний і точний прогноз. Їм пощастило, що в них немає великих грошей: тому там ще не розігнали професіоналів, вони ще поки дають точний прогноз. Попередили всіх капітанів суден, дали їм рекомендації, як діяти і де перечекати. А капітани постраждалих суден не послухалися і не виконали цих рекомендацій. Вони — конкретні винуватці цієї катастрофи. Як повинна діяти наша влада, безпосередньо Мінприроди? Відповідно до законодавчої бази, воно повинно здійснювати координацію, управління і контроль за їхніми діями. Не Нестор Шуфрич мав їх рятувати — вже там нічого було рятувати, а Мінприроди. Мала бути затверджена схема моніторингу і спостережень, здійснена фотозйомка — це можна було зробити дуже просто. Однак вона затвердженою не була, проби були відібрані через кілька днів із берега, а в районі катастрофи не було проведено відповідних лабораторних досліджень. Міністерству потрібно було одразу в портах Керчі взяти всю інформацію про власників суден, які порушили правила, і негайно виставити їм адекватні фінансові претензії. Я хочу назвати вперше сьогодні цифру: 1 мільярд доларів — це такі збитки від катастрофи. Тому я й наголошую, що винуваті судновласники, а не Росія як держава в даному випадку.
Лариса ІВШИНА: Однак і реакція Росії могла би бути більш доброзичливою, бо проблема полягає не тільки в тому, що «це море наше», адже насправді море — це ресурс усього світу. Водний і повітряний басейни перебувають у глобальній взаємодії, вони належать усьому світові. Я не розумію, чому мовчать уряди країн Чорноморського басейну?
Василь ШЕВЧУК: Я думаю, це ще в майбутньому. Частина причини і в тому, що наші державні службовці в день катастрофи не зафіксували документально її масштабів, громадськість та уряди світу не мають точної й офіційної інформації. А заднім числом важко це робити, наприклад, по сірці обсяги зараз встановити досить складно...
СУПЕРДЕРЖАВА І КОНТРАБАНДА
Лариса ІВШИНА: Ви помітили, що ніхто з представників влади не заперечив інформації — я маю на увазі повідомлення від Давида Жванії, в якій мова йде про тривалу практику контрабандних перевезень у Керченській протоці. Можливо, що це питання і лишилося нез’ясованим саме з цієї причини. З іншого боку, капітани не виконали рекомендацій порту саме тому, що мали контрабандний вантаж, який не хотіли реєструвати. А якщо в стосунки двох країн вклинюється фактор, який ні одна, ні друга не хочуть визнати, то це загрожує нашому життю. Потрібно говорити про те, що нас не цікавить конкретний власник,нас цікавить, чи буде донесена до громадськості абсолютна правда. Якщо ні — то відповідальність за це несе і українська, і російська влада. Тому що не може супердержава впускати-випускати невідомо кого і невідомо з чим і потім казати, що нас це не цікавить. Зараз очевидно, що в Росії недостатня відкритість. Я, наприклад, тільки один раз була на телебаченні в Росії. І в той же час, це тільки ми запрошуємо на наші екрани російських чиновників, а наших спеціалістів чи експертів — не пригадую, щоб запрошували і щоб вони з роз’ясненнями їхали в Москву і виступали там із серйозних питань. Але ж це — важливі двосторонні речі. Коли я була в телеефірі, сказала таку річ: поки громадяни Росії та України чубляться між собою, є зацікавлені групи, які зробили на цьому гроші і в Росії, і в Україні. Чому ми, народи, повинні звинувачувати в цьому один одного? Потрібно навести лад: розуміти, як із російського боку про це мають спитати, і потрібно розуміти, хто в Україні повинен це спитати. А громадськість має це знати. Такою мусить бути постановка питання для всіх...
Василь ШЕВЧУК: Це абсолютно правильно. Однак я хотів би зазначити, що для природи, для тих пташок і риб, що вже загинули, було все одно, був це контрабандний мазут чи ні. Ми повинні були з самого початку чітко, офіційно й документально зафіксувати, скільки мазуту витекло, взяти інформацію про судновласників і виставити їм позови на 1 мільярд доларів, почати тоді всі процедури. Мабуть, зараз нам це вже не вдасться зробити. А що стосується міжнародної реакції, то є Конвенція про захист Чорного і Азовського морів. До речі, вона існує вже багато років, і нею слід керуватися нашим державним службовцям. У нас же про неї вже, здається, забули. Україна сьогодні вже, на жаль, не має відповідних суден, щоб збирати мазут. Нині фактично гине цивільний транспортний флот. Український науковий центр дослідження моря, який би міг виконати всі ці дослідження, не фінансується. На роботу в інспекцію Чорного і Азовського морів приходять, м’яко кажучи, непрофесіонали, степові люди, які моря не люблять і не знають...
Лариса ІВШИНА: Наша громадськість саме тому не має повної інформації, бо люди в міністерствах не вміють діяти в кризових умовах, вони бояться оцінки своєї роботи з боку громадськості...
Василь ШЕВЧУК: Я мушу повідомити, що в 1995 році між Україною та Росією була підписана двостороння угода про співпрацю з охорони навколишнього природного середовища. Була створена двостороння комісія, яка мала всі ці критичні точки позначати, обговорювати й знаходити шляхи вирішення. Однак сьогодні про це забули. Друге: 2004 року Верховна Рада прийняла Загальнодержавну програму охорони і відтворення навколишнього середовища Азовського і Чорного морів. Згідно неї, мала бути створена система реагування на випадок надзвичайних ситуацій. Про це також забули. В умовах, коли ми не фінансуємо свої програми, аналогічно до нас починають ставитися міжнародні організації.
Я думаю, що потрібно створити раду міністрів: неформальне зібрання, яке б радило своїм наступникам, як краще діяти, що фінансувати, щоб передати справи. Адже у нас якщо міністр чи губернатор звільняється, то вони не передають свого досвіду і знання своїм наступникам. Це величезна розкіш і марнотратство для державотворення — не використовувати попередній досвід...
Лариса ІВШИНА: Цивілізація — це засвоєння пам’яті, накопичення інформації, самонавчання на основі практики. А той факт, що в нас частішають катастрофи та техногенні аварії, свідчить, що в нас зовсім інша, більш примітивна організація суспільного життя. У радянський час була накопичена велика база знань, база досвіду. «Зелені» перші атакували радянську систему. Ударна хвиля після Чорнобиля знесла попередню політичну систему. Однак те, що є зараз — це загроза існуванню українців як виду... Це може бути повільна деградація, а може — серія катастроф, які унеможливлять існування. Хто відпочиватиме на Чорному морі після такого забруднення? Що робитимуть рибалки? Хто там житиме і яким буде це життя? Що буде з державою, якщо відшкодовування катастроф такого рівня здійснюватиметься за рахунок українського платника податків, який гине на тих же катастрофах, а не за рахунок винуватців? Адже для компенсацій і жертвам трагедії у Дніпропетровську, і на шахті ім. Засядька треба взяти кошти з кишені платників податків, бо я не чула, щоб вони, винуватці та власники, сказали, що самі заплатять. Ми повертаємося до глобального протиріччя: життя ускладнюється, техногенні навантаження збільшуються, а люди примітивнішають, особливо ті, хто з певних причин не завжди відповідає посадам, які займає. Для суспільства вихід — не мовчати. Вчені, експерти, журналісти мають поширювати інформацію, скликати інтелектуальні зібрання і атакувати громадську думку. Потрібно об’єднувати зусилля тих небагатьох інтелектуалів і професіоналів, які залишилися...
